Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас - Страница 57

— Та там би побачили — кому...

— Чоловік, — тягне Чіпка далі, — чесно поживе, добрим словом згадає... А жид — що?

— А тепло ж буде від того доброго слова? — щипає Пацюк.

— Тепло! — вже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускаючи голос, каже: — Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе її добрий чоловік до розуму...

— Оттуди к лихій годині!.. Оце так!.. От тобі й погуляли... — одно бубонить Матня, присівши навколішки та взявшись руками за одутлі щоки.

— Не ждали ми. Чіпко, від тебе такого! — дошкуля Лушня.

— Якого?

— Такого, як ти зробив... Пропало добро!.. Усі поприсідали на току, та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіпка стояв, обпершись спиною об не-добратий стіг, — та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шлях — чи не їде Грицько. Аж ось Грицько вже справився: приїхав удруге.

— Отак-то ти нас обвів, дядьку? — обізвавсь до його Лушня.

— Як?

— На дурницю, кажеш, хліб возиш?

— На дурницю? Гм... Дарованому коневі в зуби не дивляться...

— То ти нас хоч молотити візьми, по карбованцю од копи, — шуткув Пацюк.

Усі засміялися; Грицько й собі; один Чіпка мовчав...

— Годі, братця, не знать що торочити, — обернувся він до товариства: — нуте лишень чоловікові поможемо хліб добирати, бо час не стоїть!..

— Нехай же сам і забира, коли поцінно купив, — каже з докором Лушня.

— Тимофію! — грізно глянувши, гукнув Чіпка. — Або до роботи, або з дворуї Я прохати не стану...

Лушня зітхнув, а все-таки підвівся, поліз на стіг; другі, глядя на його, й собі прийнялись за діло... Одначе робота в руках не горіла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували, ушнурували. Повіз Грицько додому. Лушня пішов за ним слідом.

— Дядьку!

— Агов?

— Ви вже нам хоч за поміч перекиньте що... Невже ж ми дурно працювали?.. аж спина болить.

— Що ж я вам перекину?

— Та хоч карбованців п'ять...

— А де ж ті п'ять карбованців — на смітнику знайдеш?

— А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцятка буде...

Грицько мовчав.

— Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хай уже Чіпка подарував — його воля...

— Добре... Нехай же, я втретє вернуся, то й привезу. Тільки прохатиму вас — помогти молотити.

— Молотити? — весело скрикнув Лушня. — Добре!

Що там нам його молотити? Аби господь дав годинку, то ми його вчотирьох за день зоб'ємо!

— То я ще й могоричу поставлю, — домовляв Грицько.

— Добре, дядьку!.. Добре!

Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він штовхнув Матню, котрий прослав під стіжком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом, та збирався вже заснути.

— Не штовхайся! тут і так бік болить за хлібом, — одмовив Матня.

— Не бійсь! не візьме лиха година бока, хіба, може, від горілки прогниє, — каже Пацюк.

— Од тієї, що за хліб вип'ємо?

— Може, й од тієї! — вставив Лушня.

Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі поза стогами та підгрібав, що набили, перекладаючи хліб на вози.

Лушня моргнув на товариство: не журіться, мов!

— Погуляємо? — запитали ті стиха. Лушня мотнув головою: егеж, мов!

— А скільки? — пита Матня.

— Три карбованці.

— Мало, — каже Пацюк.

— З червивої собаки що урвати, то урвати — хоч клочок шерсті! — утішив Лушня.

Вернувся Грицько втрете, привіз гроші, забрав останній хліб. Як наложили вози, Лушня й каже:

— Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу!

— Та ходімо вже: забіжимо до Тальки, вип'ємо по осьмушці.

Пішли. Кликнув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другим, та й повіз собі хліб додому, розігрітий — не так горілкою, як подарунком.

Товариство засіло на цілу ніч...

XVIII

ПЕРШИЙ СТУПІНЬ

Мотря зовсім оселилася в «довгоп'ятої баби». Брала людям прясти то кужіль, то вовну, та з того тільки й жила.

Тяжко їй робилося на душі, гірко на сер ці, як подумав, що на старості літ прийшлося наймичкувати в людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жити можна... А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати... Ще день сяким-таким боком перебуде; а настане ніч — думки, як за подушне, оступлять... Мотря іноді цілу ніч виплаче. Шкода їй Чіпки... кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла — рано вставала, пізно лягала... Не задля кого ж? задля його... А він?

Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п'яний зневажив її, матір, тяжкими докорами... Стає руба шматок хліба в горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумає вночі... «Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем... Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж мені така кара, така невповага від рідної дитини?!.»

— І чого ти так убиваєшся, Мотре? — вговорює її баба. — Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогодні... немов дідько носив його по чужих городах — без шапки, босий, в одній сорочці, та й та розхристана, як у харцизяки... Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі в дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена собака, через город... Діти в крик; він — за ними... Ухопив маленьку дівчинку Парасю, четвертий годок пішов — та й несе... Навіщо вже він її взяв? Один бог відає... Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах і чоловічки догори ногами попереверталися... Я таки й сама бачила, що він по улиці бігав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бігай, поки на своє набіжиш! Та й іду собі... Минула вже Остапійчину хату. Коли чую, хтось біжить за мною та гукає: «бабо, бабо-о!» Оглянуся — аж сама Остапійчиха Химка... лиця на їй немає! — «Чого се ти, галочко?» — питаю. Вона в плач, та так просить: «Будь ласка, бабусю, ради самого бога, я вже вам се й те, верніться в хату та поможіть моїй Парасочці!». Що ж там з нею? «Та, боже мій! — з плачем каже: — отой шибеник, ота п'яниця, щоб йому ні життя, ні добра! на смерть дитину перелякав... Біг через -двір, та й ухопив на руки... чи занести куди хотів, чи що... Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?..» Я послухала, пішла. Уходжу, — коли дитина лежить на полу, та так в'ється, так б'ється, та кричить, немов на йому, не доводь господи! родимець... Перехрестила я його, пошептала, одійшло трохи... Та тоді й переполох вилила. І таки нестемісінько він вийшов — так і вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й з думки викинула.