Фанданґо - Грін Олександр - Страница 2

Серед цієї картини завважив я деякий єралаш, спричинений виглядом групи, що різко відрізнялася від усіх. То були цигани. Циганів багато з’явилося у місті того року, і зустріти їх можна було щодня. Кроках у десяти від мене зупинилася їхня бродяча трупа, щось балакаючи між собою. Густобровий, сутулий дід був у високому повстяному капелюсі, інші двоє чоловіків у синіх нових картузах. Дід був у старому ватяному пальто тютюнового кольору, а у зморшкуватому вусі блищала тонка золота сережка. Дід, незважаючи на мороз, тримав пальто розстібнутим, показуючи строкату оксамитову жилетку з глухим коміром, облямовану малиновою тасьмою, плисові шаровари та добре начищені, високі чоботи. Другий циган, років десь тридцяти, у стьобаному картатому каптані, прикрашеному на попереку величезними перламутровими ґудзиками, мав бороду чаркою і чудові, пишні вуса смоляного кольору; подовжені підусниками, вони нагадували ковальські кліщі, що схопили упоперек обличчя. Молодший, ставний циган, із худим злодійкуватим обличчям був схожий на горця — черкеса, гуцула. В нього були полум’яні очі з синявою кругом горбатого перенісся, і він тримав під пахвою гітару, загорнену в сіру хустку; на циганові був новий кожушок зі смушковою облямівкою.

Старий ніс цимбали. З-за пазухи середнього цигана стирчав мідний кларнет. Крім чоловіків, тут були дві жінки: молода та стара.

Стара несла тамбурин. Вона була закутана у дві рвані шалі: зелену і коричневу; з-під їхніх кутів виступала крайка брудної червоної кофти. Коли вона змахувала рукою, що нагадувала пташину лапу, — виблискували масивні золоті браслети. Суміш злодійкуватості та пихи, нахабства та душевної рівноваги була на її темному потворному обличчі. Може буть, що замолоду вона була не гірша за молоду циганку, що стояла поруч, від якої віяло теплом і здоров’ям. Але переконатися в цьому зараз було б дуже важко.

Гарна молода циганка мала небагато циганських рис. Губи в неї були не товсті, а лише пухляві. Правильне свіже обличчя з допитливим уважним поглядом, здавалося, дивиться крізь тінь у листі, — настільки затінене було її обличчя довжиною та блиском вій. Поверх теплої кацавейки, перекинута через згини рук, висіла шаль із бахромою; зверху шалі розквітала шовкова турецька хустка. Важкі бірюзові сережки погойдувалися в маленьких вухах; з-під шалі, аж за бахрому, спускалися чорні, жорсткі коси з карбованцями та золотими монетами. Довга спідниця кольору настурції майже закривала нові черевики.

Небезпідставно я так докладно описую цих людей. Побачивши циганів, мимоволі намагався я вловити слід отої незвіданої стародавньої тропи, якою йдуть вони повз автомобілі та газові ліхтарі, наче отой Кіплінґовський кіт: кіт, що «ходив сам по собі, всі місця називав однаковими та нікому нічого не сказав». Що їм історія? епохи? сполохи? переполохи? Я бачив тих самих бродяжок із магічними очима, яких побачить це саме місто 2021 року, коли наш нащадок, одягнений у каучук і штучний шовк, вийде з кабіни повітряного електромотора на майданчик алюмінієвої повітряної вулиці.

Погомонівши трохи своєю дикою говіркою, про яку я знав тільки, що то одна з найдавніших мов, цигани рушили до провулка, а я пішов навпростець, розмірковуючи про зустріч із ними та пригадуючи такі самі колишні зустрічі. Завжди вони йшли навперехрест усякому настрою, прям-таки пересікали його. Зустрічі ці були подібні до міцної кольорової нитки, яку неодмінно можна побачити в облямівці однієї матерії, назву якої забув. Мода змінює малюнок матерії, блиск, товщину та ширину; ринок призначає їй довільну ціну, і носять її то навесні, то восени, на різний фасон, але в облямівці весь час та сама строката нитка. Отак і цигани — самі по собі — ті самі, що й учора, — гортанні, чорняві створіння, що вселяють невизначену заздрість і образ диких квітів.

Ще доволі багато передумав я про це, аж поки мороз не вичавив із мене південь, що забіг усупереч сезону до південного закуточка душі. Щоки, здавалося, свердлить лід; ніс теж аж ніяк не палав, а між одірваною підошвою та закоцюблим до нечутливості мізинцем понабивався сніг. Я помчав щодуху, дістався до Брока і став стукати у двері, на яких було написано крейдою: «Дзвін. не прац. Прошу добре стук.»

III

Гострі дрібні риси, цапина борідка чехівського героя, горбкуваті лопатки й довгі руки, при худорлявій статурі та окулярах, які робили тьмяні запалі очі ненормально блискучими, — ця фігура вийшла відкрити мені двері. Брок був у довгому сірому піджаку, чорних штанях і коричневій жилетці, вдягненій поверх светра. Його рідке волосся, пригладжене, але не кругом повторююче спадини черепа, де-не-де стирчало назад, горизонтально, немов у різних місцях він попідкладав брудне пір’я. Він балакав неквапливо й густо, наче диякон, дивився спідлоба, поверх окулярів, схиляючи голову набік, потирав мляві руки.

— Я до вас, — мовив я (у квартирі були також інші мешканці). — дозвольте, однак, перш за все зігрітися.

— Що, мороз?

— Так, сильний мороз…

Говорячи на цю тему, прослідкували ми темним коридором до світлого ромба напіввідчинених дверей, і Брок, увійшовши, добре закрив їх, потім підклав дровець у палаючу залізну грубку і, недбало покручуючи цигарку, всівся на запилену отоманку, де, облокотячись і схрестивши витягнуті ноги, підсмикав вище штани.

Я сів, простягши долоні до грубки, і, дивлячись на рожеві, крізь світло полум’я, пальці, упивався млосним теплом.

— Я вас слухаю, — сказав Брок, знімаючи окуляри та протираючи очі кінцем заслиняної хустки.

Зирнувши ліворуч, я побачив, що картина Горшкова на місці. Це був болотний пейзаж із димом, снігом, обов’язковим, безвідрадним вогником серед ялин і парою ворон, що летіли від глядача.

З легкої руки Левітана у картинах такого роду передбачається навмисна «ідея». Здавна боявся я цих зображень, мета яких, звичайно, не могла бути іншою, як тільки викликати мертвотне відчуття порожнечі, покірності, бездіяльності, — у цьому передбачалося, однак, поривання.

— «Сутінки», — сказав Брок, зауваживши, куди я дивлюся. — Найвидатніший витвір!

— То окрема розмова, але що б ви хотіли за неї?

— Тобто, як? Купити?

— Еге ж!

Він підхопився та, ставши перед картиною, потяг борідку кінчиками пальців уперед.

— Е-е… — сказав Брок, косячись на мене через плече. — Та у вас і грошей стільки не буде. Я ще подумаю, чи оддати за двісті, та й то лишень тому, що треба гроші. Так у вас і грошей нема!

— Знайду, — сказав я. — Я того й прийшов, щоб поторгуватися.

Далеко, у парадному, постукали в двері.

— О, то вже до мене!

Брок кинувся до дверей, виставив у щілину з коридору борідку та кинув мені:

— Одну хвилинку, я зараз вернуся поговорити з вами.

Поки його не було, я роздивлявся кругом за звичкою проводити час більше з речами, аніж з людьми. Знову впіймав я себе на тому, що насвистую «Фанданґо», мимоволі відгороджуючись мотивом від Горшкова та Брока. Тепер мотив цілком відповідав моєму настрою. Я був тут, але дивився на все навколишнє здалеку.

Це приміщення було вітальнею, досить просторою, з вікнами на вулицю. Коли я тут жив, в ній не було надлишку речей, завезених Броком після мене. Мольберти, гіпс, ящики та кошики з накиданими на них білизною та одягом, захаращували прохід між стільцями, розставленими довільно. На роялі стояли тарілки стосиком, з ножиком та виделкою зверху, між очистками з огірка. Запилені портьєри були розсунуті кутом, дуже неохайно. Старий килим, весь у дірах, слідах підошов і тирсі, димівся біля грубки там, де на нього впало розжарене вугілля. Посередь стелі горіла електрична лампочка; при денному світлі нагадувала вона клаптик жовтого паперу.

На стінах було багато картин, почасти написаних Броком. Але я не роздивлявся їх. Зігрівшись, рівно й тихо дихаючи, я думав про невловиму музичну думку, тверде відчуття якої з’являлося завжди, як я прислухався до цього мотиву — «Фанданґо». Добре знаючи, що душа звуку незбагненна для розуму, я, проте, пильно наближав цю думку, і, чим більше наближав, тим більш далекою ставала вона. Поштовх новому відчуттю дало тимчасове пригасання лампочки, тобто в сірому її склі з’явився червоний дріт — знайоме всім явище. Поблимавши, лампочка засвітилася знов.