Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 86

86

— Правда, страшний сніг?

— Правда. Тільки я Кіото не знаю. Тут часто бувають снігопади?

— Часто. І зима тут холодна. І сніг буває, і дощ із снігом.

— Отже, правильно написав поет:

О, Сімогйо[42]…

На укривало снігове

Вночі захлюпується дощ.

— Бонтьо[43]? Розповідають, він довго мучився, поки придумав перший рядок. Ви знаєте, чому саме згадка про Сімогйо тут доречна?

— Мабуть, так милозвучніше.

Дівчина посміхнулась, але не можна було сказати, що вона хизується своєю обізнаністю.

— Звичайно, але я думаю, що зміст цього вірша не зрозуміє людина, яка не жила в Кіото. Річ у тім, що Сімогйо лежить південніше від Камігйо, і там тепліше. А тому нам цей вірш багато чого говорить. Я сама часто бачила, як у Камігйо падав сніг, а в Сімогйо — дощ із снігом. Та пробачте, що я вам голову морочу.

Захоплений Канае кивнув головою. Відразу видно, яка вона розумниця, а голову вона йому зовсім не морочить. У цьому краю міцні традиції. Не те що там, де він, Канае, виріс. Мабуть, у дівчини було на думці те ж саме, бо вона запитала:

— Пробачте за нескромність, а ви звідки?

— Живу зараз у Токіо, але народився й виріс на Хоккайдо. Там, де на укривало снігове сипле тільки сніг.

— Невже? А я подумала, що ви з Хіросіми.

В ту ж мить перед його очима з'явилися і зникли білі кістки.

— Ні. Коли хочете знати, я взагалі перший раз їду по Токайдській лінії, і, звісно, далі, ніж Кіото, не бував. Для мене це далека подорож.

Дівчина мовчала. Напевне, згадала про телеграму, про причину, яка спонукала його до цієї поїздки нічним потягом у Хіросіму. На цьому розмова обірвалась, і Канае знов відчув на серці неспокій, а тому сказав:

— З вашої вимови не видно, що ви родом з Кіото.

Підбадьорившись, дівчина всміхнулася.

— Намагаюсь говорити літературною мовою. Але мені це нелегко дається.

Канае мало не хихикнув.

— А тепер живете в Нагої?

— Так.

— Я не розумію, чого ви в суботу ввечері їдете до Кіото? Та ще й у таку заметіль.

— Якби знала, що так буде, не їхала б,— немов розмовляючи сама з собою, проказала дівчина і, глянувши на годинник, додала: — Здається, потяг трохи спізнюється.

Незабаром потяг стишив свій рух і затрясся на стиках рейок, а це означало, що станція вже недалеко. Дівчина заховала книжку в торбинку, а Канае взяв з багажної сітки її валізку (раніше він не помітив, яка вона легенька) і поставив на лавку.

— Спасибі.

Дівчина встала і зняла з вішалки пальто. Вагонний репродуктор сповістив про прибуття в Кіото, і кілька пасажирів почали готуватися до виходу.

— Постривайте, хотів вас запитати…— похопився Канае.— Це мені щойно спало на думку… Ви читали дорогою „Чайну церемонію”? Значить, ви живете в Нагої, а в неділю берете участь у чайній церемонії? Я не помилився?

Попутниця одягла пальто і знову сіла на своє місце, її вуст торкнулася таємнича усмішка. „Що вона відповість?” — з нетерпінням чекав Канае. А тим часом потяг, зовсім сповільнивши свій біг, притискався до платформи, За вікном посвітліло. Дівчина підвелась і взяла валізку.

— Дайте я понесу.

— Та вона легенька.

— Все одно я хочу трохи провітритися. Від самого полудня сиджу в вагоні і зовсім знесилів.

Поїзд спинився, крізь вікно долинав голос диспетчера з виразним кіотським акцентом. Канае пішов з валізкою слідом за дівчиною, а коли спустився на платформу, йому в обличчя вдарив вітер, змішаний зі снігом, зовсім не холодний, а скоріше приємний.

Дівчина стала й оглянулась навколо себе. Раптом вона стрепенулася й замахала рукою -до неї спішив чоловік у теплому пальті. Невже батько? Канае подав їй валізку, а вона передала її тому чоловікові. Вони про щось заговорили, але до його вух долетіла тільки одна фраза:

— То ґречна людина…

Її супутник вдячно вклонився. Зніяковілий Канае нахилив голову й попрямував до дверей вагона. „Цікаво! Щойно старалася говорити літературною, а як зустріла свого родича, перейшла на тутешню вимову”,— відзначив для себе він. На краях платформи лежав сніг, без пальта було холодно. Канае вже поставив ногу на приступку, як його гукнули. Він обернувся — до нього зверталася його колишня попутниця:

— Хочу сказати, що я вам щиро співчуваю. Тільки не падайте духом. Щасливої дороги!

Канае не встиг їй подякувати за добре слово, як вона обернулась і швидкою ходою попростувала до літнього чоловіка, що чекав її з валізкою,

ВЗИМКУ, ТРИДЦЯТЬ ОДИН ДЕНЬ ТОМУ (ПРОДОВЖЕННЯ)

На станції Сіндзюку Канае зійшов з вагона електрички й людною вулицею рушив до бару „Леда”. Вечірнє небо звільнилося від хмар, подував вітер, а тому його незахищена від холоду рука, що тримала портфель, поволі задубіла. Вітрини крамниць і ресторанів світилися прикрасами, звідусюди на перехожих лилася мелодія „Jingle bell”[44] у виконанні солістів, хору або струнного оркестру. В його рідному містечку під Різдво її не використовували для зазивання клієнтів, а тому, зіткнувшись з таким звичаєм у Токіо, Канае подумав, що потрапив за кордон. Правда, він не був певен, що і в країнах, де поширене християнство, в цей день чути в багатолюдних місцях її записи на платівках. Тим паче недоречною була вона сьогодні, адже святий вечір тільки завтра. На його батьківщині в таку пору випадає глибокий сніг, і без особливої потреби ніхто вулицями не вештається. Як тільки сонце ховається за видноколом, холод входить у свої права й температура падає нижче нуля, Коли Канае вчився в середній школі вищого ступеня, ртутний стовпчик термометра опускався до мінус двадцяти п'яти градусів. Мороз проймав тоді аж до кісток. Яка то була радість, коли, прибігши ввечері додому, він грівся біля грубки! На плиті попихкував чайник, а Канае, присівши навпочіпки, розтирав обома руками змерзлі щоки. Мати зверталася до нього, а він довго не міг отямитись і відбувався невиразними відповідями.

Коли Канае штовхнув рукою двері бару „Леда”, на нього й тут разом з клубами теплого повітря, перемішаного з димом, ударила мелодія „Jingle bell”. Столи були зайняті, й лише біля стійки пустувало два табурети. На одного з них Канае поклав портфель і скинув пальто.

— Ласкаво просимо! — звернулася до нього з-за прилавку Сакура, яку минулого разу хазяйка відрекомендувала як новеньку, а вслід за нею й Момоко, зайнята приготуванням напоїв, підвела голову й зиркнула на гостя. Канае повісив пальто на найближчому вішаку, сів на табурет, а портфель поклав на коліна.

— Чого бажаєте?

— Віскі з содовою.

Сакура ще не встигла передати його прохання, як Момоко вже налила для нього склянку віскі. Хазяйка, видно, була зайнята гостями за столом, бо ззаду чувся її верескливий сміх. Момоко роздала клієнтам приготовані напої, а тоді принесла Канае склянку віскі й закуску. Тим часом Сакура пішла розважати гостя. „Мабуть, не сидиться йому через те, що хоче побалакати (про що — неважливо), а Момоко не бажає мати з ним справи”,— подумав Канае. А той гість і справді перебрав через край — кричав на весь бар. Зрештою, Канае ще не разу не бачив, щоб Момоко заводила розмову з кимсь у барі. Завжди мовчала, з клієнтами обходилася суто по-діловому.

Як завжди, вона холодно поставила перед ним віскі, а Канае так само мовчки випив його до половини одним духом. „Що б сказала на це мати?” — подумав він, ще раз ковтаючи зі склянки.

— Що з вами?

Канае помітив, що Момоко не спускає з нього очей.

— А що?..

— Та п'єте, наче з горя.

— П'ю не з горя, а щоб зігрітися. Надворі така холоднеча. Будь ласка, дайте ще склянку.

Поки вона готувала йому напій, Канае, підперши рукою обличчя, стежив за її спритними рухами. Очевидно, Сакура тим часом поміняла платівку, бо замість „Jingle bell” у барі зазвучала незнайома французька пісенька. За розмовами гості, мабуть, і не помітили, що музика змінилася. Канае відкрив портфель, просунув туди руку й намацав пальцями дарунок, призначений для Мотоко Моегі, потім знову поклав її на прилавок і взяв склянку віскі.

вернуться

42

Сімогйо — південна, а Камігйо — північна частини Кіото.

вернуться

43

Міягі Бонтьо (1714) — японський поет, писав у жанрі хайку, учень славетного Мацуо Басьо (1644-1694).

вернуться

44

Передзвін (англ.).