Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 98

— Оце так ви вбиваєте двох зайців одним пострілом?

Р. збентежився і, ледь-ледь усміхаючись, запитав:

— Ви нападаєте на мене так само, як С.?

— Та що ви! Я про це й не думала.

— С. звинувачував мене в тому, що я накидаю іноземцям ідею миру, як настирливий торговець бананами. Та хіба має значення, яким чином його досягти? Мир — це мир. Ми дорого за нього заплатили.

М. кивнула. Р. налив собі саке й повільно випив. У кількох місцях ресторану вентилятори розганяли теплувате повітря, гостей було не дуже багато. М. не тяглася до чарки, а лише старанно орудувала паличками до їжі.

— Р.—сан, як це так сталося, що ви, противник спеціального випуску журналу, написали до нього замітку?

— Я мусив написати. Бо це наш спільний орган.

— Ваша стаття якась наче похмура. Навіть заголовок моторошнуватий. „Раптове й повільне самогубство”.

— Чому? Хіба ми всі не йдемо дорогою повільного самогубства? І в цьому факті є певний сенс. А смерть С. — це вияв пораженства.

— Р.—сан, ви завжди говорите про якийсь сенс. Хіба це так важливо?

— А ви іншої думки?

— Я вас не розумію. Мені здається, що, переживши вибух атомної бомби, ми не зможемо найти ні в чому сенсу. Звісно, цілком природною є вимога заборонити водневу зброю, але чи маємо ми право її виставляти? Я проти використання водневої бомби, а ставлення до неї когось іншого — це справа його власного сумління. Ми ж не зуміємо залізти йому в душу.

— Ми, жителі Хіросіми, проти атомної зброї і саме тому можемо вимагати від інших таких же дій. Вимагати заборони водневої бомби — наш обов'язок.

— Ми відчули на собі все страхіття її застосування, та, здається, не в наших силах передати його тим, хто цього не пережив. Бо ніяке оглядання Торгової палати чи лікарень не може замінити смерті, яка випала нам.

— Отже, ви, М.—сан, не бачите виходу?

— Я тільки кажу, що не бачу користі від руху за мир. Це не означає, що я проти нього. Просто після смерті С. така діяльність здається мені марною.

Р. трохи помовчав, а тоді тихо спитав:

— А ви любили С.?

— Не знаю. Може, й любила.

— Неясно,— сказав Р. і хихикнув.

— Може, й мені трохи випити?

— Що, передумали?

Насупившись, М. піднесла чарку до рота і сказала:

— З вами я вперше отак п'ю.

— Та начебто. Ти менше журися й частіше пий.

— А ви, Р.—сан, заглядаєте в чарку, щоб розвіятися?

— Ні, я не п'яничка. Я так сказав, бо подумав, що тобі не слід занепадати духом через С.

— С.—сан тут ні до чого. В мене немає ясної мети, як у вас, я живу тільки сьогоднішнім днем. Повільне самогубство — саме таким можна назвати моє життя. Я не вірила в позитивне значення „Сатурнійця”, а тому не дописувала до нього. Взагалі, я не розумію, чого ви мене залучили до цієї групи?

— Чого? Мабуть, тому, що любив,— сказав Р. так, ніби обмовився, і тут же, посміхаючись, виправився: — Пробач, я пожартував.

— І все-таки я не сподівалася, що ви такий слабодух. Ви напоїли мене, щоб залицятися?

Зніяковілий Р. витер обличчя хусточкою. М. не сподівалася від себе такої черствості. Невже причиною була злість на нерозсудливий вчинок С., що засіла глибоко в серці? Але цей гнітючий настрій тривав недовго.

— Вибачте, я сказав дурницю.

Р. квапливо підніс до рота чарку. Очі опустив униз — так, ніби вагався, а тоді сказав те, чого М. і сподівалася:

— Я запросив тебе на засідання тому, що захотів згадати про С. наодинці з тобою — так мене приголомшила його передчасна смерть. Ти нічого не написала в спеціальний номер, присвячений його пам'яті, але я подумав, що тобі є що сказати. Ти живеш на квартирі, й тобі нема з ким поділитися спогадами про С., а це шкідливо для здоров'я.

— Р.—сан, ви знаєте, що було між нами?

— Трохи. Взагалі-то в твоїх справах я розбираюся.

— В якому розумінні?

Р. знову витер піт з чола.

— Я залучив тебе до нашої групи не для того, щоб познайомити з С. Я навіть не був певен, наскільки це тобі підійде. Чесно кажучи, я не знав, які картини ти малюєш. Я вважав, що вже сама твоя присутність пожвавить роботу нашої редакції. Сподівався бачити тебе хоч раз на місяць. А крім того, вирішив, що такій соромливій, замкнутій у собі дівчині буде корисно потертися серед людей. Я не сумнівався, що поява на засіданнях такої красуні, як ти, розворушить товаришів. Мушу, однак, сказати, що я не мав жодних таємних намірів щодо тебе. Під час вибуху водневої бомби загинув мій син, а дружина захворіла на променеву хворобу, тож я не збирався зраджувати її. Протягом усіх цих п'яти років над нами витав привид нашої дитини. Ні, що я кажу — привид водневої бомби. Для такої людини, як я, що, працюючи гідом, намагалася вбити одним пострілом двох зайців, життя справді було сірим і безпросвітним. У місті я бачив сліди атомної катастрофи, а вдома — хвору, з келоїдними шрамами дружину. Краса перестала існувати для мене. А тому можливість бачити тебе щомісяця на засіданнях наповнювала моє життя хоч якимось змістом. Та незабаром навіть я, такий недогадливий у сердечних справах, збагнув, що і ти, і С. поволі змінилися. Одного разу я попередив С., що його руйнівні думки можуть завдати тобі шкоди, але він гнівно заперечив: „Теж мені оборонець!” — і я більше не чіпав його. Я став переживати за тебе збоку, не беручи на себе ніякої відповідальності. Та мені було нестерпно бачити, як ти страждала через нього.

Очевидно, втомившись, Р. замовк. Поки він говорив, М. не спускала з нього колючого погляду, а тепер щосили кинула йому в обличчя:

— Ви хочете сказати, що любили мене? Чого ж не відкрилися тоді, коли С. ще жив? Признатися по смерті суперника— хіба це не малодушність?

Помітивши холодними очима, як Р. хоче щось відповісти, М. обернулась і вийшла.

ВЛІТКУ, СТО СІМДЕСЯТ ДНІВ ТОМУ

Як тільки потяг рушив, у Канае з'явилося дивне почуття — наче він щось утратив. Щоб придбати сидяче місце на цей нічний швидкий поїзд до Аоморі, яким йому не раз доводилося їздити, треба було заздалегідь з'явитися на станції Уено й вистояти довгу чергу. Канае завжди мав досить часу на це й ніколи не їхав на Батьківщину стоячи. Завжди, як тільки потяг залишав станцію Уено, він полегшено зітхав і думав: „Ну от, Слава Богу, їду, завтра буду в рідному домі й побачу материне обличчя”. Однак цього разу він не був певен, що зробив правильно. Адже на відміну від новорічної, коротку літню відпустку можна було використати для чогось іншого, а не тільки для виконання синівського обов'язку. Канае мучився сумнівами, та повертати назад, коли поїзд рушив, було вже пізно.

Щось утратив… Ясна річ, причиною було те, що разом з ним не їхала Аяко Аймі. Вона мала б зараз сидіти поруч і дивитися на нього трохи схвильованими, блискучими від сподівання очима. Намір зупинитися в батьків і вдвох з Аяко обійти пішки Хоккайдо здавався йому здійсненним. Коли Мотоко Моегі перебувала в Хіросімі, Аяко не заперечувала категорично проти його пропозиції. І ввечері на храмове свято відбулася невиразною відповіддю, але надію на згоду ще залишила: її усмішка була тоді ласкавою і світлою.

„Та чому ж усе-таки вона не поїхала?” — вже вкотре запитував себе Канае, виставляючи обличчя під прохолодне повітря з вікна. Як на нього, то причин було кілька. Будучи дівчиною з порядної сім'ї, вона, мабуть, вважала немислимою подорож у товаристві юнака. А може, не сміла залишити на кілька днів квартиру, догляд за якою доручила їй Мотоко. Або не мала грошей на дорожні витрати. Канае перебрав ці причини й вони здалися йому несерйозними. Бо якби вона справді захотіла, то такі дрібниці не зупинили б її. Не скажеш також, що вона боязка й нерішуча, адже наважилася втекти з рідного дому. Коли так, то чим же пояснити її відмову? Невже тим, що він, Канае, їй не до душі?