Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 38

ПОПОЛУДНІ

Дійшовши до дванадцятого вагона, Канае зупинився у дверях і взявся шукати вільного місця. Було їх тут більше, ніж у попередньому вагоні. Канае нагледів собі одне в порожньому відділі праворуч від проходу і вмостився коло вікна обличчям у напрямі руху потяга. „Слава богу, вже їду”,— мимоволі прошепотів він. Дорогоцінний портфель поклав на лаву, хвилину сидів замислений, а тоді встав і зняв пальто. У вагоні було парове опалення — біля вікна під ногами щось шипіло. Але йому й так було жарко, бо добряче поспішав, поки сюди дібрався. Пальто повісив на гачок, подумавши: знову накину на плечі, якщо буде холодно. І лише тоді вперше заспокоївся. Тим часом його зір раз у раз ковзав по краєвиду за вікном: мимо пролітали складські приміщення, сірі пустирі, безлюдні заводи, ряди будиночків. „Звідси Фудзіями я не побачу”,— подумав він. Зрештою, похмура погода, коли навколишній світ здавався каламутним, не настроювала на споглядання. Небо затягло густими хмарами, з яких от-от мав піти дощ або сніг і закрити собою все на світі. Вікно запітніло — певно, тому, що в вагоні було набагато тепліше, ніж надворі. Парове опалення діяло справно, бо й без пальта Канае не відчував особливого холоду. „Ох і хочеться побачити Фудзіяму!” — проказав він сам до себе. Адже милувався нею лише кілька разів. Токайдською залізничною лінією їхав уперше… Стривай, та чи це правда? Канае задумався. Таки правда. Вокзал Уено був йому добре знайомий, а от посадка на потяг на токійському від самого початку здалася незвичною. Канае виріс на Хоккайдо. У студентські роки далі, ніж до Токіо, він не їздив і навіть по закінченні університету, коли влаштувався у столичному видавництві, ніколи не подорожував у район Кансай. Щонайдалі добирався до Камакури. А от сьогодні він їде до Хіросіми. Не раз Канае мотався між Хоккайдо й Токіо, а тому звик до довгої мандрівки потягом, але його сьогоднішня радість була зрозуміла — адже Токайдською лінією проїжджав уперше в житті. Канае сидів біля вікна, охоплений якимось п'янким відчуттям, і мимоволі неуважно споглядав миготливий краєвид за спітнілою шибкою. „Якщо й пересяду на протилежний бік, то при такій погоді навряд чи побачу Фудзіяму”,— думалося йому.

Раптом він спіймав себе на думці, що його опанувала безтурботність туриста. Але ж він їде до Хіросіми не задля розваги, а щоб перевірити на місці, що сталося з дівчатами, і, правду кажучи, спробувати врятувати їх. На нього лягла тяжка відповідальність. Він спішить до лікарні в незнайомій стороні. Замість Нісімото-сан і батька Аяко. Ні, він представляє сам себе, адже він найближча їм обом людина. А може, йому випало виступити в ролі закоханого?.. Тут його роздуми обірвалися. Хіба можливо, щоб одна людина водночас грала дві ролі? „А все-таки кохання до котрої з них тягне мене до лікарні?” — міркував Канае. Силою волі прогнав од себе ці думки і, дивна річ, зразу відчув голод. Сьогодні він проспав і на сніданок випив лише пляшку холодного молока. Тож природно, що зголоднів. „У Йокогамі куплю бенто[26],— вирішив він.— А може, піти в вагон-ресторан?” Але тут Канае згадав, що треба надіслати телеграму Нісімото. На токійському вокзалі для цього йому не вистачило часу. Треба сповістити, що сів на потяг, бо стара, мабуть, переживає. Крім того, може, і в неї виникне потреба щось повідомити. Канае підвів очі і глянув в обидва кінці проходу — провідника не було видно. Що робити? Шукати його? Чи дочекатися Йокогами?

Довго чекати не довелося: незабаром потяг стишив ходу й повільно підкотив до платформи в Йокогамі. Він ще не зупинився, а Канае вже відчинив вікно, і в вагон увігнався холодний вітер. Канае вистромив голову — попереду, за два вагони, побачив продавця бенто, а далі — провідника з пов'язкою на рукаві, зайнятого розмовою з вокзальним службовцем. Як-не-як, а передусім треба заморити черв'яка. Канае підвівся, зійшов з вагона на платформу й побіг до продавця.

— Будь ласка, дайте бенто й чаю,— звернувся він до нього, коли вже дзвінок сповіщав про відправлення.

Затримавшись на хвилинку біля торговця, Канае стрибнув на найближчі приступці. Потяг рушив, коли він уже проходив через вагони в кінець потяга. Повернувшись на своє місце, поклав бенто та баночку з чаєм на лаву і мерщій зачинив вікно. „Молодець! Швидко впорався!” — похвалив сам себе, та замість сидіти знову підвівся. Відчуваючи, ніби робить щось недоречне, він пішов з вагона у вагон у пошуках провідника. Вагонів третього класу було кілька, за ними — вагон-ресторан з його приємними запахами. Нарешті трохи далі Канае помітив справа в купе провідника, відчинив двері і сказав:

— Я б хотів послати телеграму.

Смаглявий чоловік глипнув на нього і вийняв з папки телеграфний бланк.

— Я можу передати її на наступній зупинці в Одавара. Потяг прибуває туди о тринадцятій п'ятдесят вісім.

— Спасибі. А чи можна одержати відповідь?

— Звідки?

— З Токіо.

— Можна. В Нагої. Тільки, будь-ласка, в телеграмі допишіть цифру „35”, бо з Токіо потяг відправляється о дванадцятій тридцять п'ять.

Канае хвилину вагався.

— Мені незручно вас турбувати. Можна, я тут напишу?

— Будь ласка,— провідник показав на свій столик.

Канае вийняв авторучку й записник з адресою Нісімото, хвильку подумав і почав писати:

„Виїхав о дванадцятій тридцять п'ять. Телеграфуйте про дальші події. 35. Канае Сома”. Написану телеграму показав провідникові.

— Ага. Треба зазначити час проїзду через Нагою.— Провідник глянув у графік руху поїзда.— Буде надійніше, коли напишете: „Проїзд через станцію Нагоя о вісімнадцятій тридцять три”.

Канае виправив кінець телеграми таким чином: „Зворотна адреса: 35, проїзд через станцію Нагоя о 18.33”, а тоді похопився й запитав:

— А що, коли там запізняться з телеграмою-відповіддю?

— То краще вказати наступні зупинки, приміром, Майбару чи Осаку. Якщо вам не важко, допишіть: „З доставкою по лінії руху поїзда”.

— І що тоді?

— Тоді телеграма обов'язково наздожене вас.

Канае послухався провідника, а той порахував літери.

— Сімдесят вісім. З вас сто дев'яносто ієн.

Канае розплатився і, подякувавши провідникові, вийшов з купе. Коли проходив через вагон-ресторан, знову відчув, ніби робить щось недоречне. Його хитало то в один, то в другий бік, поки вертався на своє місце. У животі бурчало. Канае поставив чай перед вікном, а бенто взяв на коліна й почав розв'язувати стрічку. Поки вминав рис, із голови не виходили сумні думки. „Навіть якщо на адресу Нісімото прийде ще одна телеграма, то вона не принесе нічого веселого, а сповіщатиме, що одна з них — Мотоко або Аяко,— а може, навіть обидві вже мертві. Та годі! Що за дурниця! Чого це вони мають умирати?..” Канае пригадалося обличчя Аяко таким, яким було три дні тому. Згадалося, як вона простягає руки над електроплиткою. Її злегка нахмурені брови і сповнені глибоких почуттів очі. Цікаво, що ховалося за ними? Потім на цьому тлі з'явилося бліде обличчя Мотоко, таке, яким було чотири дні тому. Пригадався її поцілунок, що затягував його в безодню…

Канае доїв бенто, перев'язав порожню коробочку стрічкою й поклав її під лаву. Взявши банку з чаєм, він налив його в чашечку, що правила за кришку. І так кілька разів. Тоді поставив банку з недопитим чаєм на старе місце й запалив цигарку. Світ за вікном, як і раніше, був каламутний. Від розміреного похитування Канае приємно розслабився, час від часу підносячи затиснуту між пальцями цигарку до рота, а в його очах мерехтіли висохлі рисові поля, білясті стежки між ними, заляпані грязюкою рекламні щити, сірі будівлі. Невже таки розслабився? Ні, його душа щеміла в тривозі, і той щем він намагався притлумити. Він кинув недопалок і в думці проказав: „Мені страшно. Відколи це в мене? Відтоді, як сів у цей поїзд? Як почув від батька Аяко: „Я вас благаю: врятуйте її”? Чи коли Нісімото-сан показала мені ту телеграму? А може, тоді, коли подзвонила мені в редакторську? Та де там! Певно, все це почалося з тої хвилини, коли я прокинувся від кошмарного сну. А що це за сон?” Канае силкувався пригадати його, та не міг. Тоді він почав заклинати себе: „Чого це я маю боятися? Чогось подібного досі зі мною не траплялося”. Хоча вагон обігрівався, та Канае здавалося, ніби його руки й ноги дрібно тремтять від холоду. „А може, виною цьому погойдування вагону? — підказував йому розум.— Досі я був собі безтурботним студентом, оптимістично настроєним редактором і честолюбним початкуючим літератором. На відміну від Мотоко Моегі, я не зазнав особистої трагедії. У голодні воєнні роки, коли єдиною їжею була картопля, я ходив до школи, а досяг зрілості вже в мирний час, залишившись, однак, наївним, як мала дитина. Тож і доводилося мені терпіти глузування Мотоко з цього приводу. Та невже я такий дурний, що не маю про життя ніякого уявлення? Я з цим не згоден. Я можу уявити собі все — будь-яку драматичну подію, найпотаємнішу людську тривогу і крайній розпач,— мало не вголос переконував він себе.— Проте я таки чогось боюся. Та хіба можна сказати, буцімто я не знав, що той страх не пов'язаний з долею дівчат, а з моїм власним зачаєним переживанням? Все це почалося не від сьогоднішнього ранку. Я впевнився в цьому, коли нарешті зважився писати роман”.

26

Б е н т о (яп.) — сніданок у коробці, який беруть із собою або купують у дорозі.