Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович - Страница 21

Потім аспірантура. Зустрілася Ніна. Де вони зустрілися? Здається, на якійсь вечірці в знайомих. Було весело. Було легко й невимушено. Грала музика, іскрилося в пляшках шампанське. їх познайомили. Сині великі очі. Кучері. Живий ангел. Вони танцювали. У ангела була струнка постать і високий бюст. Вона дивилася на Сагайдака віддано й загадково. Ох, ці загадкові жіночі погляди! Сповнені таємниці й обіцянки. Вони нічого не мають за душею, нічогісінько не виконують з того, що обіцяють! Мара, піна, скоротечність ілюзорної насолоди. А потім — порожнеча. Буденщина, сіра повсякденність, пошуки нових пригод, нової «таємниці».

Ніна мала міцну хватку. Вона не обмежилася поцілунками та обіймами. їхні стосунки оформив загс. Були привітання, весілля, медовий місяць. Чому медовий? Що за ідіотське поняття? До чого тут любов і мед? Там, де солодощі, — кохання нема. Кохання — яке воно? Може, це якась наївна книжкова формула? Він не знає, не звідав. Він не вірив у нього, точніше, зневірився. Бо звик, звик до зручності, до павутини побуту. Крила жагучого пошуку, мрії повісив десь на кілочку байдужості. Жорстоко? А хіба не так? І навіть зорі — далекі, прекрасні світи — перетворив у знаряддя для дисертації. Ха-ха! Спробуй заперечити! Зорі і наукове звання. Ступінь доктора і Безмежність. Таємниця квазарів і висока зарплатня. «А на скільки у вашого чоловіка підвищиться зарплатня?» «О чудово! Можна буде купити нові меблі». «У вашого чоловіка чудові перспективи…»

А хлопці-космонавти літають понад Землею. Літають в мініатюрній металевій шкаралупі. І хто скаже, що їх чекає там? А геологи йдуть над гірськими потоками, і найменший камінчик може кинути їх в бурхливий потік, на скелі. А хлібороб витирає спітніле, запилене чоло, і спина в нього ниє й гуде від страшної напруги. Чи знав, чи звідав він таку напругу? Чи відчував себе над прірвою?

Свамі, Гаррі, що я відповім па ваші листи, на вашу відвертість? Я заплутався, як муха в павутинні. Міг і не зробив, прагнув і не досяг, мав можливості і одвернувся від них. Мав… чи, може, ні? Не знаю… Знаю лиш одне — я порушив юнацьку обітницю, я вибрав спокій, затишок. Мені гірко, важко, соромно…

Михайло знову підійшов до столу, сів на стілець. Писати? Оповідати про себе? Не варто. На такі чудові листи відповідати мінором. Не можна. Краще при зустрічі. Очі до очей. Серце до серця. Так буде краще…

Він узяв листочок чистого паперу. Написав адресу. «Свамі Рішідева. Дарджилінг. Сіккім. Індія».

Потім короткий текст: «Вітаю, цілую обох — Свамі, Гаррі. Нічого не забув, бомба часу вибухнула. Подробиці при зустрічі, буду на симпозіумі в Празі. Михайло Сагайдак»

Він натиснув кнопку дзвінка. До кабінету зайшла Валя. Вона жадібно дивилася на пакет з марками.

— Вже прочитали, Михайле Кузьмичу?

— Вже, голубонько. Візьми собі. Тільки адресу залиш.

— Ой, дякую вам! Це в мене таке поповнення колекції! Подруга вмре з заздрощів.

Сагайдак сумно усміхнувся. Ось, маєш. Навіть у такій дрібничці вже виявляється зародок ревнощів, змагання. «Моя колекція неповторна». А чому не шукати для подруги? Чому не горіти заради товариша? Бажати, щоб у нього була неповторна колекція?

— Валю, пошли телеграму, будь ласка…

— З охотою. Куди вам?

— В Індію. За кордон, здається, дорожче?

— По п’ятдесят копійок слово. Чи по тридцять. Забула.

— Ого. Ну, нічого, зараз підемо до касира, я отримаю відпускні. П’ятнадцять карбованців вистачить… Гайда…

Сагайдак відрядив Валю на пошту, сховав гроші в кишеню, повернувся до кабінету. Заглянув Сашко, запитав:

— Ну як квазари?

— Не до квазарів, — махнув рукою Сагайдак.

— А що сталося? У вас обличчя якесь… збентежене.

— Як тобі пояснити? Минуле… Давні друзі прислали вістку, ну й… згадалося…

— Розумію, — солідно хитнув головою Сашко. — Минуле буває сумним. Ну нічого, в день народження треба відкинути сум…

— Це правда, — усміхнувся Михайло. — До біса печаль. Будемо веселитись. Знаєш — щось мені не працюється. Залишаю всі бебехи тобі, наведи порядок. А я пішов. Отже, домовились — о шостій в ресторані «Москва».

— Єсть! Буде зроблено, — сказав Сашко, підморгуючи.

Сагайдак вийшов з обсерваторії. Сонце підбилося високо, над яблунями гули-дзвеніли золоті рої бджіл. На грядці порався садівник. Михайло поволі наблизився до нього, зупинився. Яків підвів голову, приязно кивнув.

— Весняний настрій? Славна погода. Не всидиш в кабінеті. Та й правду кажучи — якась дивна наука тепер пішла. Все папери, папери. Люди сидять по коморах. Душно. А надворі — краса яка. Дух завмирає від радості. Послухайте, як співають бджоли… О, чуєте? А соловейко як заливається? То він сонце хвалить. Справжнісіньку молитву читає, не те що в церкві, за плату. Соловейко безплатно…

Сагайдак вислухав довгу тираду дядька Якова, зітхнув і сказав:

— Так, так. Це ви правду кажете. Наука дещо одійшла від живої природи. Багато теорій — мертвих і немічних. Багато вказівок, наказів. А розуміння — мало…

— Отож-бо й є, — вдоволено озвався садівник. — Не все те, що нове, — гарне…

— А от скажіть, Якове, навіщо живе людина? Для чого? Як ви мислите? Тільки по-своєму скажіть, не цитуйте біблії…

— Ха-ха, далася вам та біблія взнаки. Там багато мудрості, Михайле Кузьмичу. Проте скажу своїми словами. Людина приходить в цей світ, щоб діяти добро. Як сонце…

— Сонце?

— Еге ж, воно. Гляньте — сонце не питає, чи треба вам його променя, чи не треба. Дає — і все. А то вже твоя справа — прийняти чи не прийняти. Так і людина. Мусить давати добро, не думаючи — приймуть чи ні…

— Дивно говорите, — сказав задумливо Сагайдак. — Але ж сонце й шкоду робить. Можна одержати сонячний удар, можна спалити шкіру, пожежі бувають від сонця, засухи…

— Е, немудро говорите, — похитав докірливо головою садівник. — То вже не сонце винне. А люди. Вода може крутити турбіни, а може зруйнувати село, потопити людей. І все так. І добро теж. Добро для нерозумного, для злочинного — неприємне. Тут вже треба роздивлятися — що й куди. Не можна ж рівняти злодія чи трудящого…

— Ну що ж, може, й так. Дякую вам, до побачення.

— Ходіть здорові, бувайте…

Сагайдак вийшов на вулицю, постояв, задумавшись. Так просто? Так буденно? Жити, щоб діяти добро. Невже в цьому розгадка? А якщо твоє добро комусь здається злом — тоді вважати його злочинцем і негідником? Чи не надто прямолінійне рішення? Ні, щось не так. І далеко від єдності, про яку мріє Свамі…

Він поглянув на годинник. Пів на третю. Ще лишилося досить часу, можна погуляти. Йшов по проспекту, дивився на машини, на перехожих, на веселих весняних дівчат. На Сагайдака поглядали цікаво, усміхалися зманливо, примружувалися таємниче. Як завжди, як завжди. Даремно, вже не вірить він, не потягнеться назустріч поклику, бо знає — нема таємниці. А все-таки серце тьохкає, і солодка млість розливається в грудях. Природа, природа… Наробила машинок, біологічних маріонеток. Ми гадаємо, що вільні, ми проповідуємо свободу волі. А де вона? Смикнула весна за мотузочку, і забуваються клятви, обіцянки, чесноти. Гігантська машина — незбагненна й парадоксальна. Навіщо їй розум, навіщо могутній людський дух? Могла обійтися інстинктами. Ні, подарувала страшний дарунок тварині, залишила напризволяще. Змагайся сам з собою! Чи можна познущатися дотепніше, жорстокіше? Космічний розум і предковічні почуття. Дух неосяжності й обмежене жалюгідне тіло. Трансцендентні поривання і фізіологія. Як сталося, що в одній істоті скупчилося стільки різних еволюцій — від амеби до мислячої істоти? Чи це вибрик Природи, неймовірна випадковість на всю Світобудову, чи, може, експеримент вищих мислячих істот? Якщо експеримент, то жорстокий. Свамі хоче сублімувати людину, збратати світ, зробити його єдиним. Ми робимо це в соціології? Чи близько фініш? Чи скоро жаданий берег рівності й братерства? А що ж казати про духовну єдність? Може, химери? Може, самозаспокоєння, благородна гра чесної мислі?

Де ж істина? Як об’єктивно розпізнати її?