Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович - Страница 49

— Їж, Михасику! Випий, Михасику! Я така рада, така рада, що з тобою все гаразд. А то привезли тебе з села, мати, як з хреста знята — каже: гарячка, марення. Я ж так не хотіла, щоб ти їхав у ту яму… Ах, пробач, я не про батьків, а про село. Я винна — не догледіла, що ти був хворий… До речі, ти чув про трагедію? Гаррі Соун загинув! Він же був, здається, твоїм другом? Яке нещастя. Залишилася вдовою дружина та ще й четверо дітей! Як їй, бідненькій, пережити? Правда, вони, американки, досить легковажні! Поплаче, поплаче, та й нового знайде…

— Ніно! — з притиском сказав Михайло, важко глянувши на неї. — Ну як ти можеш?

— А що я сказала? Життя є життя. Ну, гаразд, не буду. Ти ж у мене досі хворий, неврівноважений. Треба було й тоді не допустити захисту, перенести. Ну та я вже все полагодила. Домовлено. Старе забудеться, незабаром — захист. Ти радий?

— Я не бажаю захисту, — байдуже сказав Сагайдак, відсовуючи тарілку з котлетами. — Я працюватиму так, без докторського звання. Навіщо воно мені?

— Як то навіщо? — обурено скрикнула Ніна, округлюючи очі. — Ти все якісь коники викидаєш! У тебе сім’я, у тебе син…

— Мені вистачає, — сказав Михайло. — Ми не бідуємо. Є люди, які отримують в десять разів менше. І живуть. Краще від нас…

— Чому ти рівняєшся на тих, які живуть гірше? Що це за реакційний світогляд? Чим більше — тим краще! Михасику, я не жартую з тобою! Ти — мій чоловік і повинен…

— Я нічого нікому не винен, — суворо відказав Михайло, встаючи з-за столу. — Лише народові. Йому я поверну свій борг працею. Сповна. Доки матиму силу — працюватиму. А для грошей — не хочу. Наукове звання не додає розуму. Заслужу — дадуть мені звання без захисту. Оце і все…

— Тоді я не дружина тобі, — різко мовила Ніна. — Я гадала, що ти трохи опам’ятався, а ти…

— Що я?

— Оригіналом хочеш бути? Це не модно тепер…

— Я не ганяюся за модою. Я хочу бути собою.

— Будь собою поза сім’єю. Розійдемося…

— Будь ласка. Я сьогодні ж залишу квартиру. Поруч можуть жити друзі, а не шукачі життєвих благ. Я вчений…

— Я теж вчений…

— Ти — споживач науки. Я — хочу її творити…

— Іди, — з ненавистю сказала Ніна, бліднучи від образи. — Твори. Павловська лікарня відчинена, туди завжди є можливість потрапити…

— Краще з порядним божевільним, — сухо відказав Михайло, прямуючи до дверей, — ніж з нормальним негідником.

— Аліменти сам платитимеш чи подавати в суд? — крикнула навздогін Ніна.

— Сипа я заберу.

— Ніколи. Я не хочу, щоб і син став шизофреніком…

— Запитаю його. Захоче — хай живе тут. Я допоможу, чим зможу. Прощай, Ніно. Все залишиться тобі, не турбуйся — квартира, меблі. Крім моїх книг і рукописів…

Підходив до обсерваторії з якоюсь дивною полегкістю. Ніби виконав давній, заборгований обов’язок. Ніби скинув обридливий тягар. Поміж деревами поспішав дядько Яків, привітно усміхався, ніс у приполі червонобокі яблука.

— Давненько, давненько вас не видно. Ось я вам гостинчик приготував. Покуштуйте, Михайле Кузьмовичу. Яблучка такі, що й за вухо не одтягнеш. їй-богу!

— Дякую, дуже дякую, — сказав зворушений Михайло. — Ви справжній чарівник. Отаке чудо вирощуєте…

— Природа, природа, — сяяв очима садівник. — А ми — тільки помагаємо їй. Ну як там — до Бога ще не добралися?

— Шукаємо, — пожартував Михайло. — Але поки що не видно…

— Ну-ну, шукайте, — лукаво сміявся садівник, — може, і вхопите за бороду…

В кабінеті Сагайдака чекала купа кореспонденції. Він почав поволі перебирати листи. З Чехословаччини, Угорщини, Англії, Іраку… Як довго він все-таки не був на роботі. Тепер доведеться днів три потратити на відповіді… Сполучені Штати… ні, це не від Гаррі, вже не буде листів од нього. Мексіка… Японія… Індія… Індія? Від кого ж це? Почерк незнайомий… адреса Рішідеви…

Серце схвильовано застукало. Він розрізав товстий конверт. Звідти випав невеликий зошит у глянцевій палітурці і зеленкуватий листок паперу. На зошиті почерком Свамі написано: «Для Михайла Сагайдака. Київ, астрономічна обсерваторія, Україна». Українською мовою, а трохи нижче — англійською. А лист написано іншим почерком. Хто ж це?

«Дорогий містере М. К. Сагайдак!

Ви були другом мого чоловіка Свамі Рішідеви. Він багато мені розповідав про Вас…»

Це пише, напевно, Ліла. Але чому «був»? Чому пише вона, а не він?

«Свамі Рішідева залишив землю. Виконую його останню волю, надсилаю деякі записи Вам. Смерть настала три дні тому. Він не вийшов з стану нірвакальпасамадхі. Він працював над дослідженням цього психічного переживання і був готовий до того, що сталося…»

Що вона пише? Свамі залишив землю. Чому залишив? Навіщо така лавина трагедій?

Михайло підійшов до вікна, відчинив його. Душно, нема чим дихати. Сів на підвіконня, здалека почувся тужливий крик журавлів, в саду падали на землю жовті листки дерев.

Сагайдак розгорнув зошит, ще не вірячи тому, що він прочитав у листі, ще відмовляючись визнати свідчення очевидності.

«Мій любий брате Михайле, напевне, ми разом з тобою почули про трагедію в Космосі. Трагедія чи, може, початок нового шляху? Кожен сприймає по-своєму. Я бачу в сонячній короні спалах іскристої квітки. Можна ждати сонячного плоду. Такий апофеоз життя нашого брата.

Незабаром наступить і мій час. Твій теж, мій брате! Хто поклявся віддати життя для спільного блага, той звідає прірви відчаю й піднесення. Ти не забув, Михайле?

Тепер про цей зошит. Він потрапить до тебе лише тоді, коли мене вже не буде на Землі. Поясню, чому це може статися…

Здавна я обрав мету — розгадати таємницю смерті. Вічний Сфінкс — які загадки чуються в його байдужій посмішці? Яким шляхом іти? Фізіологія? Психологія? Парапсихологія? Я перебирав багато розділів наук і псевдонаук. Зупинився на самадхі. Самадхі — це стан самозаглиблення, контакту з космічними енергіями. Ти прочитаєш про це в моїх записах, адресованих тобі. Ти працював над проблемою космогонії, космології. В моїх записах ти знайдеш деякі ідеї цього напрямку — нетрадиційної форми. Може, це допоможе тобі. Інколи треба виводити свій розум із звичної стежки.

Я завжди з тобою. Чуєш, Михайле? Що б не сталося, ми разом. Породжені Сонцем — повернемось до нього…»

Дивно. Незвичний стан. Свамі нема, а серце не хвилюється. Чи, може, в нього є певна межа навантаження? Занадто багато хвилювань і втрат. І серце ставить незримий бар’єр. Ні, ні! Тут щось інше. Розум ще не може згодитися, традиційне мислення клекоче, бунтує, плаче… та вже народжується нове, ще юне відчуття… Так треба, так здійснюється прекрасна тайна життя… Свамі, тебе нема? Який абсурд! Ось я відчуваю поруч твій подих, читаю твої слова. Ти живий… Чуєш, ти живий…

«Загадка смерті — то і загадка життя. Вони невіддільні. Власне, то загадка Буття в найвищому розумінні, загадка появи нашої свідомості, виникнення явища індивідуальності, яка назвала себе — «Я».

Отже, проблема Пізнання. Щоб розв’язати завдання древнього Сфінкса, треба володіти могутньою зброєю Пізнання. Ця зброя — почуття (інстинкт), розум, інтуїція. Велична тріада. Та тільки ми нехтуємо двома членами цієї тріади. Почуття вважаються чимось нижчим, ніж розум. Інтуїція рахується винятковим рефлексом мислення, їй не надається самостійного значення. І даремно!

Отже, розум. На нього покладено тягар Пізнання. Чи універсальна ця зброя?

Людський розум — дитя Природи. Отже, частка Природи. Чи може частка пізнати ціле, залишаючись часткою?

Ціле пізнає себе через частки. Ми — одна з ланок Пізнання. Природа не могла обмежитися творенням лише одного потоку Розуму — людського. Це було б занадто чудесно, занадто виключно. Тут вже неминуче відбувається ідеалізація земної людини, її мозку, її можливостей і місії. Це — не наука. Це — ділянка ортодоксальної віри.

Чи є на Землі (поки що на Землі) інші прояви розуму, крім нашого, людського? Ми вирішили — нема. А чому?

Що таке розум? У чому він проявляється?

В трансформації великих мас речовини, в зміні лику планети?