Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас - Страница 60

Спить Чіпка. Совість, задобрена горілкою, його не мучила; страху він зроду не знав: пшеницю вергаючи, втомився та й спав у себе в барлозі, наче після тяжкої праці... Уже сонце встало; люди почали снувати по селу; а сон усе не випускає його з своїх цупких рук, ранком ще мов міцніше давить... А скрізь по селу, як у дзвони дзвонять — про крадіжку, про сторожа... Заворушилися, загомоніли: хто? як?

— Авжеж не хто, як не оті харцизяки! — гомонять люди, показуючи рукою в той бік, де Чіпчина хата. — Щодня п'ють та гуляють... за віщо? Хай спершу — гуляли на худобу того чортового сина, а тепер же — все чисто пропив, матір прогнав... з чого ж його, як не красти?

Така поголоска дійшла до волості... « А що ж? може, й правда!» — міркують між собою волосні, — та зараз кинулись до Чіпки.

Прийшли на дворище, обійшли навкруги город, заглянули в хлівець, у загороду, — чи не приховано чого; голова навіть покорписав палицею гній, що зостався після коняки й корови... ніде нічого! Повернули до хати. Хата була засунена. Поторгав голова двері, — ніхто не озивається. Тоді підійшов під вікно, глянув у розбиту шибку: спить Чіпка на полу, аж хропе...

— Гей! ти! — гукнув голова. — Відчини! Чув? Чіпко! чи як тебе? Відчини!

Чіпка почув крізь сон чужий голос, поворухнувся, перекинувся на другий бік, замурчав, та й знову заснув.

Один з соцьких зайшов за хату, підійшов до дірявого причільного вікна, сунув Чіпку під бік палицею. Чіпка кинувся.

— Кий там чорт штовхається? — питає спросоння.

— Відчиняй, злодюго! — гукає, розсердившись, голова. — Відчиняй, а то двері виламаю».. гірше буде!

— А ти що за птиця? — питає Чіпка, протираючи очі. — Я тебе виламаю!!

— Бийте двері!.. — кричить голова. — В'яжіть його, злодюгу!

Уразила така мова Чіпку.

— Ану, бий-бий... чи зуби будуть цілі?

— А чому ж ти не відчиняєш?.. Гайдамака!.. Ти сю ніч крав у пана? Ти сторожа прибив, душогубе?..

— У якого пана? якого сторожа? — позіхаючи та потягаючись, питає, мов і не він. Чіпка.

— Не знаєш, у якого пана? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Злодюго! Відчиняй! Ми тебе трусить прийшли.

— Трусить?.. Добре... Трусіть... Що ж? йди трусить! — каже Чіпка, підводячись.

Незабаром дзенькнув засов — у хату увійшов голова з п'ятьма чоловіками соцьких.

— Шукайте... трусіть скрізь! — гукає голова соцьким.

Чіпка підпер спиною одвірки, стоїть мовчки, дивиться, що далі буде. Соцькі кинулись по всіх кутках, заглядали під піч, під піл, лазили на піч, перекидали на долівці солому... ніде нічого!

— Ведіть його у волость! — порядкує після трусу голова, — та зв'яжіть, щоб не втік бува!

— Ні!.. цього не буде, щоб я дався зв'язати... За що ти мене в'яжеш? — визвірився на голову Чіпка.

Соцькі з вірьовкою до Чіпки... Запалали в його очі.

— Гетьте, люди добрі! — крикнув він, рукою одвівши вірьовку... — За що ти мене в'язати хочеш — я тебе питаю?.. — до голови.

— За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нічної доби заліз у комору до пана, чоловіка прибив...

— Хто бачив?

— Усі кажуть.

— Хто всі?

— Усе село каже, що ти з Лушнею, та з Пацюком, та з Матнею... Вас тільки чотири на все село й є, що день у день п'єте, гуляете та розбишакуєте...

— Що п'ємо та гуляємо, то так; а що ми розбишаки — брехня!

— А за що ж ви п'єте?

— А тобі яке діло?.. Он — бач: добра була повна хата, а тепер — одна пустка зосталася!..

— Та що з тобою довго балакати? В'яжіть його! В'яжіть та ведіть у волость, та в город, та в тюрму... там з тобою побалакають...

— Стережіться, люди добрі, лихої години! — Чіпка [каже] соцьким. — Не слухайте отого старого дурня... Я й так піду, коли треба. Він дума, як голова, то й велика цяця?!

Голова, міг би, очима його з'їв; та гляне — Чіпка як огонь...

— Накидайте на його арканом! — кричить голова, штовхаючи соцьких... — В'яжіть його, бугая ди-когф!..

— Ось ну-ну! — грізно глянувши та зложивши кулаки, каже Чіпка. — Ось попробуй... От тобі хрест — голова на в'язах не всидить! За що ти мене в'яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли в волость треба, скажи... Я сам піду... Ти думаєш — страшна мені твоя волость? Куди ж пак!! Ходім... Зараз ходім!

Та, вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, що на полу була розіслана замість постелі, перший вийшов з хати... За ним слідом голова й соцькі.

У волості Чіпка застав уже товариство: по них ходив писар з другими соцькими. Зібравши всіх докупи, голова поміркував з писарем .та й позапирали їх у чорну — поки приїде становий.

Мотря того лихого дня прокинулась, ще тільки стало на світ благословитись. Ще все село спало, а вона прокинулась.

— О-ох! щось мені не спиться... так погано спала, так погано! Та сни такі недобрі верзлися, — хвалиться бабі. — На серце наче хто камінь навернув...

— Та то воно від думок! — утіша її баба.

Мотря помолилася богу, умилася й сіла за гребінь — сумна, зажурена.

Через годину, а може, через дві, — сонце вже піднялося, — увійшла в хату сусіда — Хівря Дмитренчиха. Поздоровкалась.

— Чували новину?

— Яку?

— Сю ніч пана обікрадено. Щось дуже багато забрано... й сторожа прибито... чи й доживе до вечора...

— Господи боже! — шепче Мотря, зітхнувши.

— А оце вашого, Мотре, повели в волость... або й не повели, а він повів... Сам уперед іде, а ззаду голова а соцькими... А він їм щось так вичитує, так вичитує!..

Як почула це Мотря, поблідла на виду, заткнула в мичку веретено та мутними очима дивилася на Дми-тренчиху: жаль, досада й разом страх виглядали з її жовтих очей... А далі не видержала, залилася сльозами :

— Сину ж мій, дитино моя! краще б я тебе в землю своїми руками зарила, ніж отаке чути про тебе!..

— Та чого ти, Мотре, так себ&мучиш? — обізвалася баба. — Може, то ще брехня. Мало на кого набрешуть?

Не чує Мотря утіхи, — плаче... Далі встала, накинула на плечі стару кожушанку і, згорбившись, боса, вийшла з хати.

— Куди ти, Мотре? — питає баба.

Ні слова Мотря, — пішла, зігнувшись, мов не до неї річ. Тяжка печаль одбирає і слух, і мову.

Сусіда, — ще молода молодиця, — якось болізно усміхнулася, зглянулась з бабою й нічого не сказала... Тихо та важко стало в хаті, як у льоху... Бабина онука Христя, — дівка сімнадцяти літ, — низенька, некрасива, чогось важко зітхнула на всю хату; зітхання те так і загускло, так і окрило всіх... Голова в кожної схилилася; очі вниз потупились... Кожна щось думала сама про себе...