Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 54

— Нарешті скуштуємо колобків, що їх власноручно приготувала Аяко-сан,— вигукнув він.

— Можна подумати, ви голодніші за Ген-тяна.

— В усякому разі, рисових колобків давно не мав у роті. Своїм запахом вони нагадують мамині, — сказав Канае й відразу збагнув, що перегнув палицю, та, здається, ні Аяко, ні Ген-тян цього не помітили. Аяко саме щосили тягла корок з баклаги.

Після їжі задоволений Канае розлігся горілиць на траві. Ген-тян спустився косогором і внизу натрапив на гойдалку. Аяко зібралась піти вслід за ним, але Канае спокійно заявив: „Нехай сам погойдається. Бо який же з нього буде школяр?” — і вона залишилася на місці. Зрештою, і звідси їй було видно його.

— Я не зовсім розумію Сібеліуса,— після короткої мовчанки проказала Аяко.

Канае різко підвівся й сів.

— А ви ж тоді уважно слухали, хіба ні? І Концерт для скрипки з оркестром начебто вам сподобався.

— Так, сподобався. А от „Туонельський лебідь” надто похмурий.

— Невже? Але його можна зрозуміти. Важкими для

сприйняття є пізніші твори Сібеліуса. Скажімо, Сьома симфонія.

— Така музика не для мене. Я люблю щось світле й радісне.

Два дні тому на другому поверсі дому Нісімото Канае познайомив дівчат з усіма записами музики Сібеліуса. Щоправда, приніс він небагато — тільки те, що було в продажу: чотири платівки Концерту для скрипки з оркестром, три — Сьомої симфонії, а крім того, такі короткі речі, як Сумний вальс і Карельська сюїта. Серед них не було жодної довгограючої. Дівчата слухали музику, як заворожені, та, мабуть, робили це під впливом Канае — адже він так її розхвалював. Якщо Мотоко вимагала потім від нього уточнень щодо змісту твору, то Аяко до розмови не втручалася і своєї думки не висловлювала. Того самого дня пополудні вони ще слухали музику Моцарта з платівок Мотоко, і тільки по вечері Канае пішов додому.

— Сібеліуса за одним разом не збагнеш. І взагалі до музики треба звикнути. Лише тоді вона стане зрозумілою.

— Можливо. Але ж трапляються музичні твори, які розумієш відразу, точніше, ще не встиг їх збагнути, як вони вже сподобалися. Мабуть, музика Сібеліуса не для мене.

Канае глянув на Аяко: її обличчя виражало безпорадність і смуток.

— Я так не думаю.

— І взагалі я глуха до музики. Хоча в дитинстві трохи вчилася грати на сямісені[31].

— Он як! Ви, Аяко-сан, дістали таку освіту? А я й не знав.

— Та яка там освіта. Користі з неї катма.

„Цікаво, якою була вона змалку?” — подумав Канае і підбадьорливо сказав:

— Я зовсім не маю наміру накидати іншим своє захоплення Сібеліусом. Бо я ще не зовсім з'їхав з глузду.

— Отже, вам, Сома-сан, подобаються такі країни, як Фінляндія, а Сібеліус є їхнім символом? — усміхаючись, спитала Аяко. Її голос наче знову прояснів.

Канае повернувся до неї і взявся запально пояснювати:

— Ви вгадали. Сібеліус — національне багатство Фінляндії. Тепер, коли йому вже під дев'яносто, держава взяла його на своє утримання. Після Сьомої симфонії він не написав більше нічого. Відтоді минуло понад тридцяти років. Цьому єдиному фінському композиторові належать і патріотичні твори, що надихали народ на боротьбу за свої права, але вони мені зовсім не до душі. Серед них є кілька симфонічних поем, написаних на теми, взяті з „Калевали”. І, природно, вони позначені фінським національним колоритом. Взагалі кажучи, не буде помилкою вважати Сібеліуса символом Фінляндії. Однак я дотримуюся думки — і в цьому я розходжуся з дослідниками його творчості,— що він оспівував не лише свою батьківщину — Фінляндію.

— А кого ж?

— Сібеліус оспівував свою власну країну.

— А хіба це не одне й те саме?

— Ні. В тому-то й річ. Правда, мені бракує матеріалу, щоб дійти до певного висновку. Музична година „Великі композитори” по національному радіо, радіопередачі окупаційних військ та платівки — це все, звідки я черпаю

свої відомості. В усякому разі, я познайомився з Першою, Другою і Четвертою симфоніями. Якщо вірити книжці Сесіля Грея, у Сібеліуса є чимало цікавих симфонічних поем. Передусім мені хотілося б послухати „Повернення Лемінкяйнена”. Наскільки я можу судити, Перша симфонія схожа на музику російських композиторів, дехто вважає, що в ній відчувається вплив Чайковського. Справді, Чайковський писав у мі-мінорі. Однак Сесіль Грей дотримується іншого погляду: на його думку, Сібеліус почав з того, на чому зупинилися Чайковський, Глазунов і Дворжак. У Першій симфонії знайшла проникливе відображення природа Фінляндії. Завивання вітру над засніженими лісами, стрімкість потоків, що б'ються об скелі, німота льодовиків — усе передано в ритмі мелодій, схожих на народні. Цікаво, що Сібеліус не використовував народний мелос у сирому вигляді, як це робив, скажімо, Дворжак. У його протяжній музиці наче дихає сама природа. Здається, було б неточно називати її трагічною, патетичною чи ліричною. Скоріше це фантастична музика. В ній чути голос землі (її, напевно, топтали герої „Калевали”), чорної й холодної, споконвічний шум вітру і гуркіт води. Та чи можна сказати, що це Фінляндія? Ні, це інша, уявна країна. Принаймні в мене залишилося таке враження від небагатьох прослухувань Першої симфонії. Друга симфонія теж викликає в уяві природу — ліси, озера, річки й поля, над якими пролітає вітер. Та здається, що це не вітер, а духи землі. Після Бетховена музика стала надто наближеною до людей. Чайковський і Дворжак промовляли лише до них. А от Сібеліус створив музику, яку заполонює природа, а людина в ній не з'являється. Якщо ж і з'являється, то лише у вигляді героїв „Калевали”, що живуть в цілком відмінному від нашого світі й підвладні безжалісним, жорстоким чарам і закляттям природи. Словом, в музиці Сібеліуса зображено не ту природу, яку ми знаємо або уявляємо собі, а ту, яка жила в душі її автора. А тому я вважаю, що Фінляндія народила Сібеліуса, а він віддав перевагу іншій країні, іншій природі, взагалі іншому світові.

Аяко слухала уважно і, коли Канае передихнув, сумно промовила:

— Ви говорите надто складно.

— Пробачте. Аяко-сан, ви не слухали цієї симфонії, а тому в ваших очах я просто базікало.

— Правду кажучи, ваші враження цікавіші за саму музику.

— Дарма ви так кажете. Все-таки послухайте її хоч по радіо. Передусім Четверту симфонію. Вона краща за Першу й Другу.

— Як ви все добре пам'ятаєте!

— Я пам'ятаю не саму музику, а враження від неї. Четверта симфонія позначена внутрішньою зосередженість думки. У ній герої не з'являються. Зникає все, що має хоч якесь відношення до людини. Співає сама земля, постаючи у всій своїй первісності. Споглядаючи природу, ми називаємо її то величною, то дикою, то безнадійно сумною. В ній знаходить відображення стан нашої душі. Тому наші враження від природи ми завжди перекладаємо нашою, людською мовою. А от Сібеліус уміє озвучити навіть таємничі, неперекладні її голоси. Він не просто тлумачить її мову, а наче зливається з нею, стає її власним духом. Такої музики не писав жоден композитор. І хоча він не популярний і вже пенсіонер, утримуваний коштом фінського уряду, я вважаю його великим митцем.

— Я не зовсім добре розумію його музику, але Концерт для скрипки з оркестром мені до вподоби. Здається, в ньому багато світла.

— Можливо. На моїй платівці його майстерно виконує славетний Хейфец. У цьому концерті Сібеліус намагався показати всі технічні можливості скрипки. Однак я поставив би цей Концерт для скрипки з оркестром в один ряд з Першою і Другою симфонією. Природа виявляє свою суть у русі або в нерухомості. У першому випадку це — вітер, річки, прудконогі звірі, гойдання верховіття дерев і хвилі на озері. Саме такі рухи знайшли відображення в Першій симфонії й Концерті для скрипки з оркестром. І не має значення, світла ця музика чи ні. А от у Четвертій і Сьомій симфоніях перед твоїм зором наче відкриваються безмежні простори стужавілої землі, крижане сонце або занурена в нічну пітьму природа.

— Усе це до мене не доходить.— Аяко зітхнула.— То, може, підемо? Не годиться залишати Ген-тяна самого.

31

С я м і с е н — японський триструнний щипковий інструмент.