Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 94

— Адже ж Різдво…

— Я не маленька дитина.

— Ну навіщо така серйозність? — втрутилась Аяко. У її голосі вчувався сум.

Канае налив собі в порожню чашку віскі. „Чого це Мотоко злиться?” — подумав він, але ні в її спокійних рухах, ні в голосі не помітив нічого, що розвіяло б його сумніви

— Ая-тян надто щира й довірлива, а тому я прочитала їй нотацію.

— І як привід використали мене? Яка несправедливість! — зітхнув Канае і ще раз налив у чашку віскі.

— Ая-тян бракує пильності. Сома-сан, зрозумійте мене правильно, я не велю їй остерігатися вас. Ви людина добра і, як самі зізнаєтеся, не шкідлива. Але ж хтось інший, спритніший, міг би легко її ошукати. Ось чого я переживаю.

— Нічого зі мною не станеться.

— Ні, я боюся за тебе.

— І не сталося…

Слухаючи їхню суперечку, Канае задумався. „Цієї осені Мотоко проговорилася, що Аяко втекла від батьків з коханцем, а потім і його покинула й переселилася до неї. З цього факту я зробив висновок, що той молодик обдурив її, і на цій передумові побудував свій роман. Та, мабуть, не все тут ясно, бо чого ж тоді Аяко така незворушна? З першого погляду вона тендітна, піддатлива, та навряд чи її можна купити якимось там подарунком. Певно, і Мотоко знає це краще за мене. Та якщо вона так до неї прискіпується, значить, є для цього причина. Але яка? ..”

— Ви хочете сказати, що вас не можна ошукати? — ввічливо спитав Канае, а Мотоко кинула на нього гострий погляд.

— Не можна.

— Отже, на відміну від Аяко-сан ви заздалегідь замикаєте на ключ свою душу перед чоловіками і ставитесь до них вороже?

— Ні, не ставлюсь вороже. Просто вони — це вони, а я — це я.

— Ви так боїтеся?

— Чого?

— Відкрити душу. Захищаєте її від будь-якої любові. Замкнулись у своїй шкаралупі й нікого до себе не підпускаєте. Вам же самій так незручно.

— Можливо,— сказала Мотоко і якось дивно засміялася. Здавалось, то був не сміх, а плач.

Стривожена Аяко глянула на подругу й дорікнула:

— Мотоко-сан, тримайте себе в руках. Випили зайве?

— Думаю, що ні. Я не така простодушна, як ти.

Запала мовчанка, і Канае подумав, що час уже збиратися додому, але саме в цю хвилину на сходах почулася хода і голос старої господині з-за фусуми:

— Ванна звільнилася!

— А Ген-тян скупався? — запитала Аяко.

— Ще раніше.

— Спасибі. Зараз. Мотоко-сан, ідіть.

— Ні, спочатку ти, Ая-тян.

— Я…— Аяко запнулася.— Ну добре, я піду, а ви, Сома-сан, почекайте. Тільки не посваріться тим часом.

„Ого, залишила самих! — подумав Канае.— 3 Мотоко легко посперечатися, ніякі застереження не допоможуть. З їхньої розмови видно, що звичайно першою приймає ванну Мотоко. Аяко навмисне так швидко вийшла з кімнати, бо, напевно, хоче помирити мене з подругою. А може, Мотоко вирішила щось мені сказати й випровадила Аяко купатися? Зрештою, і я маю до неї важливу справу. Без її залагодження мені нема чого вертатися додому”,— подумки вирішив він, але почати про це розмову не смів.

— Дайте, будь ласка, цигарку,— сухо попросила Мотоко.

— Ви навіть палите по-своєму,— завважив Канае навмисне веселим тоном, дивлячись, як Мотоко затиснула між пальцями цигарку.

— Можливо.

— Я давно запримітив, що до всього у вас своє, особливе, ставлення. Та гадаю, це видає вашу обмеженість.

— Що?!

— Дарма ви так часто сердитесь.

— Я не розумію, що значить — обмеженість?

— Я мав на увазі те, що треба бути великодушною. Якщо мій подарунок не припав вам до душі, то це не підстава для знущання з Аяко.

Мотоко потягувала цигарку, втупивши очі в стелю. Не міняючи пози, вона відповіла:

— Мені не сподобалося, що ви обом піднесли однакові подарунки.

— Ви знову про це? Що ж тут поганого?

— Сома-сан, ви почали навідуватись до нас більше ніж півроку тому й самі визнаєте, що не байдужі ні до Ая-тян, ні до мене. Та не знаєте, кому з нас віддати перевагу, а тому покладаєте надію на безсторонність. Закинули дві вудки і чекаєте, поки одна з рибок клюне.

На дошку над котацу впав попіл з цигарки. Мотоко роздушила недопалок у попільничці й випила ковток віскі.

— Це несправедливо. Я не мав такого наміру.

— Я хочу сказати, що було б краще, якби ви відкрито зізналися у своїх почуттях до Ая-тян. Чого ви соромитеся? Які ви нерішучі! Якби ви бачили, з якою радістю надягає вона ваш жакет, усе б зрозуміли.

Канае теж ковтнув віскі, а потім, передчуваючи, що скаже щось непоправне, заперечив:

— Я з вами не згідний. Та хіба ви не знаєте, що я зовсім не безсторонній?

— Ви маєте на увазі нефритовий кулон? Але ж ви самі сказали, що він потрібен Момоко-сан для роботи.

— Воно-то так…

— А крім того, обумовили ним передачу картини в ваші руки.

— До цього я додумався в останню мить.

— Отже, ви — малодушний,— спокійно сказала Мотоко.

Кров ударила Канае в голову. Малодушний?.. Але ж він будь-що хотів мати ту картину!

— Зрозумійте: я не ставив ніяких умов. Просто та картина давно запала мені в голову, і в останню хвилину я так сказав.

— Ви все про картину? А я мала на увазі зовсім інше. Я назвала малодушністю вашу нездатність вибрати одну з двох. Це щось неймовірне. Мене дратує ваше небажання визнати очевидний факт, що ви любите Ая-тян. А картину я вам віддам.

Мотоко підвелась, невпевнено відсунула фусуму і зникла в темній майстерні. Холоднувате повітря торкнулося щік Канае. Він теж встав і пішов услід за дівчиною. Зігріті котацу ноги тепер відчули холод, а в ніс ударив різкий запах олійних фарб. Вдивляючись у темряву, він чекав, коли Мотоко ввімкне світло.

Спалахнула електрична лампочка, і йому в очі впав мольберт, що стояв боком посередині просторої майстерні. Мотоко зупинилася перед тим мольбертом і поглядом наче кликала його до себе. Він одразу послухався. З мольберту на нього дивився „Острів”.

— Я її сюди поставила. Чим довше на неї дивишся, тим страшніша безнадія охоплює.

— Це — шедевр.

Цю картину Канае побачив уперше на виставці одного дощового дня і згодом не раз про неї згадував. Протягом останніх дев'яти місяців темне море на ній, наче видиво, переслідувало його навіть уві сні. Після виставки Мотоко забрала картину додому і, ніби збайдужівши до неї, поставила в кутку майстерні разом з іншими під стіною. І хоча відтоді минуло дев'ять місяців, теперішнє його враження від неї, хоч і при яскравому світлі, нітрохи не відрізнялося від колишнього. Все було на ній таке, як і колись. Темне море, від якого в тривозі завмирало серце. Пустельний, безлюдний острів. Човен, скоріше схожий на мазок фарби. А може, це тільки так здавалося. Над морем шугав вітер, об скелі билися хвилі, викликаючи в уяві рев первісної дикої природи,— мабуть, тому, що не можна було й подумати про життя на такому острові. Та все одно краєвид на картині дихав, кричав, мучився в агонії,— здавалось, ніби полотно то піднімається, то опускається, як жіночі груди від дихання. Здавалось, то рветься назовні людська душа.

— Ця картина — шедевр, бо в ній є душа.

— Кажете, душа?.. Справді, в ній витає моя душа, але як привид…

— Я не це мав на увазі.

Мотоко повторила ще кілька разів слово „душа”, а тоді глузливо засміялася. Її низький голос у порожній майстерні звучав дуже дивно.

„Ця картина привабила мене тим, що в ній є душа Мотоко,— вирішив Канае.— І сподобалась вона мені тому, що я люблю Мотоко. Після відвідання виставки в мене не було щодо цього й тіні сумніву, але повністю я це усвідомив тільки зараз”.

— Я вам її дарую. Беріть, якщо не можете жити без неї.

Мотоко стояла на одному місці і якось неуважно розглядала картину на мольберті.

— Мотоко-сан, мені подобається авторка цієї картини,— сказав Канае, і в голову йому шугонула кров, точнісінько, як тоді, коли він випив одним духом віскі, аж світ перед очима загойдався. Однак Мотоко була незворушна, стояла, схрестивши руки на грудях, і навіть не глянула на нього.

— Я не годжуся ні на що,— відповіла вона так, ніби заздалегідь сподівалася від нього цих слів.