Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 71

Канае з цікавістю дивився подобрілими від невеликої порції пива очима на вередливу, як мала дитина, супутницю.

— Чому не тягне? Вам незатишно в Нісімото-сан? — спитав він.

— Та ні,— ніби чимось нажахана, вона обернулась до Канае і раптом з незвичайною напругою в голосі додала: — Просто я не люблю самотності. Вечори, коли Мотоко-сан на роботі, такі довгі й сумні! Вона радить мені зайнятися малюванням, та я нічому не можу віддатися, навіть читанню. Ось того й додому мене не тягне.

— Зрозуміло,— відповів Канае.

— А з вами такого не буває?

— Я звик жити один. Мені так дуже добре. Думки не розбігаються, і душа може зосередитися.

— Я б теж примирилась і звикла, якби щовечора залишалася на самоті. А то ж Мотоко-сан ходить на роботу через день — у вівторок, четвер і суботу. Так мені ще важче. Я ніколи не призвичаюся до самотності. Нічого не робити, а тільки чекати повернення Мотоко-сан з роботи — хіба може бути щось жалюгідніше? Мотоко-сан абсолютно не розуміє мого душевного стану. А ви?

— Розумію.

Так, Канае розумів її, та з цієї розмови зробив висновок, що Аяко мучить не стільки самотність, як щось серйозніше — тривога, а може, й страх. І, звичайно, не від холодного осіннього вітру легко дрижало її тіло.

— Отже, вам треба вертатися додому одночасно з Мотоко-сан. А чи не зайти нам до неї на роботу — в бар? Забрали б її з собою.

У цю мить сталося щось несподіване — чи то від легкого сп'яніння, чи від того, що між співрозмовниками з'явилася тінь Мотоко, Аяко стрепенулась і вигукнула:

— Це неможливо! Це однаково, що образити Мотоко-сан! Як ви могли таке сказати?

— Даруйте, даруйте.— Канае зупинився.— Та що мені з вами робити? Додому вас не тягне, і йти нікуди не хочете. А від такої ходьби можна з ніг звалитися.

Аяко покірно кивнула головою й тихо сказала:

— То я йду додому.

— Все-таки йдете? А ви не проти, щоб перед тим десь випити чаю?

— Дякую. Досить з мене того чаю. Ви так мене начастували. То я піду до станції.

Аяко обернулась і рушила. Канае не міг збагнути її поведінки. Казала, що не любить самотності, а піти разом з ним у кіно відмовилася. І водночас не можна було сказати, що вона сердиться.

У вагоні електропоїзда, що курсував на лінії Ямате, вони сиділи поряд: Аяко дивилася поперед себе й лише відповідала на запитання Канае. Перед станцією Ікебукуро він підвівся, щоб провести її, та вона сказала, що не треба, бо ще доведеться їхати автобусом.

— Тільки змарнуєте дорогоцінний час.

— Байдуже.

— Щиро дякую вам за сьогоднішній день. Мені справді з вами дуже приємно,— сказала Аяко і, зупинивши його рукою, пірнула в юрбу пасажирів за дверима. Якийсь час Канае відчував на лікті тепло її долоні.

Повернувшись додому, він переодягнувся і плюхнувся на стілець перед столиком. До півночі залишалося ще багато, щоб виконати сьогоднішню частку літературної роботи. У громадську лазню він вирішив не йти, а поставив чайник на електроплитку й розгорнув свій роман на недописаній сторінці. І саме тоді в голові йому сяйнула думка: „А може, Аяко хотіла сюди завітати? Спокійно зі мною поговорити”. Цей здогад здався йому цілком достовірним. Вона ж сказала, що не хоче повертатися додому й сидіти на самоті. І йти в кіно або кудись-інде теж не схотіла. А про відвідання бару „Леда” й чути не бажала. Коли так, то вона прагла побувати тут, у цій кімнаті, та він не здогадався. Хотіла побувати в цій непривітній, малій, всього на вісім татамі холостяцькій кімнатці, де він мережить свої мрії. Якби вона сюди прийшла…

ВЕЧІР

„Он воно що! Он що сталося,— шепотів він у нестямі тремтячими губами.— А хіба ти не сподівався такого?” Канае навіть не пам'ятав, як повернувся від провідника на своє місце, як проходив, намагаючись зберегти рівновагу, крізь вагони. За коротку мить простір навколо нього ніби замкнувся, звузився так, що не можна було ворухнутися, більше того, щось здушило й нутрощі. Водночас у очах посіріло, потемніло, почорніло, і тільки внутрішній голос, що, здавалось, належав іншій людині, повторював: „Он воно що! Все дуже просто. Ти навіть не сподівався…”

— Щось сталося?

Як у кошмарному сні, стіни замкнутого простору потроху роздавалися, прозорішали і разом з цим до нього повернувся зір — Канае отямився. Ні, він не втрачав притомності. Він бачив стривожене, спантеличене обличчя дівчини, що сиділа навпроти. Бачив, але не міг збагнути, звідки вона взялася й чого сидить перед ним. Щойно в його мозку стався вибух страшних думок — вони не встигли набрати словесної форми, і ось тепер їхні уламки, кружляючи, падали вниз. „Он воно що! ..”

— Якась прикра звістка?

Канае машинально кивнув і завдяки цьому рухові помітив затиснутий у правій руці телеграфний бланк. Будь-хто з першого погляду зрозумів би, що з ним щось негаразд. Але Канае напустив на себе маску урочистості і підроблено всміхнувся.

— Ох, пробачте, задумався…

Він склав докупи папірець і, відчуваючи бажання ще раз його перечитати — мав надію, що, може, тепер текст виявиться цілком іншим, наприклад таким: „Обоє живі та здорові”,— засунув у записник, вийнятий з кишені піджака. „Чудес не буває. Хіба ти не підозрював, що нічого вже не вдасться виправити?” Уламки думок, кружляючи, все ще падали вниз. Канае відчув, що дівчина не спускає з нього свого погляду.

— Я розпорядився, щоб відповідь на мою телеграму догнала мене в Нагої. І от вона прийшла.

— З прикрою новиною?

— Дуже. Про смерть.

На обличчі сусідки застигло співчуття й переляк, а в очах проступило болісне зусилля позбутися раптового заціпеніння. Мабуть, її обличчя, як дзеркало, відбивало його власне, ще застигліше, ніж у мерця. Щоб переконати її, що він, Канае, не вмер, треба заговорити. Тоді маска перетвориться на справжнє обличчя, і він зможе об'єктивно оцінити факти. А тому Канае, прикидаючись веселим, ніби нічого й не сталося, почав розповідати:

— Їду до Хіросіми. Там у лікарні мої друзі.

— У Хіросімі? Може, через променеву хворобу?

Обличчя дівчини вже починало м'якнути, та при цих словах знову заціпеніло. Канае збагнув, що сама згадка про Хіросіму завжди жахає. Проклята земля. На тій проклятій землі загинули прокляті люди. Ні, це не означає, що загинула саме Мотоко. А хто ж тоді? Цього він не знав.

— Та ні, не з цієї причини. Хоч у лікарні…— Канае запнувся, бо не міг провадити далі таким веселим тоном. Власне, як їй усе пояснити? Зовсім чужій людині. Мабуть, не просто розповісти про все дівчині, яка лише за звичаєм поспівчувала йому. Навряд чи вона щось зрозуміє.

Свист парового опалення гучнішав, до нього домішувався перестук вагонів. За вікнами так стемніло, що крізь мокру від дощу шибку нічого не можна було розрізнити, при слабому освітленні вона перетворилася на дзеркало, в якому відбивалося темно-бліде обличчя Канае. З пальта дівчини, висіло на вішалці край вікна, час од часу скапувала на підлогу вода.

— Що ж, нічого тут не вдієш. Бо ж від самого початку я не був певен, що встигну,— зітхнув Канае.

У відповідь дівчина кивнула головою, тепер на її обличчі проглядало тільки співчуття.

— Ви забули про бенто…— нагадала вона, і його погляд упав на коробку з рисовими колобками, що лежала на сусідньому сидінні. Зараз же треба їх з'їсти, а то охолонуть. До Канае повернулося відчуття дійсності, і він, кивнувши головою, заходився вминати рис. Раніше дівчина здавалася зовсім молодою, а насправді їй, напевно, було більше років, ніж йому. Чи це, може, через її співчуття він почувається перед нею, як перед старшою сестрою.

— А вам куди? — запитав Канае.

— До Кіото.

— Будемо там десь аж опівночі?

— Ні, скоро — о пів на десяту.

— Правда, морока подорожувати в таку погоду?

— О, так, погода сьогодні таки поганюча. Але я не журюся — мене зустрінуть.

На цьому розмова урвалася. Канае проковтнув рис і поволі запив його з невеличкої кришки теплуватим чаєм. Тепер знову хтось наче нашіптував йому знайомі слова: „Он воно що! Поки ти, заколисуваний потягом, віддаєшся роздумам, одна з них уже вмерла, а друга — на грані життя і смерті. От що сталося! Врешті-решт, це ти у всьому винен”.