Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 80

— Савако-сан, що таке? Ви його знаєте?

— Це Кімура-сан?

— Ні. Танака-сан. Він працює у фірмі по купівлі та продажу нерухомого майна.

Чіпкого, недовірливого ока Савако не одурити, то, моя краще вдавати такого собі незнайка? Хто б міг подумав що Савако підтримує дружні стосунки з Юкіе? Виходить, одне й те ж може повторятися двічі, адже й в о н а з Момоко раптом виявилися подружками — так би мовити, свій свояка бачить здалека. Невже по-чоловічому заповзятливі жінки тягнуться одна до одної точнісінько так, як самотні?

— То що, машин на вулицях уже не видно? А ще недавно Танака-сан приїхав на таксі, і я бачила декілька, коли виходила надвір.

— Снігу нападало стільки, що можна ставати на лижі. Юкіе-сан, ви сьогодні раніше зачинили ресторан?

— Сьогодні я взагалі прогуляла. Вирішила, що все одно відвідувачів не буде. Пробачте.

— Та нічого. Ви маєте повне право робити так, як вам зручніше. Скажіть, може, це через Танаку-сана ви не пішли на роботу?

— Ой та що ви, Савако-сан!

— Гадаєте, Кімура-сан або, по-вашому, Танака-сан не здатний на щось погане?

Мене таки розкрито, в Савако метке око, і я від неї тепер уже не сховаюся — опинившись перед її носом, я вже не зможу сказати, що вона плутає мене з кимось.

— Савако-сан, як вас розуміти?

— Шкода, але вас ошукали. Ви точно знаєте, в якій фірмі працює Танака-сан?

— Не дуже, але… А що, може, він накинув вам щось фальшиве?

— Не в тому річ. Він сам наскрізь фальшивий. Я ручаюсь: до якої фірми ви не зверталися б, ніхто вам не підтвердить, що він займає в них посаду.

— Та його нібито звільнили з роботи. Правда, Танака-сан?

— Ет, та що йому відповідати? Він уже давно мовчить, як води в рот набрав. Я вам за нього все поясню. Цей чоловік справді ніде не працює, зрештою, такого нікчему ніяка фірма не тримала б. Він тільки на словах такий гарний, а насправді його професія — обман жінок, шахрайство.

— Та що ви! Танака-сан — порядна людина. Ви його з кимось плутаєте.

— Плутаю? Кімура-сан, скажіть що-небудь. Я ж півроку з ним жила. Він жодних турбот не мав, цілими днями вештався по місту, випрошуючи в мене гроші то на кінні перегни, то на гру в патінко. Тратив мій заробіток, але зла проти нього я не почувала, бо мені було приємно утримувати чоловіка. Тільки одне мені не сподобалося, одного мені жаль…

Невже Савако розплачеться? Раніше я ніколи не бачив сліз у її очах. Невже так настраждалася, постаріла? Савако, не треба плакати. Я розумію, чому вона хоче виговоритися, дати вихід своєму гнівові. Я справді покидьок. Савако, ти ж не раз називала мене цим словом. Хіба від самого початку ти не знала, хто я такий? І все одно гордилася, що утримувала мене.

— Мені тільки жаль, що я повірила його лицемірству. Цей чоловік забрав з комода всі мої гроші й утік, залишивши мені листа. Того дня грошей я мала багатенько, бо збиралася здати їх уранці в банк. Він обрав добру нагоду

для крадіжки. Я ще й досі пам'ятаю, що він наостанок написав: „Ти мене жорстоко ображала, називала покидьком, але ж і я не без честі. Я за всяку ціну хочу спробувати щастя, а тому позич мені на деякий час свої гроші. Як тільки я поправлю своє становище, обов'язково поверну борг”. Написано так, що можна розімліти. І я, дурна, таки розплакалася. Хлипала й думала: „Кімура-сан, чого ви слухали мовчки мою лайку? Чому не обурилися? Якби ви сказали хоч слово, я б віддала вам усі свої заощадження. Я пішла б на все, аби лиш підтримати вашу честь”. Та минуло кілька днів, і я глянула на всю цю історію по-іншому. „Він наперед задумав одурити мене, тільки чекав нагоди, коли я принесу додому велику суму грошей, а після того накивав п'ятами”,— міркувала я. Коли б ви знали, як мене мучили сумніви щодо правдивості цих здогадів, та нарешті я вирішила, що йому таки вдалося мене ошукати, скориставшись моєю добросердістю. Мушу зізнатися, що навіть я, жінка з характером, попалася на гачок.

— Савако-сан, я вам не вірю.

— Він і вас скоро обдурить. Кажете, його звуть Танака-сан? Бачте, навіть прізвище змінив. Він збирається у вас жити?

— А хіба що?.. Танака-сан, скажіть що-небудь.

Ну що мені казати? Таки правда: небо карає повільно, але неминуче. Дивна історія, дуже дивна. Виходить, хазяйка ресторану — не хто інший, як Савако. Це вона заробила гроші на галантереї й купила ту халабуду. Що там казати про чоловічу честь, якщо все на світі летить шкереберть-Досі життя моє складалося надто добре, а от зараз найважливіше вчасно зійти зі сцени.

— Танака-сан, що з вами? Ви збираєтеся йти?

— Після всього цього мені нічого іншого не залишається.

— Що сказала Савако-сан — одне, а що я — зовсім інше. Куди ж ви підете в таку завірюху?

— Не затримуйте його. Нехай іде, куди очі дивляться. А якщо спустить дух де-небудь на дорозі, як собака — так йому й треба!

— Савако-сан, це вже занадто. Значить, ви його не любили по-справжньому. Бо інакше ви б не згадували ні про обман, ні про гроші.

— А що, ви, Юкіе-сан, щиро любите цього чоловіка?

— Люблю. І мені байдуже, що ви його паплюжите. Танака-сан, сидіть. Вам не можна йти в таку заметіль.

— А він нізащо й не піде. Якраз і розраховує на те, що ви його затримаєте.

— Нічого подібного. Навіть якщо ви, Савако-сан, сказали правду, все одно його не можна виганяти, бо це було б жорстоко.

— І ви, Юкіе-сан, добросерда? Я вже багато чого призабула, та оце як побачила його такого самовдоволеного біля котацу, то така мене злість узяла. Невже й ви повторите мою помилку? Хоче йти — пустіть його, хай іде.

— Ні, не пущу. В своєму домі я робитиму те, що мені довподоби.

Досить з мене, Юкіе, я не сподівався, що ти така м'якосерда. А може, просто хизуєшся перед Савако, та все одно я тобі вдячний. Зрештою, жінки схильні до марнославства і претензійності, але й чоловікам не чуже почуття власної гідності; тому-то, якщо я зазнав невдачі, треба змотувати вудки, час залишати сцену. Я не сумніваюсь, що як тільки я зникну за дверима, ти мирно розмовлятимеш з Савако й радітимеш. „Добре, що такий поганець не одурманив мене!” Навряд чи я тебе ще колись побачу, так само, як і Савако. Що ж, прощай! Ну й завірюха!

ПІЗНІЙ ВЕЧІР

Знадвору шибки заліпило смужками снігу — так, наче хтось сипнув на них борошном, а зсередини вони спітніли від теплого повітря. „За цією непрозорою плівкою — незбагненна для людини ніч,— подумав Канае.— Я ніколи не заглядав у її глибини. Вважав, що ніч — це всього-на-всього темрява з білястим візерунком, що будь-який рухомий краєвид — це образ ночі. Краєвид?.. Ніякого краєвиду не видно. В цій нескінченній темряві не блимає жоден вогник. А в шибці проглядають тільки розпливчасті обриси мого обличчя, профілю дівчини з протилежного сидіння й сонного чоловіка з другого відділення. Я не можу заглянути не тільки в глибінь ночі, але й сумніваюся, чи взагалі є шибка і чи її зовнішня сторона, заліплена снігом, і внутрішня, перетворена в тьмяне дзеркало, чимось відрізняються між собою чи ні. Скоріше я схильний вважати ніччю саме це накладання двох образів і, певно, завдяки цьому оптичному обманові мені здається, ніби в моїй душі падає сніг, виписуючи вигадливі криві лінії, а освітлений електричним світлом вагон — галюцинація. Який зміст того, що я пережив? Невже воно таке ж оманливе, як образи в шибці? Навіть те, що я знав Мотоко Моегі та Аяко Аймі, здається неймовірним”.

Стиснутими кулаками Канае луснув себе по потилиці. Ні, він не дрімав. Та якось непомітно все потьмяніло, перемішалося і, наче потрапивши під владу кошмару, злилося з ніччю. Канае бив себе по голові й відчував, як відлунює у вухах. Поки він перечитував свій роман, дівчина навпроти розгорнула на колінах книжку, але зараз, видно, куняла. Канае ніяк не міг згадати, коли вона добула її з торбинки — після того, як потяг покинув Нагою чи Гіфу? Тим часом його погляд перескочив з вікна на дівчину, потім забігав по вагону. Більшість пасажирів клювала носом. Голоси притихли, шум пари наганяв дрімоту. І тільки він, Канае, не спав. Не міг заснути. Він закурив цигарку, випростав плечі.