Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 61

А. зняла з вішалки пальто і невпевнено одягла його. Потім взяла з буфета дамську сумочку, вийняла з неї записник і почала писати короткого листа. Раптом їй запаморочилося в голові. „Ти — невдячна донька! Не знаєш, що робиш. Як ти можеш кидати батьківський дім?” — дорікала мачуха. Її висушені, тонкі губи тремтіли. „Де ти? Що з тобою?” — із стетоскопом у руці батько повернув до неї своє схоже і маску обличчя.

А. помітила, що лежить, ніби розчавлена, на підлозі. Сумочка, записник і олівець валялися коло неї. Ні, до батькової лікарні вона не піде. Нізащо. Навіть під страхом смерті, хоча зовсім недавно подумала, що на таксі туди всього півгодини їзди. Взявши ручку, великими ієрогліфами А. написала; «Мабуть, у мене апендицит. Іду до лікарні, що поблизу трамвайної лінії. Ви ні в чому не винні. Але я більше не повернуся”.

Вона поклала вирваний із записника аркуш на стіл, вийняла з шафи піжаму й зав'язала в хустину. Потім добула переміну білизни й розв'язала вузлик. Що ще їй потрібне? Вона обвела кімнату очима і звернула увагу на репродукцію картини „Автопортрет художниці з донькою”, але не взяла її. Однак не залишила фотографію матері в шухляді буфета. Більше вона не подужала б забрати. Прихопивши торбинку, А. взулася й відчинила двері. Руки так сильно тремтіли, що ключ ледве потрапив у замкову щілину. „Вдруге я сюди не прийду”,— подумала А. Вона трохи постояла, спершись об одвірок, і глянула в коридор — чи не видно кого, а потім, притримуючись за поруччя, поволі спустилася вниз.

ЧОВЕН ХАРОНА

А. сиділа на ліжку, накинувши на плечі поверх піжами пальто, і стежила, як на тумбочці М. розкриває бляшанку консервів.

— М.—сан, до вас так часто приходять гості,— сказала вона заздрісно.

— Які там гості! Учениці зі школи. Я не дозволяю відвідувати мене вдома, от вони одна за одною сюди й посунули. Сказати правду, я навіть рада їх бачити.

М. відкрила бляшанку і, висипавши білі персики на дві тарілочки, одну передала А. Та поставила її на коліна й подякувала.

— Оскомисті,— застерегла М.

Годину тому три сором'язливі учениці зайшли провідати М. у цій тісній палаті. Сісти було ніде, а тому вони стояли навколо її ліжка. „Сенсей, швидше одужуйте”,— повторювали діти. А. тим часом лежала майже непомітна, відвернувшись до стіни. Очевидно, М. вчителює — про це А. здогадалася раніше, після перших відвідин школярок. Принесені подарунки М. приймала з неохотою, дорікаючи: „Ну навіщо ви принесли мені це?” Але дітей тішила зустріч з учителькою, і вони тільки всміхалися. Білі персики — це були їхні подарунки. Після того, як дівчатка пішли, в палаті настала тиша.

— Справді, оскомисті, але й смачні.

— Та куди їм до свіжих, щойно зірваних з дерев! — насмішкувато проказала М. — Ото смакота!

— М.—сан, звідки ви родом?

— З Хіросіми. А ви?

— З Токіо. Я звикла до мандаринів.

— Мабуть, і вони смачні…— сказала М., а її обличчя набрало такого виразу, ніби вона вдивляється кудись у далечінь. Відставивши порожню тарілочку, М. кинула гострий погляд на А., що орудувала поволі ложечкою, і спитала: — К.—сан відтоді не приходив?

А. відчула, що її обличчя зблідло. Краєчком ока вона бачила ліловий жакет М., але підвести голову не наважувалася. Згадка про К. була їй неприємною, бо вона силкувалася себе обдурити — забути про нього.

— Значить, справи погані? — знову поцікавилась М.

А. злегка кивнула, й раптом їй на очі навернулися сльози. Вона сиділа на ліжку, ніби чимось придавлена, уже й ногами не помахувала. Після операції А. ще не оклигала, а обведені червоною помадою губи тільки підкреслювали нездоровий колір її щік. Однак молодість таки брала своє, і засмучене обличчя зовсім не пасувало А.М. дивилась на неї співчутливо, як на рідну сестричку.

М. з'явилася в лікарні тиждень тому. В цій двомісній палаті, яку директор тримав про запас, вона спочатку була сама. Її помістили сюди, бо ніде не було вільного ліжка. Її примусово, за наказом директора лікарні, госпіталізували, коли аналіз її крові показав зменшення числа білокрівців. „Я б не хотів, щоб ви подумали, ніби мені потрібен експериментальний матеріал”,— сказав він і відмовився брати плату за лікування. Ввечері того самого дня, коли М. помістили в лікарню, несподівано привезли ще одну хвору. Пізно вночі їй зробили операцію на апендициті. Нещасну ніхто не супроводжував, а тому М. хоч-не-хоч взяла її під свою опіку. Смуток не зійшов з новоприбулої, але молодість допомогла їй швидко одужати. „Цікаво, що її гризе?” — думала М. з цікавістю і співчуттям.

— Не завжди все добре складається,— заспокоювала її М.— Не треба так занепадати духом. Адже операція пройшла успішно. А то ж буває, що при невеликому запізненні й апендицит доводить до смерті.

— Краще б я померла…— прошепотіла А.

— Що за нісенітниця! — голосно насварила її М.— Не кажіть такого. Думаєте, мені легше? Я пережила вибух водневої бомби й досі часто хворію. Мене беруть на обстеження, та сучасній медицині не під силу моя хвороба. Будь-якого дня мені може погіршати, та я не вважаю смерть кращою за життя. Я втратила і рідних, і друзів, тож, здавалося б, навіщо жити, але я все-таки переконую себе: треба, треба.

— Вам є заради чого жити. У вас є живопис.

А. підвела голову і глянула на М. У її очах бриніли сльози, а губи тремтіли.

— Живопис?..— відповіла М. і, вийнявши з кишені жакета хустинку, кинула її на коліна А.— Та ви сльози витріть. Я сама не плачу і не люблю, коли інші плачуть. Невже ви хочете, щоб вас плаксою вважали?

А. послухалась: витерла сльози й простягла М. мокру хустинку. Сунувши її в кишеню, М. провадила далі:

— Від усмішки на щоках у вас з'являються чарівні ямочки, а плач перетворює вас на стару бабу.— Побачивши, що А. мимоволі всміхнулася, вона додала: — Можливо, ви маєте рацію: я живу заради картин. А хіба кожна людина не має чогось такого? Мабуть, і ви маєте.

— Я?..

„Справді, заради чого я живу? — подумала А.— Колись я жила заради любові, заради К.—сана. А тепер?”

— Я теж хотіла зайнятися живописом. Хотіла навчатися в Жіночому інституті мистецтв, але батьки були проти,— зізналася А.

— Ого, і ви про це мріяли? Візьміть себе в руки. Вам ще не пізно починати. Ви молодші за мене, у вас повинно бути багато надій.

— Та яка з них користь, якщо вони нездійсненні?

— Треба сподіватись навіть усупереч безнадії,— підбадьорювала М.— Картини можна писати будь-де, навіть не відвідуючи школи. Ось візьміть мої пастелі й починайте, а я тим часом приготую щось поїсти.

Вийнявши з тумбочки коробку олівців і альбом для етюдів, М. поклала їх на коліна А. й вийшла з палати. А. лишилася сама і знову пустила сльозу. Того дня зранку був обхід хворих. Гладкий директор із стетоскопом на шиї у супроводі молодого хірурга та медсестри підійшов до М. і, глянувши на історію її хвороби, сказав:

— У вас завжди однаково. Склад крові начебто поліпшився. Та коли стане гірше, приходьте знову. Не знаю, чим вам ще допомогти. Переживати не треба. У нашій практиці таких випадків не траплялося, а тому не все нам зрозуміле. Можете виписатися з лікарні, коли захочете — хоч завтра чи післязавтра.

Коли черга дійшла до А., вона чемно вклонилася.

— А-а, це вам оперували апендицит? І ви можете виписатися днів через два. Бачу, трохи набралися тіла. До речі, вчора я мав розмову по телефону з вашим батьком.

А. мимоволі стрепенулася.

— І що він сказав?..

— Лише те, що покладається на мене. Я передав, що ви одужуєте. Ми з ним познайомилися ще в студентські роки. Якби я знав, хто ви, то раніше звернув би на вас увагу,— відповів директор, а в молодого хірурга спитав: — Сподіваюсь, ти зробив усе можливе? Гарна дівчина, правда?