Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович - Страница 29

Випливла в уяві Ганнуся. На серці полегшало. Сірі очі дивилися насторожено й тривожно. Сутінки, неясність, надія. Що це з ним? Чим закінчиться?

Він одійшов від стола, підняв трубку телефону. Викликав обсерваторію. Обізвався Сашко. Привітавшись, він радісно горлав:

— Скучили за вами! Скучили, кажу. Всі питають — коли та коли приїде? Вже й дядько Яків питав. Садівник. То як — договорились до чогось у Празі?

— Потім, Сашко, потім. Слів було багато…

— Великих слів велика сила, як писав Тарас, — кричав Сашко. — А більш нічого?

— Скажу при зустрічі. Передай шефу, що не прийду ще днів три. Дисертацію піджену, справи деякі…

— Єсть, передам. Чекаємо. Новини є цікаві… З Юпітера. Бувайте…

Михайло поклав трубку, ліг на дивані, дивився в стелю. Дивувався сам собі. Байдужими стали йому відкриття, дисертація, робота, ідеї. Ось — увійшли в душу сірі очі, заслонили Всесвіт. Що це? Звідки їхня сила? Не тваринний же інстинкт заграв у нього? Не примітивні почуття? А втім — хто знає? І чому — примітивні? Може, це найголовніше в житті. Може, заради цього існує ціла Світобудова, щоб на її дорогах могли зустрітися розпорошені душі. Недарма ж писав Платон про розділені серця? І Рішідева — з якою любов’ю він оповідав про кохану дружину. А Гаррі?..

Ляснули двері. В коридорі почулися дріботливі кроки. Михайло звівся з дивана. Радісно зойкнула Ніна, кинула на підлогу сумку, метнулася до чоловіка. Повисла на плечах, припала мокрими губами до його вуст. Одхилилася, сяяла прозорими емалевими очицями, раділа.

— Михасику! Нарешті. Заждалися тебе. Ну як? Ну що?

— Тільки що повернувся…

— Чому не телеграфував? Я б зустріла. Ти їсти хочеш? Зараз розігрію…

— Не дуже, — слабо протестував Михайло.

— Кажи мені, — метушилася дружина на кухні, зав’язуючи фартух на поясі. — Одна секунда. Котлети курячі, картопелька. Свіженькі помідори…

Михайло згадав Ганнусю. Йому стало недобре. Брехня, брехня. Тепер треба уникати дивитися в очі, змовчувати, фальшивити. Як це негарно, як огидно.

— Щось привіз мені? — допитувалася Ніна, перевертаючи котлети на сковороді. — Там же, мабуть, багато цікавих речей?..

— Я не ходив по магазинах, — знизав плечима Михайло. — Сувеніри з чеського скла. Для Андрійка…

— Того добра й у нас можна знайти, — невдоволено надула губи Ніна. — Ти б щось з жіночого туалету. Чехи вміють робити…

— Вибач, — сухувато сказав Михайло. — Не подумав…

— Ти ніколи про мене не думаєш. Ну, ну, не дмися. Забудемо. Сама собі куплю. Ось, будь ласка, сідай до столу. Випий вина. «Закарпатська троянда». Прекрасний букет…

Знову в уяві Михайла випливло обличчя Ганнусі. «Закарпатська троянда». Справді, квітка. Як разюче вона провела водорозділ між фальшивим і справжнім. Тепер вже неможливо жити по-старому. Неможливо грати і прикидатись.

Він недбало копирсався виделкою в котлеті, а Ніна сиділа навпроти, невгамовно говорила:

— Ти дуже змінився. Ніби схуд. І якийсь похмурий…

— Голова болить…

— Від зміни місця. Це буває. Не забувай, що через кілька днів твоя дисертація. Треба класно підготуватися. Я вже організовую вечерю…

— Яку вечерю? — здивувався Сагайдак.

— А після захисту. Запросиш душ сто. Бенкет на весь Київ.

— Ще невідомо, чи схвалять…

— Не турбуйся. То — моя справа. Все буде гладко. Зате потім — я з тебе не злізу. Наступного року у нас має бути машина і дача…

— Ну знаєш… ти мені голову прогризла з тією машиною…

— Нічого, нічого, ціла твоя голова. А у нашому інституті велике відкриття…

— Що там за відкриття?

— Дивні біологічні структури під мікроскопом. Ти розумієш — вода, певні розчини, слабкий електричний струм. Виникають структури, схожі на протистів, діляться, поглинають один одного. Схоже, що підходимо до утворення штучного життя…

— Ну й що?

— Як то — ну й що? — вражено перепитала Ніна. — Що це з тобою? Тут таке епохальне відкриття…

— Багато їх було, «епохальних», — байдуже сказав Михайло, випиваючи компот. — А який толк?

— А якого толку треба? — розсердилася жінка. — Можна буде ліпити біологічні кібернетичні системи. Так говорить керівник роботи професор Авдюшко. Може, тут ниточка до безсмертя…

— Безсмертя, — покрутив головою Михайло. — Наче папуги, повторюємо ці слова, не задумуємось, що за ним. Безсмертя чого? Уяви собі, що ти безконечно крутишся на кухні, вариш борщ, бігаєш в інститут, мрієш про машину, а як придбаєш — тоді про щось інше! Це ж збожеволіти можна, захочеться померти!

— Не збагну, яка муха тебе вкусила, — образилася Ніна, забираючи миски зі столу. — Вже й безсмертя тебе не влаштовує. Чого ж тоді ти бажаєш?

— Тиші, — сказав Михайло сумно. — Тиші й мовчання. Знаєш, інколи тиша мудріша від базікання. Ми втомилися від слів. Я їх чув у Празі досить. І вдома — теж…

— Тоді давай посідаємо поряд, дивитимемось одне одному в очі, мовчатимемо. Страшенно цікаво…

— Якби-то можна було. То — велике уміння. Не кожному дано…

— Краще б ти не їздив на симпозіум. А то наслухався всяких філософій! Поїдемо на Дніпро, покупаємось?

— Щось неохота…

В кімнату влетів Андрійко, побачив батька, радісно загоготів, обняв Михайла за шию. У Сагайдака біля серця затепліло, він поцілував сина в щоку, притиснув худе жилаве тіло до грудей. Ось та ниточка, що зв’язує його з сім’єю! Чи міцна вона? Чи витримає?

Він погладив синову вихрясту голову, відсторонився.

— Звідки влетів, як ошпарений?

— З пляжу, татку! Біжу на футбол. Людей — море!

— Психоз, — зітхнув Михайло. — Що там цікавого?

— Ти не розумієш, татку! — авторитетно сказав син. — Мамо, дай якийсь бутерброд, їсти хочу! Дякую. Там, на стадіоні, — поле бою! Дві системи. Фізичний аспект, психічний, емоційний…

— Хм. А по-моєму — тваринні інстинкти тішите. Замість гладіаторів — футбол. Кориду дозволять — бикам станете аплодувати!

— Ні, Михасику, — заперечила Ніна. — Ми в інституті фізіології вивчаємо футбол як клапан для випускання зайвої психічної енергії в час дозвілля…

— Так? — підвів брови Михайло. — Це цікаво. Це ти недурне слово сказала. Клапан. А що — схоже. Хто придумав?

— Молодий працівник. Аспірант. Готує дисертацію на таку тему…

— Не бачити йому кандидата, — усміхнувся Сагайдак. — Небажані висновки випливуть з такої теми…

— Ну, татку, адью! — сказав Андрійко, давлячись бутербродом. — Поспішаю…

— Чого ж ти мене нічого не запитаєш?

— А що ти скажеш? Я все знаю! Філософи? Не люблю! Транзистора привіз?

— Ні. Навіщо він тобі? Маєш же.

— Японського хочеться. В Празі не бачив?

— Не бачив. Не цікавився.

— А чим же ти цікавився? Бувай! А то запізнюсь…

Син вискочив у двері, загрюкав по сходах. Затихло.

Михайло покрутив головою, хмикнув. Лобуряка росте. Як бадилина — без догляду, без програми. Еклектичний світогляд, хаос в голові. Головне — транзистор, футбол, анархічне мислення, заперечення авторитету. Філософія для нього «зола», як він любить висловлюватися. А сам, як і його задерикуваті товариші, в полоні найгіршої, вулично-міщанської філософії: «Один раз живемо». Невже не переросте цього жахливого впливу, невже віддалиться, стане чужим? Очі, обличчя, тіло — рідні, теплі, бажані. А душа — в сутінках, дихає холодком, чуженіє. А може, гра? Гра в самотність, незалежність? Якби-то!

Непомітно спадав над Києвом вечір, спалахували на вулицях ліхтарі, неонові реклами. Михайло помився під душем, переодягнувся, ліг в кабінеті на дивані.

Ніна з’явилася на порозі спальні в розкішному пеньюарі, ніжно покликала:

— Йди до мене, Михасику…

— Голова болить, Ніночко. Хочу спати. Я не виспався…

Він одвернувся до стіни. Ніна кішечкою підступила ближче, вражено зазирнула в його обличчя. Гарячі перса лоскотали спину, дратували Михайла.

— Як? У перший вечір… і ти не хочеш зі мною?..

— Нездоровиться… пробач… може, грип?..

— Я тебе вилікую… посунься…

Вона ковзнула ласкою під ковдру, обняла чоловіка. В ньому прокинувся звір, заворушився, випустив кігті. Слабенький голос застороги дзвенів, ніби комар, але він був нечутний в громі и бурі предковічного почуття. Вічна жадоба і вічне невдоволення. Як це смішно, нарешті!