Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 36

Хмари на обрії

Хвороба Тессі набула затяжного, хронічного характеру.

З точки зору медицини, її, власне, і хворобою не можна було назвати. Так собі — депресивний стан психіки. Бром тричі на день, спокій, зміна оточення — от і все лікування. Але Тессі знає: їй не допоможуть жодні ліки — в душі зламалося щось тендітне, чутливе та й блукає по тілу, непокоїть, мов гостра шпилька.

Дівчині часто згадується давня-давня казочка про розбите дзеркальце злого ворожбита. Приснули на весь світ дрібнісінькі скалочки чарівного скла, зависли в повітрі, невидимі й невідчутні. Досить хоча б одній з них потрапити комусь в око — і людина починає скрізь бачити тільки лихе, тільки гидке.

Чи не стало такою скалочкою її нещасливе кохання? Ні-ні… Мабуть, ні. Тессі про нього майже не згадує. Їй соромно за свій спалах. Вона любить Фредді Крайна, в усякому разі, намагається переконати себе в цьому, бо з появою нареченого в душі Тессі з'являється щось холодне й вороже. Тессі люто приборкує свого скептичного двійника, а він, отой придушений внутрішній голос, хрипить зловісно: «Згадай долю своєї матері! Ти не любиш Фредді Крайна».

А Фредді такий, як і завжди: красивий, ніжний, турботливий.

Тессі обвинувачує себе в несправедливому ставленні, до нареченого, присягається стати іншою… і лишається такою ж.

За дві декади перед Новим роком Фредді прийшов радісний, збуджений. Він повідомив, що його батько влаштовує грандіозний новорічний банкет. Зберуться найвидатніші діячі мистецтва й науки, генерали й дипломати. На цьому банкеті й буде офіційно оголошено про їх заручини.

Тессі сумно хитнула головою: гаразд. Коли б Айт був живий, вона, можливо, ще опиралася б долі. А тепер все одно.

Як не дивно, але саме оце трагічне рішення вибило Тессі з стану заціпеніння, шпурнуло у вихор веселощів та розваг.

«Змініть оточення!» — порадили їй лікарі. Тессі виконувала медичний припис з такою старанністю, що часом починала забувати своє походження, покликання й обов'язки. Буяння сил в її душі не знало стриму. Інколи на Тессі напосідало несамовите бажання плюнути на отой вищий світ, куди тягнув її Фредді, та й пірнути на дно, де не питали, хто ти і звідки, не вимагали дотримання правил гарного тону, не приховували любові й ненависті. Жити так жити!

Якось Тессі сиділа в кафе «Розбите серце».

До кафе заходили робітники після роботи, щоб випити кухоль пива та погомоніти. Зненацька на крихітному підвищенні, що правило за естраду, з'явилася невисока, худорлява, скромно одягнена жінка. Вона прокашлялась, нервово поправила блузку.

— Громадяни, я хочу, щоб ви мене вислухали…

— Гм… зрозуміло! — скептично хитнув головою хтось із компанії. — Мабуть, проситиме допомоги.

— Громадяни! До вас звертається Комітет Захисту Миру. Насувається війна! Сьогодні оголошено про заборону відпусток в армії та про смертну кару для комуністів. Починається мобілізація… Громадяни, мій чоловік загинув не знати за що під час другої всепірейської війни. В мене лишилося троє дітей. Наступна війна буде страшною. Ми можемо перетнути їй шлях. Комітет Захисту Миру просить вас підписати відозву про заборону атомної зброї.

Видно було, що ця жінка ніколи не виступала. Вона хвилювалась, затиналась, мало не плакала від того, що не може висловити жагучими пристрасними словами те, що наболіло в душі. Але саме це й вплинуло на людей. Замовк гамір, стихло брязкання посуду.

Та раптом двері відчинилися і в кафе ввалилися два поліцаї. Вони кинулися до жінки, схопили її. В повітрі майнула гумова палиця. Пролунав крик. Відвідувачі обурено загомоніли, в кафе зчинився гармидер.

Вибравши зручний момент, Тессі вислизнула з кафе на вулицю. За хвилину вона вже мчала в таксі додому.

На душі в неї було тяжко. Дівчина відчувала: ще трохи — і не вистачить сили стримувати отой клубок, що підкотився до горла, не дає дихати й говорити. Вона мовчки кинула шоферові гроші, побігла сходами у свою квартиру, впала на ліжко й затиснула руками скроні.

Сліз не було. Були думки, що робили майбутнє тоскним, безперспективним. В голові дівчини все змішалося: «чиста» бомба, самогубство Ріттера Лайна, винувата посмішка жінки. Мозок свердлили питання: навіщо, чому?.. Чому дозволено бити й саджати у в'язницю тих, що не вбивають, не крадуть і тільки хочуть одного — миру? Де ж справедливість, де людяність! І хто хоче війни? Академік Торн? Професор Кольрідж? Отой самодур-поліцай? Виходило, що війни не хоче ніхто. А от перетяти їй шлях наважуються не всі.

Весь наступний день Тессі була засмучена й мовчазна. Довідавшись про її повернення, Фредді примчав негайно. Дівчина зустріла його без радості, але й без відрази.

Вона дала згоду на шлюб, і 54 дня 10 місяця 15 року Атомної ери в палаці генерала Крайна було підписано контракт, за яким Тессі Торн в день свого повноліття, тобто Дев'ятого числа Другого місяця наступаючого року, дістане право називатися баронесою Крайн. Незабаром після цього розпочався новорічний банкет.

Тессі була як у трансі. Їй здавалося, що все це несправжнє, чуже, непотрібне. А своє, рідне й близьке — це збуджений, трохи п'яний батько, сумний, мовчазний татусь Кольрідж, котедж за кам'яними мурами, клініка і професор Лайн-Еу.

Як тільки випала зручна хвилина, Тессі відшукала на веранді Кольріджа і сіла поруч нього.

— Ви не раді, татусю Кольрідж?..

Він посміхнувся, витяг з кишені футляр і розкрив його. Там виблискував красивий, коштовний браслет.

— Візьми, доню. Це остання пам'ять про мою дружину.

Вона знала, що відмовлятися — значить образити Кольріджа, тому взяла футлярчик і поцілувала старого в лоб.

— Дякую. Не забуду ніколи… Але скажіть, татусю Кольрідж, чому ви не захотіли підписати контракт як свідок?

— Бачиш, Тессі… — він глянув на неї, опустив очі. — Я не хочу ставити свій підпис поруч з підписом убивці.

— Генерал Крайн — убивця?! — з жахом прошепотіла Тессі.

— Як командир п'ятого повітряного флоту хрестовиків, генерал Крайн, за його власним свідченням, запланував і здійснив не один бандитський наліт на мирні міста. Під час одного з таких нальотів загинула моя сім'я. Барон Крайн був завзятим хрестовиком і уникнув суду міжнародного трибуналу тільки тому, що вчасно переметнувся на наш бік… Хіба ти не знаєш цього?

Ну звідки про це могла знати Тессі?! Правда, Фредді іноді кепкував з батька, який ось уже дванадцять років писав «Історію другої всепірейської війни», опублікував шість томів і ще не добрався й до середини. Але сам генерал здавався втіленням спокою та доброчесності. Його дружина — монійка. Фредді народився й виріс отут, у Дайлерстоуні…

— Я не знала цього, татусю Кольрідж… — сумно й просто сказала Тессі. — Шкода, що не знала. Може, ми з вами не сиділи б зараз у цьому незатишному й чужому для мене палаці.

— Ну, навіщо ж, Тессі… Коли б я побачив тебе радісною, збудженою, я не сказав би й сьогодні. Дівчинко моя, що сталося?

— І сама не знаю. Пливу за течією, мов тріска. Пробувала бунтувати проти себе, але…

Поквапливо Тессі розповіла все, що трапилося за останні два місяці. Не прикрашувала нічого, тільки змовчала про інженера Айта.

Розповіла — і полегшало на душі, наче відтепер не одна вона, а удвох з Кольріджем несла тягар тривожних роздумів.

А той палив, мовчав і тільки хитав головою.

— Я така нещаслива… Чому саме мені потрапляє на очі печальне та лихе?

— Тому, дочко, що ти їх маєш, оті очі. Поганою стати ти ще не встигла. А чи нещаслива?.. Мабуть, так. Чесна, щира людина в Монії завжди нещаслива.

— Але що ж мені робити, татусю Кольрідж?

— Шукай. Дивись. Зважуй. Ніхто не проторує тобі шляху в житті.

І вона дивилася, зважувала, щоб вирішити.

На новорічний банкет до барона Крайна зібрався ввесь вищий світ Дайлерстоуна. Багатьох з цих людей Тессі знала й раніше. Але досі кожен зі знаменитих її цікавив тільки як виняткова особистість, як представник того чи іншого фаху. А тепер вона хотіла зрозуміти їх як людей.