Голодна воля - Мирний Панас - Страница 17

Тяжко, невимовне тяжко плакала Мотря. Дух затнеться у грудях, замре. Це неначе що лусне і - роздається високий крик гіркого плачу. Оришка тілько ламає руки та стиха уговорює Мотрю. Ніщо не помагає!

Тимчасом Василь, проскочивши крізь москальський кордон, кинувся прямо у горниці, до панича. Того тільки що підвели. В уборній стояв він неодітий і умивався холодною водою, розбризкуючи її по всій хаті. Василь, як опарений, ускочив прямо туди, хоч на його ззаду лакузи кричали:- Куди? - наморгували і насукували, - вернися, мов. Так не такий Василь. Не дивлячись на лакуз, він сміло увійшов і ще сміліше гукнув до панича.

- Паничу! Що це за напасть на вас.

- Как? какая напасть?

- Та де ж не напасть? Нас москалі довкола обступили, не випускають нікого. Що ж ми, розбишаки, злодії усі? Хто крав гроші, у кого вони на руках були, - той хай і одвіча. А через віщо ж народ таку славу терпітиме.

- Да что ты говорить? Какие москали, откуда?

- Відкіль вони - про те не нам знати, а тому хто кдикав їх. Певно, з города. Москалі, як і москалі, з ружжами, у ранцях.

- Солдата пришли? - обернувся він до дворець-кйго, що стояв у порога.

- Прийшли, ваша милість.

- Кто же их звал? Зачем?

- Не могу знать.

Панич тілько здвигнув плечима.

- Исправник, следователь й стряпчий приехал", - доклав новий лакуза, уступаючи в хату. Панич аж скривився.

- Хорошо. Принять их, а мне скореє одеватьсяі - І, вхопивши рушник, побіг на свої покої.

Василь стояв і думав: - що ж тепер йому робити? Панич, дивуючись, хто покликав москалів, пішов, не сказавши йому ні слова… Хто справді їх покликав? Чи панич лукавить, чи справді нічого не знає? Коли так- це штука Йосипенка… Поїсти він рад усіх… людонена-висник!

І Василь, рішивши дождатись кінця, тихо вийшов з хати. У сінях він почув крики.

- Де Йосипенко? Не бачили його?

- Не знаю. Нащо?

- Панич кличе.

- Там десь надворі.

Повз Василя пробігло два москалі і помчали у різні сторони відшукувати Йосипенка. Василь став у сінях дожидатись, чого то Йосипенка кликано.

Ось через який час і його повели. Товстий, осадкуватий, він ледве поспішав за вертливим, як в'юн, лакеєм.

- А не знаєте, чого?

- Почем мне знать.

Йосипенко, уступаючи у сіни, почав обтирати ноги, викашлюватись, готовитись до стрічі.

- Ти чого тут? - призро глянувши на Василя. спитав він.

- А твоє яке діло? Наварив, кажеш, каші!

Запливші жиром йосипенкові очі забігали, загорілися. Він нічого не сказав Василеві і пішов за лакеєм в покої.

Василь собі покрався в коридор. Через який час до Василя виразно донісся крик паничів, тупанина ногами, упавший голос йосипенків.

Швидко він вертався назад, похмурий, поблідлий і тіпався увесь.

- Отак! От і доживсь! От і дослуживсь до сьогої Нащо москалів покликав? А якби бунт стався? Добро не моє - про мене, хай хоч і все по цеглині рознесуть.

- Поки добро по цеглині рознесуть, то гроші у когось поміж пальцями пройдуть, - упік, мов батогом, Василь.

Йосипенко, як звір, зиркнув на Василя.

- Це ти, підожди! Ти перший бунтовщик, - крикнув на його Йосипенко.- Тебе першого б у Сибірю заслати.

- Коли б свині роги! - одказав Василь, усміхнувшись.

Йосипенко понурий вийшов з горниць і напрямився до своєї хати. Василь коло рундука став дожидатись, що далі буде.

Ось незабаром вийшов панич, за ним і другі пани. Вони тихо перекидались словами.

- Робіть, що знаєте, - одказав панич.- Вас толь-ко буду просить: минута не настолько серьезна, - повернувсь він до офіцера.

Офіцер махнув на москаля.

- Цепь снять! - крикнув він.

- А внушеніє? Внушеніє - главное, - умішався справник.-Другим повадки не буде. Панич здвигнув плечима.

- А поки осмотр проізведем, - сказав слідователь. І всі, знявшись, пішли до контора. Ввий спершу обійшли кругом, обдивилися около. Зостановились коло вікна, щупали його побиті шибки, хитали розламану раму, толкувалися - куди б його злодієві тікати, оглядали слід, котрий недалеко кінчався в садку. Потім пішли у середину. Дурноверхий Хома щось їм кричав, розказував. Сльози чулися у його голосі. Не довідавшись нічого від Хомки, кликнули йосипенка. Той звертав усе на бунтівливе кріпацтво, раяв зразу усіх перетрусити.

Потім зібрали двірню.

- Хто і кого першого бачив коло контори?

- йосипенка! - крикнуло декілька голосів. Йосипенко перемінився в лиці і повів довгу річ про те, як йому не спалося та як він з жінкою толкувався, що - коли б усе було благополучно. Як ранком, прокинувшись, пішов довідатись по хазяйству і, побачивши розбите вікно, наробив репету.

Кликнули слугу йосипенкову, зажовклу, захарчовану дівчину.

- Ти не чула нічого? - спитав її стряпчий.

- Коли?

- Уночі. Не чула стуку-грюку якого?

- Ні, не чула.

- Спала?

- Я слалася у кухні. Тілько входять хазяйка та й напустились на мене: чого так рано стелюся! Чому за роботу не берешся?- А я і кажу:- Людям свято, а нам робота.- Хазяйка розсердились, вилаяли мене і вигнали з хати.

- Де ж ти була?

- Я пішла до тітки ковалихи.

- Угу…- прогув якось чудно собі під ніс стряпчий і прикро глянув у вічі йосипенкові.

- Я її прогнала… Я її прогнала, бо вона ледащо, вона сяка, вона така, - запорошила Йосипенчиха.

Слідователь махнув на неї рукою і вона замовчала.

- Остається зробити обиск, - тихо сказав стряпчий.

- Робіть, - одказав панич і пішов до будинку. Панн пішли по хатах. Трохи не до обіда ходили, шукали, питали, розпитували - нігде нічого. У кухні в Оришки застали за плачем Мотрю.

- Ти чого плачеш? Та мовчала-плакала.

- Чого плачеш?

- Та вона з горниць, - одказала Оришка.-Плаче, - що тепер їй у світі робити… Пан умер, воля вийшла.

- Нічого, найде молодшого, - сказав стряпчий.

- А гарна, вража, - додав слідователь.

- Как твоє имя? - допитувався офіцер, брязнувши шаблею.

Василь стояв у сінях і увесь тремтів. Він слухав їх жартівливі речі і, як глибока образа, урізувались вони у його серце. Щоб здержувати себе, він кусав свої губи трохи не до крові. Та як не держався, таки не видержав. Йому почувся наче крик Мотрі, і в одну мить він ускочив у хату.

Пани стояли кругом Мотрі, і той те, той друге Допитувались, жартували.

- Ти чого? - спитався стряпчий, коли Василь сміло урвався у хату.