Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 40

Цього вечора, як тільки медсестра, поставивши їжу я тумбочки, вийшла з палати, М. не лягла в своє ліжко, а присіла скраєчку на постелі А.

— Я хочу з тобою поговорити,— промовила вона тихо, повернувши голову до А. Та мовчки глянула на неї. А. випадково опинилася в одній палаті з М. і знала про неї дуже мало. Навіть не знала, яка хвороба привела її в лікарню, їй було відомо тільки те, що М.— художниця, викладає малювання в жіночій школі, здається, незаміжня, що до всього ставиться байдуже, з холодком, але від природи добра. М. ще ні разу не заговорювала з нею так серйозно.

— А що таке? — здивувалася А. М. ще вагалася — на її обличчі було видно розгубленість. Та від її колишньої різкості не лишилось і сліду.

— Моє діло запропонувати, а ти сама вирішуй. Ти не хотіла б поселитися разом зі мною? — випалила М. одним духом, глянула на недовірливе обличчя А., потім передихнула й повела далі: — Я розумію: може, це негарно з мого боку. Але ти не спіши з відповіддю.— Хоча А. не заперечувала, М. підняла руку, ніби збираючись спинити її.— Я подумала, що тобі нема куди подітися, нема де оклигувати, коли випишуть з лікарні. Якщо я помиляюсь, то пробач. Ти не думай, що я шпигувала за тобою. Я нічого не знаю про тебе. Мені байдуже до твого минулого. Але твоя розмова з директором лікарні впевнила мене в тому, що ти не живеш з батьками. В лікарню до тебе майже ніхто не приходив, і я зрозуміла, що тобі буде важко за її стінами. Тим більше, що тобі потрібен догляд, інакше оперований апендицит дасть ускладнення. Моє діло запропонувати, а ти сама вирішуй. Можеш переїхати до мене, трохи поживеш, відпочинеш, а тоді вже остаточно дійдеш до певного висновку. Словом, вважай, що так ти продовжиш своє лікування. Як ти на це дивишся? Я займаю кімнату на вісім татамі на другому поверсі, господиня дуже добра жінка (її чоловік загинув на війні) і не матиме проти тебе нічого поганого. Вдень я працюю в школі й дома не буваю, тож ніхто не заважатиме тобі відпочивати. А якщо тобі й це набридне, можеш зайнятися малюванням. Ну, то як тобі моя ідея?

Поки М. говорила, А. пильно дивилася на її запальне обличчя. Навіть очима не мигала, і вони то зблискували, то тьмяніли, поки нарешті не затекли слізьми.

— Ну, то як? Не думай, що я хочу взяти тебе під якусь особливу опіку. Просто в наш час, коли не вистачає житла, займати одній кімнату на вісім татамі — чисте марнотратство. На мене часто нападає журба, але я важко сходжуся з людьми, а тому не хотіла б жити з будь-ким. Я вже тиждень спостерігаю за тобою, навіть кілька малюнків накидала, і мені здається, що ми з тобою поладимо. То як, спробуємо?

Оскільки А. мовчала, то вмовляння М. уже стало нав'язливим. Та незабаром вона звернула погляд на темне вікно і втомленим голосом повела далі::

— Я розумію, що ти не сподівалася від мене такої розмови. Я старша за тебе і в житті більше пізнала, але ти не впевнена, чи можна покластися на мене чи ні. Я зовсім не збираюся виступати в ролі старшої сестри. Якщо моя пропозиція тобі не до вподоби, то так і скажи — я не ображусь. Правду кажучи, я волію жити сама, я завжди заглиблена в свої думки. Завжди мене щось гнітить. Ти теж начебто завжди засмучена, але насправді ти — людина світлішої вдачі. Та, певно, і тебе спіткало нещастя, бо іноді ти теж впадаєш у розпач. Але ти молода і скоро зможеш забути своє горе й повеселіти. Я тобі співчуваю, але не думай, що простягаю тобі руку допомоги тільки з жалю, з сентиментальних міркувань. Скоріше тому, що я сама нещасна. Ти знаєш грецький міф про старого перевізника Харона? Цей Харон переправляє на своєму човні душі померлих через підземну річку на той світ. Мене повсякчас переслідують моторошні передчуття, тому іноді я ловлю себе на думці, що, може, й мені судилося бути таким перевізником. І ось мені здається, ніби я вмовляю тебе сісти в мій човен. Якщо це човен Харона, то краще було б, якби ти не сідала на нього. Та хіба ми знаємо, який човен вибрати? Зрештою, кожен з них несе нас назустріч смерті.

На цих словах М. замовкла, якийсь час дивилась у вікно, потім повільно повернула голову до А.

— Мабуть, я наговорила зайвого… То як тобі подобається моя пропозиція?

— Дякую,— тихо відповіла А., і її губи дрібно затремтіли, а по щоках покотилися великі сльози і впали на подушку.

— Та чого ти плачеш? — М. насупила брови — здавалось, вона не розуміє, чого А. заплакала. Вона вийняла з кишені халата носовик і простягла А. Та міцно схопила його разом з рукою.— Негайно витри очі!

— А хіба ви такі вже веселі?

— Страх не люблю плаксивих! — сказала М. і взялася силоміць витирати сльози А. Такого дружнього жесту А. не сподівалася, тому лежала непорушно. Сльозам не було кінця.

— Годі тобі плакати! То як, переїдеш на мою квартиру?

Витираючи хусточкою очі, А. кивнула головою.

— Мені все одно нема куди податися. Я саме думала, як бути далі.

— Отже, згодна терпіти моє товариство?

— Не смійтеся з мене,— відповіла А., широко розплющивши очі. На її обличчі ще було видно сліди сліз, а в очах і на вустах, здавалось, от-от заграє усмішка. Але А. не всміхнулась. Підвівшись на ліжку, вона несміливо перепитала: — То, значить, я можу скористатися вашою доброзичливістю?

— Яка там доброзичливість! Якщо ти покладаєш на неї великі надії, то потім розчаруєшся. На квартирі доведеться самій варити їжу. Господиня дозволяє користуватися її кухнею, але я найчастіше їм у місті, бо не маю охоти до

куховарства. То, може, ти візьмешся до нього?

— З радістю. Я люблю поратися на кухні.

— Невже? Тепер ти бачиш — я недарма питала, чи ти вмієш готувати омлет.

— Ви страшна людина! — ніби замахуючись рукою на М., сказала А. й засміялася. Це вперше за цілий тиждень.

М. почула її сміх. Юний голос А., здавалось, відбивався в кімнаті луною.

— І проти човна Харона ти нічого не маєш?

— Ні.

— Решту питань вирішимо пізніше. І речі твої перевеземо. А оплата за перебування в лікарні хай тебе не турбує.

— Але ж…— На обличчі А. раптом спалахнула тривога.

— Я чула, що директор цієї лікарні — знайомий твого батька. То, може, вони між собою дійдуть згоди? Чи ти проти цього?

— Як тільки можна, я б не хотіла здаватися на батькову ласку,— тихо сказала А.— Однак…

— Гаразд. Не переживай. Я добре знаю директора лікарні. У мене лейкопенія[29], і тому я регулярно буваю тут на обстеженні. А коли мені стає гірше, як от цього разу, мене кладуть у лікарню. Директор — людина дуже великодушна, і з оплатою я не мала особливих клопотів. Отож і за тебе замовлю слово — скажу, що пізніше розрахуємося. В усякому разі, тобі нема чого хвилюватися.

А. нахилила голову. Їй раптом здалося, ніби лампочка над стелею стала яскравіша. Та й М. відчула, начебто ця убога палата ставала привабливішою, коли з обличчя А. почала поволі сходити тінь зажури.

— М.—сан, це правда, що ви малювали мене?

— Правда.

— Коли?

— Ясна річ, коли ти спала.

— Покажіть мені ці малюнки.

— Не можу, бо на них у тебе обличчя, як у мерця. Покажу іншим разом, як перемалюю.

А. невинно всміхнулась і лагідно мовила:

— Якщо захочете, я завжди вам позуватиму.

М. кивнула кілька разів головою, а в глибині її блимнуло щось схоже на біль.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ШІСТДЕСЯТ ДЕВ'ЯТЬ ДНІВ ТОМУ

З тонким томиком літографій у руці Канае Сома поспішав сходами на другий поверх будинку Нісімото. Коли на ґанку господиня сповістила, що дівчата вдома, і пропустила Канае всередину, він зрадів — видно, його вважають за доброго знайомого, якщо не проводять нагору.

Піднявшись на другий поверх, він ще з коридора гукнув:

29

Л е й к о п е н і я — зменшення кількості білокрівців у крові.