Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 84

Умостившись на веранді, Канае здивовано глянув на дівчину.

— І ви ще питаєте, чого? Нісімото-сан повідомила мене по телефону, що ви в тяжкому стані, бо з вами трапився сонячний удар, і я миттю прилетів сюди.

— Ой, що ви кажете! — Аяко зашарілася. Навіть рум'яна на її блідих щоках стали яскравіші.— Пробачте. Я не знала, що натворила Нісімото-сан. З нічого.

Дрібний стукіт ножа на кухні припинився, а натомість почувся голос старої:

— Аяко-сан, не сердьтеся на мене. Це я зі страху за вас викликала Сома-сана. Думала, з ним буде мені спокійніше.

— Це я в усьому винна.

Аяко ще дужче почервоніла. Тепер вона мала такий пригнічений вигляд, що Канае навіть стало жаль її.

— Так усе-таки що з вами сталося?

— Нічого особливого. Просто забагато ходила опівдні по місту.

— У таку страшну жару? Щоб ходити по Токіо, треба загартовуватися в горах або на морі.

— Ген-тян не дає мені спокою — все питає: коли ви поведете мене купатися?

— Може, й справді підемо? Всі разом.

— Купатися? Ні, я соромлюся.

Канае засміявся й відповів: „Я теж соромлюся. Бо плаваю, як сокира”,— але тут-таки здогадався, що, мабуть, їй боязно показатися перед ним у купальнику. „Що за старомодна дівчина!” — подумав він про неї насмішкувато і водночас з любов'ю.

— Тоді, може, подамося в гори? Я б узяв відпустку наступного тижня. Правда, ще не знаю, куди їхати. Думав податися на батьківщину.

В промінні надвечірнього сонця листя клена взялося багрянцем, а трава біля веранди поринула в тінь. Почали своє надривне сюрчання цикади.

— Ген-тян, заходь у дім! — покликала з кухні Нісімото хлопця, що з невеликою поливальницею бродив між деревами.— Сома-сан, прошу й вас!

— А все-таки чого ви серед дня вибралися до міста? Мали якусь невідкладну справу? — стежачи за Ген-тяном, допитувався Канае в Аяко, що сиділа поруч.

— Шукала роботи або хоч підробітку.

— Роботи? Але ж ви вчитеся.

— Я вже кинула Жіночий інститут мистецтв. На прохання Мотоко-сан я відвідувала його з квітня, але ж плата за навчання дуже висока і, крім того, таланту в мене нема…

— Дивно. Та хіба за два-три місяці можна взнати, є в тебе талант чи ні?

— Коли живеш з Мотоко-сан, то швидко зрозумієш. Мені було важко усвідомлювати, що за мене вносять плату. Тому й кинула.

— І через це посварилися з Мотоко-сан?

— А чого нам сваритися?

— Але ж вона поїхала до Хіросіми?

— Це різні речі. Мотоко-сан любить казати, що іноді варто пожити самій, а тому мене з собою не бере. І мені радить подорожувати наодинці. Я гадаю, щось їй досадило, і вона спересердя кудись поїхала.

— А коли ж повернеться?

— Не знаю. Коли захоче.

Помітивши, що Ген-тян уже в домі, Канае підвівся з веранди, взяв порожні відра і сказав до Аяко: „Піду ноги помию.— Він уже був рушив, та, ніби щось пригадавши, обернувся й запитав: — Слухайте, Аяко-сан, коли так, то, може, зробимо мандрівку по Хоккайдо? Якщо зупинимося в моїх батьків, то для поїздки по навколишніх місцях грошей у мене вистачить. Що ви на це скажете?”

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Якби одного дня ми не збагнули, що потік часу не можна зупинити, що вже пізно й назад вороття нема, то й не знали б, як це звичайно буває, від чого його відлічувати. Я сказала: „Від'їжджаємо”,— а Ая-тян, усміхаючись, услід за мною повторила: „Від'їжджаємо”. Однак той час треба відраховувати не від того моменту, коли, опинившись наодинці, ми тихо проказали, як пароль, одне й те саме слово, а набагато раніше. Відколи? Відтоді, як у холодній кімнаті сон чергувався з гнітючим пробудженням? Ні, раніше, багато днів тому, коли я усвідомила, що існує в о н о — вже тоді час переродився, зрівняв мене з н и м, поглинув мої почуті й жалі і плив, розливаючись широкою повінню. А тому від’їзд для мене нічого нового не означав. Коли ми вийшли з дому Нісімото і, дібравшись окружною дорогою до токійського вокзалу, сіли в експрес, я не відчула якоїсь змін в характері часу, а, як і інші пасажири, бадьоро розмовляла з Ая-тян. І тоді й о г о голос зливався з моїм і остерігав, щоб я не зрікалася свого наміру, бо нічого страшного в цьому немає. А чого б я мала його зрікатися? Все вже давно було вирішено, тож чого б я мала боятися? Можливо, відтоді час поплив інакше, і зупинити його нову течію не могла не тільки я, але й Ая-тян. Не годен був цього зробити й Сома-сан. Цей нерозумний чоловік утішав себе ілюзією, що він живе в одному зі мною часі і що врятує мене, заговорюючи такими словами, як „мир”, „мистецтво” і „кохання”. Певно, Сома-сан і Ая-тян належать одному часові, та про себе я цього сказати не можу. Та хіба ви, Сома-сан, зрозуміли мене? Мій час цілком інший, можна сказати, що вій уже й зупинився. Бо час пливе тоді, коли щось міняється, коли зустрічаєшся з незнайомими людьми, бачиш незнайомі краєвиди, з нетерпінням відкриваєш для себе невідоме. У мене ж нічого не міняється, нових краєвидів не бачу, невідомого не відкриваю, надій ні на що не маю. Тільки одне я знаю: в о н о оточує мене звідусіль, щохвилини підштовхує вперед і провіщає кінець. Я знаю, де початок і де мене жде кінець. Його не минути, ми йдемо йому назустріч, ні, навпаки, він наближається до нас — це я давно збагнула. Знаю, що той кінець розростеться, роздробиться, заповнив собою час і поступово загусне, стужавіє. Як повітря, яким я дихаю. Як ніч навколо мене.

…”Це не ніч, але й не день”,— насилу думала вона заціпенілим мозком. І справді день став схожим на ніч, із просвітів між чорними хмарами ринув, як із цебра, залопотівши по землі, такий самий чорний краплистий дощ. Над головою плив туман, і крізь нього вона вже не вгадувала навколишніх предметів. „Таке можна було б побачити вночі, в кошмарному сні, а не вдень!” — кричала вона, як хворий на пропасницю, але її думки не набирали словесної форми, тільки в очах закарбувалися розвалені будівлі, покалічені дерева, погнуте залізяччя, загачені уламками цегли та каменю вулиці, купки попелу, з яких зовсім нещодавно, слабнучи мов пружина, виривалося назовні тяжке зітхання і які були вмістилищем людських душ. Промоклі під чорним дощем подоби людей не зникли, а далі ворушилися в цьому незвичному світі, злегка просвічуючи, мов привиди, крізь темряву.

— Сестрице, чого ви мокнете? — Вона почула чийсь голос, який здався їй дорогим уже через те, що належав людині.— Ідіть сюди, тут сухіше.

З-під зруйнованого будинку до неї зверталася подоба людини, а не сама людина. Крізь порваний кітель захисного кольору проглядало обпечене тіло, половина обличчя ховалася під бинтами.

— Солдате, вас дуже поранило?

Вона підійшла й присіла біля нього — так, наче збиралася надавати йому медичну допомогу. Та шукала вона тут не захистку від дощу, а раділа, що помітила того, хто озивався до неї людським голосом.

— Я пропав. Уже ноги не тримають…

— Нічого. Скоро дощ угамується, і я відведу вас…

— Ні, мені вже ніщо не допоможе. А ви, сестрице, остерігайтеся цього дощу, бо, кажуть, він отруйний.

Вона кивнула і втупила очі в напівтемряву — так, ніби

шукала там ненависного ворога.

— Сестрице, ви такі гарні…

Вона спробувала всміхнутися (насправді її губи ледь-ледь скривились) і, подобрівши, обернулась до солдата, але саме в цю мить його тіло осунулося вниз по стіні і впало ниць, як старе дерево. По забинтованій голові залопотів дощ і незабаром надав їй землистого кольору…

Якщо час — це потік, що пливе з однієї точки до іншої, то все на світі повинно мати початок і кінець. Але ж мій час описує зигзагоподібну криву на поверхні чи навіть у замкнутому просторі, а тому початок і кінець з'являються на ній раз по раз. Зрештою, я не бачу між ними особливої різниці, бо моє життя рухається по спіралі, а смерть дивиться мені в очі кожної миті. Уклавши з н и м угоду, я втратила звичний час, але позбулася неспокою і страху настільки, що здатна, не здригаючись, прийняти свою долю. Сома-сан, ви коли-небудь думали над тим, у якому часі я живу? Для вас час — це безупинний потік, неперервна лінія із страшним кінцем. Його початку ви не пригадуєте, бо він губиться наче в тумані, таким самим видається вам другий край вашого життя — ви його собі не можете уявити. А от для мене початок несе в зародку кінець, плодить, двоїть, множить однолику смерть. Я чимдуж від нього тікала, вірила, що це вдасться, і завдяки цьому сподівалася вернутись у ваш час, та насправді мене всюди зустрічав виплід початку, в о н о (моє друге „я”) і відчай, породжений відчаєм. Але ж хіба ви, Сома-сан, зрозумієте час, у якому я живу? Хіба може полохлива людина, не здатна на одну смерть, умирати безліч разів?