Повiя - Мирний Панас - Страница 89

Вона не чула, коли з паничевої хати розчинилися дверi, вона почула тiльки, як його холоднi руки черкнулися її теплої шиї.

- Серце, Христино! - замовив вiн любо та тихо. - Ти плачеш, голубонько? Не плач. Що ж робити, коли так лучилося?.. Зчзєш: щастя - що трясця, кого схоче, того й нападе… Я тебе люблю, ти мене любиш… Хiба ж ми не щасливi з тобою? Та такого щастя тiльки раз на вiку й запобiжиш! Не плач… Ми щось пригадаємо з тобою утiшне та добре… От тобi моя рука, я тебе так не покину. Я люблю тебе, моя голубко!

Мов та квiточка пiд дощем клоне-схиляе свою голiвку, схилилася Христя на його груди й обвилася руками кругом шиї.

- Грицю! моє кохання миле! - зашептала вона. - Один ти менi на свiтi - i батько, i мати… Я йму вiри тобi: я знаю, що ти не покинеш сироти одинокої в свiтi, не запакостиш мого молодого вiку!

I вона покрила його обличчя жаркими поцiлунками.

- Угамуйся, моє серце, угамуйся, - почав вiн. - Знаїшь шо? Дiждемо лiта, я поїду у губернiю, похлопочу собi переводу, вiзьму i тебе з собою. Тамто ми заживемо тихо та любо! Я навчу тебе грамоти - читати, писати. Це зовсiм не так трудно, як думають. I от я приходжу з служби, ти радо стрiваєш. Сядемо, пообiдаємо; я ляжу спочити, а ти сядеш бiля мене почитати яку книжку або газету. Разом довiдаємося, їло дiється в свiтi, посудимо й спочинемо. А увечерi за чаєм - знову за книжку. Ти ще не знаєш, що то за втiха тi книжки! Там - цiлий мир, вищий, кращий вiд сього, у якому ми барахтаемося, мов свинi в барлозi!

- А чому ж тут не можна зробити сього? Чого треба за ним їздити аж у губернiю? - спитала вона його.

- Тут? Мiж сими собаками, а не людьми! Хiба мiж ними можна як слiд жити? Вони почнуть смiятися, гордувати нами, а се - тiльки буде полохати наше щастя. Нi, тут, Христе, не можна так прожити, як самому хочеться.

- А чого ж там можна? Хiба там iншi люди?

- Iншi. Там бiльше е розумних, книжних людей, що й самi так живуть, як хочуть, i другим дають жити.

- Та й добрi ж тi, видно, люди! От, якби справдi нам до їх… - шепче вона, горнучись до його.

- Доберемось! Ще наша доля не вмирала. Потерпiти тiльки трохи треба. "Терпiти? - думає Христя. - Та не тiльки зиму та весну, а рiк, цiлий вiк буду терпiти, аби бiля тебе, аби, мiй голубе, з тобою!"

Х

Настало рiздво, пiшли гулянки. Пани тiльки перший день просидiли дома-, а з другого як зарядили - день у день, нiч у нiч у гостях. Тягнуть i Проценка з собою.

Христя нудьгує: буденнi днi були їй щасливiшi над свято!

- Ти сама не сумуєш, Христино? - спитався вiн на п'ятий. Христя важко зiтхнула.

- Менi аби вам було весело, - сумно одказала.

Йому жаль її стало. Пистина Iванiвна гукнула до його з кухнi i в той вечiр:

- А нуте, збирайтеся! Ходiмо.

- Нi, я не пiду. Щось менi недужиться сьогоднi. Буду дома сидiти, - одказав вiн, вiдхиливши дверi.

Пистина Iванiвна прикро подивилася на його, потiм перевела погляд на Христю. Христi здалося, що вона наче на обличчя перемiнилася - зблiдла. Оже нiчого не сказала, забрала дiтей i пiшла. Щастя Христi: тепер вони зосталися удвох на всi хати!

- Будемо пити чай укупi. Хоч раз побачу, як ми будемо жити колись, - сказав вiн.

У трьох водах мила Христя свої руки i все ще сердилася, що вони у неї не такi бiлi та чистi, як їй хотiлося. Чай посiдали пити у столовiй, де завжди пани п'ють; вiн по один бiк столу, вона напроти його.

Боже! яка вона щаслива! Уперше зроду вона чує рiвною себе з ним, близькою до його. Як навiсна, вона кидається то до чайника, чи не поспiв ще чай, то стакани перемиває, бо на денцi щось чорнiє таке. Серце в неї так б'ється, руки тремтять; а вiн дивиться на неї та смiється: i те, мов, не так, i друге.

- Та це ж уперше… Це ж уперше ще! - соромлячись, одказує вона. - Привикну - буду, як i справжня господиня.

- Побачимо, побачимо!

Тiльки що Христя налила два стакани чаю, як почула, що кухонними две^ рима щось стукнуло. Вона так i обмерла.

- Прийшов хтось… Невже пани? - її переляканий погляд несамовито бiгав по хатi, по дверях.

- А хоч i вони? Чого ж ти лякаєшся? - заспокоює вiн. - Скажеш: чай наливала.

Вона схопилася i мерщiй помчалася у кухню. Чиясь чорна постать бовванiла серед хати.

- Хто то?

- Я, - обiзвався товстий голос. - Григорiй Петрович дома? Вона пiзнала Довбню.

- Дома… нема! - перевiвши дух, скрикнула вона..

- Як нема? А то ж хто сидить? - питає Довбня, указуючи на Проценка, що сидiв спиною до кухонних дверей.

- Вони чай п'ють.

- Ну то що? I я чаю не пив; разом нап'ємося.

- То Лука Федорович? - повертаючись, спитав Проценко. - А-а, слихом слихати, в вiчi видати! Що це вас так давно нiгде не видно? Жалуйте ж сюди…

- Хiба ви перебралися у другу хату?

- Нi. Тут завжди хазяїни чай п'ють. Сьогоднi вони усi пiшли в гостi, а я зостався дома; то, щоб не ламати їх порядкiв, перейшов сюди чаю напитись… Жалуйте, жалуйте, - запрохував вiн, дивлячись на Довбню, що чогось у кухнi м'явся.

- Хай одежа тут полежить. Нiхто її не вкраде? - повернувся той до Христi, кладучи пальто на пiл.

- Хто б же її тут зайняв? Слава богу, ще злодiїв не було, - образливо вiдказала Христя.

- Та хто його знає? Може, москаль який зайде. Тепер їх до стогаспида у город увiйшло.

- Чого ж вони сюди зайдуть? - дивується Христя.

- А може, до тебе!

На Христю наче хто кип'ятку линув!

- Я не така, як Марина, щоб до мене москалi ходили! - гнiвно одказала вона; та Довбня вже пiшов у гостинну i не чув її одказу.

Сумна та невесела сiла вона на лавi край столу i пiдперлася рукою пiд щоку. Невеличка стежечка свiту пробивалася з горниць крiзь дверi i довгою смужкою слалася на чорнiй долiвцi. Христя дивилася на ту стежечку, а нудьга та досада, як обценьками, давили її серце… Там, за дверима, на столi зостався її недопитий чай; той чай, що вона уперше зроду намiрялася випити разом з ним, перекидаючись любою розмовою. "От i напилася! от i побалакала! I принесе його лиха та нещаслива година! I чого? Бiсова п'яниця! обридло по шинках тинятись, та давай ще по людях!" - лаялась Христя про себе, а сльози, наче хто їх видавлював, так i засновували очi, так i застилали свiт… от-от бризнуть!.. Коли се…

- Христе! - донiсся до неї голос Проценкiв. Двi сльози, наче двi квасолини, викотилися з її очей, залоскотали, пробiгаючи на личку, i грузько упали додолу.

- Христе! - гукнув удруге Проценко.