Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 52

„Розв'язка мого роману ще не визначилася”,— роздумував Канае. Але це не означає, що записам у блокнотах ще чогось бракує. Може виявитися, що взагалі його роман здаватиметься незакінченим. Зрештою, саме в цьому буде його особливість. Бо він, Канае, задумав написати його не у вигляді суцільного шматка людського життя з початком і кінцем, а скласти з багатьох уривків і таким чином створити уявний, узагальнений образ світу. Хоч би як роман наслідував, копіював і відтворював на своїх сторінках людське життя, рівнозначним йому він бути не може. Людське життя — це всього-на-всього безладна сукупність різноманітних дрібниць, суперечностей, несподіванок і випадків. Тільки вибір кута зору надає йому певного вигляду. Дійсність взагалі не має в собі нічого мистецького, нічого романтичного, вона є такою, якою є. І її копіювання, навіть при нав'язуванні їй певної ідеї, ще не виллється у твір мистецтва. Він, Канае, вирішив написати роман у вигляді майстерно підібраних частин, які разом творили б мистецьку реальність, що була б виявом порухів тільки його душі. Роман має бути схожий на життя як розвитком дії, так і невизначеністю розв'язки.

„Словом, своїм романом я грався з дійсністю в перегони, — міркував Канае.— І завжди вона мене обганяла. А зараз остаточно доконала. Та все-таки я не вважаю свою теорію роману помилковою. Мій роман складається з трьох частин — „Човен Харона”, „Туонельський лебідь” і „Зима кохання”, які в свою чергу розпадаються на окремі, незалежні уривки, але все це, разом узяте, витворює світ, відомий тільки мені. Відомий мені? А може, дійсність помстилася мені за письменницьку чванькуватість (зрештою, ніякий я ще не письменник)? Може, поки я, прибравши вигляду знавця, що збагнув незбагненне, писав роман, щось найсуттєвіше, так би мовити, квінтесенція буття вислизнула з моїх рук? Адже я вважав, що розумію обох дівчат, а насправді вони відвернулись від мене.

Канае взяв у руки блокнот і почав його гортати. „Як довго я все це писав! — згадував він.— Писав щодня потроху, наче виконував норму”. За час перебування в поїзді він не прочитав ще й половини. Та заради чого писався цей роман, якого ще ніхто, крім автора, не тримав у руках, навіть Аяко й Мотоко, що так хотіли його прочитати?

Виважуючи блокнот у руці, Канае дивився невидющим зором у вікно, об яке бився чи то дощ, чи то сніг з дощем. Він і не помітив, як молодики навпроти нього замовкли: один розгорнув перед собою журнал, другий закуняв. Як і раніше, у вагоні панував гамір, а до нього домішувався знадвору перестук коліс і шум дощу. „Живі вони чи ні?” — наче молитву, шепотів Канае.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ШІСТДЕСЯТ ТРИ ДНІ ТОМУ

Як завжди, відчуваючи гіркий присмак розпачу, а під ним виразнішу радість, Канае ледве встигав за Ген-тяном по парку. Оскільки з другого боку хлопець тримався за Аяко, то Канае подумав: „Невже я так і не зможу пройтися з Аяко рука об руку?” Ця думка трохи псувала йому настрій. Але невдовзі, коли їм відкрилася широчінь парку, Канае, відповідна питання збудженого Ген-тяна, сам по-хлоп’ячому запалився й розвеселився. Від звичної стриманості Аяко теж не лишилося й сліду.

День був похмурий і зовсім не для прогулянок, але парк аж кишів дорослими й дітьми. Канае мріяв не про таку гомінку дитячу атмосферу, коли довкола тебе ніби гуде бджолиний рій. Щоправда, на щось особливе він не сподівався. У нього було одне бажання: заохотити Аяко й Мотоко до пішої мандрівки в один із кількох вихідних днів травня. Ця думка не давала йому спокою вже давно. Якщо ж Мотоко не зможе поїхати (вона без усякої на це причини таки відмовилася,— мовляв, їдьте самі, а я зостануся вдома), Канае ладен був вирушити в подорож удвох з Аяко. Та оскільки Ген-тянові ще раніше було обіцяно прогулянку, то Канае погодився й на це, але покладав надію на тихий, безлюдний закуток у парку. Однак тут, у цьому місці розваги для дітей, головним персонажем був Ген-тян. Аяко виконувала роль няньки, а він, Канае,— охоронця. Годі й казати, що не таке йому ввижалося, а щось краще, романтичніше. Ген-тян називав його „дядею”, і від незвички це слово лоскотало нерви молодому Канае. Аяко була для малюка просто „нетян”, тобто сестрицею, що якраз відповідало їхнім приязним стосункам. І тільки Канае серед гучної музики й дитячого галасу почувався чужим. Таке з ним траплялося не раз. Слухаючи музику в кав'ярні або стрепенувшись від набридливого голосу головного редактора, він ловив себе на думці, що хвилину тому наче витав у іншому світі. І хоча колеги прозвали його „Ісікі-куном”, тобто Мислителем — він справді любив усе обмізкувати з усіх боків,— йому краще пасувало б прізвисько „Мусікі-кун”, тобто Бездумний — так часто в його очах не було видно жодної думки. І навіть тоді, коли редакторка Коїма, кидаючи на нього значущий погляд, застерігала: „Ісікі-кун, Сімма дивиться на вас. Ви що, задумалися над романом?” — Канае не здогадувався, що не байдужа до нього сусідка (принаймні такою думкою він себе тішив) насправді глузує. Бо звичайно називала його „Сома-куном”.

— Дядю!

Канае помітив, що його тягнуть уперед — це Ген-тян щосили шарпав своєю спітнілою рукою.

— Ген-тян, що з тобою?

Канае мимоволі відпустив малого, і той кинувся стрімголов до людського натовпу.

— Ген-тян, стривай! Куди ти? Самому не можна! -гукнула вслід йому Аяко і глянула на Канае. Той засміявся.

— Занудився з двома охоронцями, бідолаха.

— Ану ж загубиться. Що тоді? Нісімото-сан так понадіялася на мене.

— Та чого він має губитися? Видно захотів покататися на віслюкові. Он там!

Не спускаючи очей з хлопця, Канае проштовхався крізь юрбу і підійшов до овального манежу. На його огорожі майоріли прапорці різних країн, а доріжкою майже на однаковій відстані один від одного йшли віслюки на повідку, осідлані малими вершниками — здавалось, ніби це крутиться карусель. Віслюки кивали головами, а діти на їхніх спинах боязко, з усієї сили трималися сідел або гордо позирали на своїх батьків.

— Ген-тян, хочеш покататися? — запитав Канае, наздогнавши хлопця, що припав обличчям до паркану й жадібно вбирав очима це видовище.

— А можна?

— Ні в якому разі! Ану ж упадеш…— відразу заперечила Аяко.

— Не бійтесь. Не впаду.

— Хіба ти не бачиш, що ті діти старші за тебе? Тобі ще не можна.

Малюк надув щоки й подивився благально на Канае.

— Дядю, справді не можна?

— Ну чому ж? Покатаєшся. Мужчина повинен уміти їздити верхи на віслюкові,— великодушно пояснив Канае.

Обличчя хлопця вмить проясніло, а Аяко насупилася.

— І що ви собі думаєте? А раптом він пошкодить собі що-небудь?

— Та чого він має падати, коли поруч з ним іде погонич? Над хлопцями не можна трястися так, як ви. Бо що тоді з них виросте? А, зрештою, як упаде, то нічого з ним не станеться. Я ручаюся.

— Хоч скільки ручайтесь, а відповідаю перед Нісімото-сан я.

— І я. Але ж інакше ми не побудемо ані хвилини самі…

Малюк побіг до входу на манеж, Аяко — за ним, тому, певно, останніх слів вона не почула. Перед касою юрмилися люди цілими сім'ями й так само сперечалися, пускати дітей на манеж чи ні, та все одно черга була довга.

— Ох, і ждати ж доведеться! Стільки людей! — озираючись навколо, промовила Аяко.

— Дитині цікавіше покататися на віслюкові, ніж на трамваї чи автомобілі. Я змалку їздив на конях. Звісно, з дорослими. І нітрохи не боявся. Зверху все навколо здається зовсім інакшим. Бо навколишній краєвид зміщується. Враження таке — як би вам це сказати? — ніби перебуваєш у центрі рухомого світу. Кінь не біжить, а йде поволі, та скільки радості! Наче витаєш між небом і землею.

— Це було на Хоккайдо? — спитала Аяко.

— Так. Там кінь — все одно що член сім'ї. Треба поїхати кудись — сідлаєш коня, а взимку, коли випаде сніг, сани — єдиний вид тамтешнього транспорту. Я люблю коней понад усе.

— Ось чому ви такі спокійні! Я ж коня і зблизька не бачила. А що, коли віслюк чогось злякається й побіжить?

Канае мимоволі пирснув.