Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 5

— Дарма.

— Учора в мене були тістечка. Мотоко-сан геть чисто всі ум'яла.

Сьорбаючи чай, Аяко ледь-ледь усміхнулася.

— То що ж наштовхнуло вас на думку, що з Мотоко-сан щось негаразд? — спитав Канае.

— Останнім часом Мотоко-сан кинула малювати. А те, що раніше створила, взялася нищити.

— Нищити?

— Принесе старе полотно й довго на нього дивиться. Потім щось промимрить — мовляв, воно їй не подобається або нікудишнє, — і швидко замаже білою фарбою. Я думала, знищено одну-дві картини, а виявляється — чимало. І саме тоді, коли мене не було вдома. Отож старих полотен зовсім не стало. А до нових Мотоко-сан і не бралася. Мені дуже прикро.

— Коли це почалося?

— Ну… цього року.

— Жаль. У Мотоко-сан, певно, було багато гарних картин. Може, на неї напала зневіра?

— Ви так думаєте? Вона дуже знервована. Раніше ходила на роботу тільки вдень, а ввечері могла віддаватися живопису. Та з минулої осені вона ще й увечері зайнята. Тож і нема коли малювати. Новий розпорядок дня у всьому винен.

— Мотоко-сан — нічна птаха. Як я.

— Завжди щось її дратує. Мабуть, я.

— Ну що ви!

Аяко замовкла. Пальці її рук, простягнуті над електричною плиткою, злегка затремтіли.

— Виходить, і їй загрожувала небезпека, — промовив Канае і зиркнув на картину, яку подарувала йому Мотоко Моегі. — Учора ввечері Мотоко-сан ще з порога попросила показати їй цю картину. Довго її розглядала, а потім, немов оцінюючи чужий твір, осудливо сказала: „Правда, нікудишня?” Вона і її могла знищити. Ото був би жах! Я ж доклав стільки зусиль, щоб отримати цю картину, і вона мені так подобається.

— А може, вам, Сома-сан, не картина подобається, а її авторка?

Канае стрепенувся. А тим часом Аяко, звівши очі на стіну, промимрила: „Яка страшна річ! Зачаровує, мов нечиста сила”. „Чи не промовляє її словами заздрість? — міркував Канае. — Сказала те, що думала”. Тепер він бачив її профіль і хвилясте волосся на білій потилиці. Аяко сиділа на міцно стулених ногах, одна її рука ледь-ледь торкалася татамі. На ній був світло-абрикосового кольору светр і темно-синя спідничка.

— Картина подобається мені не тому, що я зацікавився Мотоко-сан. Скоріше навпаки, я зацікавився авторкою через те, що картина припала мені до душі.

Аяко знову дивилася на Канае збентеженим поглядом.

— Мабуть, щодня поглядаєте а цю картину і згадуєте Мотоко-сан?

— Зовсім ні. Як придбав її, то заспокоївся.

— А я боюся цієї картини… І Мотоко-сан боюся. Я зовсім не знаю, що в неї на думці останнім часом.

— Справді… Її душею заволоділо сум’яття. Спогади про минуле й честолюбність митця палять її зсередини. Минуле залишило в її свідомості глибоку рану і тисне на неї з такою ж силою, як і сучасне. Тому до неї не можна підходити із звичайною міркою. Її вчинки навдивовижу імпульсивні, не пов’язані один з одним. Мотоко-сан живе в часі, в якому перемішалося минуле із сучасним.

— Я вас не розумію. По-вашому, саме в цьому вся її суть?

— Не інакше. Вона — уособлення зневіри. Я не уявляю, як можна так жити.

— Мотоко-сан не байдужа до чужого лиха, приязна і з доброю душею.

— А ви хіба не такі?

— Ні, ви, Сома-сан, помиляєтеся. Я слабодуха, тонко сльоза і живу тільки завдяки Мотоко-сан. А ще я зла і вперта. Одним слово, нікудишня.

— Що ви кажете? Це просто жах!

Канае взяв у руки тремтячі кінчики пальців Аяко, протягнутих над електричною плиткою. Вона не опиралася.

— Я правду кажу.

— Ні, ви — покірна й лагідна дівчина. Не те, що Мотоко-сан. У неї є щось ексцентричне і зловісне, а душа скалічена. Напевне, минулі страждання знівечили її життя. А проте вона — митець непересічного обдарування. Увесь її душевний неспокій відбився в картинах.

— Мотоко-сан добра людина. Не така, як ви гадаєте. Заради мене вона погодилася на принизливу службу, пожертвувала своєю улюбленою роботою.

— Усе це несерйозно. Звичайна примха нестійкого характеру. Я не приховую, що ви мені більше подобаєтеся.

Аяко ледь-ледь зашарілася і вивільнила пальці з рук Канае. Залишені напризволяще, вони повисли над електричною плиткою. „Власне, що вона хоче мені сказати? — думав Канае.— Тільки те, що її подруга дивно поводиться? А може, має до мене якусь особисту справу?” Канае знову ніби несамохіть узяв у свої руки пальці Аяко.

— Аяко-сан, вам треба більше впевненості.

— А звідки її взяти?

— Як це — звідки? Ви ж така гарна дівчина.

— Це неправда.

— Я з вами не згоден. Ви мені подобаєтеся. Самі ж знаєте.

— І це неправда…— Аяко напружилася всім тілом, намагаючись вивільнити пальці рук, а потім скоромовкою додала: — Вам до вподоби Мотоко-сан. Я в цьому впевнена.

— От і маєш! — Канае не вмів брехати, та як слід пояснити, що його ставлення до Мотоко-сан і до Аяко-сан неоднакове, теж не міг.— Мені подобається і Мотоко-сан і ви. Тільки по-різному.

— Кажете, вам подобаємось ми обидві? — Злегка опустивши очі, Аяко не відводила від Канае проникливого погляду. її обличчя було прекрасне.

— Різниця в тому…

— Ні, такого не буває. Неможливо любити двох! — надривно вигукнула Аяко.

Понуривши голову, Канае задумався. «І надав же мені чорт сказати таку дурницю!.. Відколи Аяко перестала мені вірити?.. Невже вона всерйоз ревнує мене до Мотоко?.. Мабуть, я розслабився під впливом вчорашнього…» — мучили його сумніви, аж поки нарешті Канае не дійшов висновку, що Аяко має рацію: він таки любить Мотоко. Хіба не тому ухилився від прямої відповіді на закид Аяко? Мабуть, вона чисто жіночим інстинктом відчула те, в чому він не наважувався собі признатися…

Аяко дивилась на Канае поглядом, сповненим і жалю, і ворожості, а надто благання.

ЧОТИРИ ДНІ ТОМУ

На стук у двері з'явився Канае, і Мотоко мовчки прослизнула повз нього в кімнату. Здавалося, вона не хоче, щоб хтось її помітив тут, у коридорі (хоч у таку пізню годину в будинку панувала тиша), а їхні стосунки настільки близькі, що не вимагають зайвих церемоній. Можливо, Канае був схильний визнати справедливість останнього твердження і вважав цілком зрозумілою таку поведінку Мотоко.

— Це ви, Мотоко-сан? Що сталося? Чому так пізно?

Не виймаючи рук з кишень пальта, Мотоко сіла на дзабутон перед низеньким столиком, за яким щойно працював господар. Сиділа недбало, розвівши ноги. А коли звела очі на Канае, то нарешті промовила:

— Добрий вечір! Не сподівалися?

— Звичайно. Ви ж з'явилися як грім з ясного неба.

А крім того, вже початок одинадцятої.

— Хіба?

— Маєте якусь невідкладну справу?

Мотоко заперечливо хитнула головою, і розпущені пасма її прямого волосся загойдалися на щоках. Хоч таке довге волосся й не можна було назвати гарним, та воно відтінювало риси її блідого обличчя, надаючи йому неповторності. Звисаючи майже до плечей, воно ніби утворювало для нього чорну рамку.

— Надворі, мабуть, холодно? Правда, у мене теж не тепло.

— Байдуже. Хай це вас не турбує.

Якусь хвилину Канае вагався (йому пригадалося, що Нацуме Сосекі[9] в одному романі написав, як у Маларме зіпсувався настрій, коли гість зайняв його крісло), а потім, полінувавшись вийняти з шафи дзабутон, опустився на ковдру. Річ у тому, що сьогодні вранці Канае проспав і не встиг прибрати постелі. А коли по дорозі з редакції повечеряв у місті й повернувся додому, то вже не мав охоти до прибирання. Замість того сходив у громадську лазню, після повалявся на постелі, перегортаючи журнали, й аж тоді сів до столика працювати. Та раптом завітала Мотоко, і Канае стало незручно за безладдя в кімнаті. Сидячи на ковдрі, він хвилювався: ану ж вона здогадається, що поставила його в таке становище?

Тим часом Мотоко, розглядаючись по кімнаті, завважила на стіні свою картину.

— Дозвольте подивитися.

— Зняти?

— Картину не треба. А от абажур торшера можна.

Поки Канае виконував це прохання, Мотоко встала й підійшла до стіни. Пряме світло електричної лампочки впало на картину, і вона, щойно схожа на темну завісу, перетворилася на краєвид. Темний острів на темному морі. Краєвид у рамці, відкритий у вічність.

9

Нацуме Сосекі (1867 — 1916) — класик японської літератури.