Одіссея - Гомер - Страница 16

16

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ

ЗМІСТ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЬОЇ ПІСНІ

ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТОГО І РАНОК СОРОКОВОГО ДНЯ

Евріклея приносить радісну звістку Пенелопі, яка йде разом з нею до бенкетного покою. Пенелопа не зразу впізнає свого чоловіка. Щоб обманути жителів міста, Одіссей розпочинає шумний танок; обмившись у купальні, він повертається до Пенелопи і, відкривши їй таємницю, розвіює всі її сумніви. Усі лягають спати. Одіссей і Пенелопа розповідають одне одному свої пригоди. З настанням ранку Одіссей іде до свого батька Лаерта.

ПЕНЕЛОПА ВПІЗНАЄ ОДІССЕЯВийшла, радіючи серцем, до верхніх покоїв старенькаОповістить господині, що дома вже муж її любий.Жваво коліна їй рухались, ноги її поспішали.Стала вона в головах господині і так їй сказала:5] «Встань, Пенелопо, дитя моє любе, – на власнії очіЗараз побачиш того, за ким увесь час так тужила.Вдома вже твій Одіссей, хоч і пізно, але повернувся,Поубивав женихів він зухвалих, що дім руйнували,Нищили наше надбання, над сином насильства чинили».10] Мовить, озвавшись до неї, тоді Пенелопа розумна:«Матінко люба, чи розум тобі не боги помутили!Можуть безумних вони і з великорозумних зробитиІ безрозсудну людину вчинити розважною можуть.Розум ушкоджено твій, а був він у тебе здоровий.15] Нащо глузуєш ти з мене, коли так болить мені серце.Мову облудну ведеш і притьмом од солодкого будишСну, що усю огорнув мене, любі склепивши повіки?Я ще ніколи так міцно не спала від дня, коли раптомВ Злоіліон той, бодай би не згадувать, муж мій поїхав.20] Отже, спускайся назад і до нижніх вертайся покоїв!Хай би-но інша з жінок, із моїх челядинок, прибіглаЗ вістю такою до мене й отак би від сну розбудила,Я б насварила її і зразу б тоді відіслалаЗнов до кімнати. Тебе лише старість від цього боронить!»25] В відповідь мовила їй тоді няня, стара Евріклея:«Я не жартую, дитя моє любе, але ж бо насправдіДома вже твій Одіссей, кажу тобі, він повернувся, –Це той чужинець, якого у домі всі так зневажали.Знав те давно Телемах, що він повернувся додому,30] Тільки розважно дотримував батькових намірів тайну,Щоб на зухвалих мужів він помститися міг за насильства».Вчувши таке, Пенелопа зіскочила радісно з ліжка,Няню стару обняла й, не ховаючи сліз на повіках1 промовляючи, з словом до неї звернулась крилатим:35] «Люба матусю! Як щиру ти правду мені розказалаЙ справді додому, як мовила ти, чоловік мій вернувся, –Як же тоді сам-один на стількох женихів безсоромнихМіг би він руку підняти? Тож завжди їх тут цілий натовп!»В відповідь мовила їй тоді няня, стара Евріклея:40] «Цього не знаю, не бачила, тільки убиваних стогінЧула сама. У збудованих міцно покоях сиділиМи перелякані, двері на засуви щільно замкнувши,Поки з моєї кімнати мене Телемах не покликав,Син твій, послав його батько мене тою ж миттю покликать.45] Я Одіссея в господі знайшла, – він стояв над тіламиВбитих, круг нього вони на долівці, утоптаній твердо,Всюди валялись. Ти, все це побачивши, серцем раділа б.Кров'ю і брудом забризканий, був він на лева подібний.Зараз всі разом лежать вони біля дверей на подвір'ї50] Купою; тим-то великий вогонь розпалив – обкуритиДім наш прегарний; мене ж до тебе послав він – покликать.Швидше-бо йди, щоб до милого серця обом вам нарештіРадість прийшла, бо надто багато ви горя зазнали.Нині-бо справді збулись-таки давні твої сподівання:55] Ось – і живий, і здоровий – до вогнища він повернувсяЙ дома тебе і сина знайшов. Завдали йому лихаТут женихи, та помстився на них він у власній господі».Мовить, озвавшись до неї, тоді Пенелопа розумна:«Люба матусю! Не час іще надто радіти й хвалитись!60] Знаєш сама ти, який він у домі цім був би жаданийВсім, особливо ж мені і сину, що ми породили.Тільки не дуже те все вірогідне, що ти розказала,Мабуть, то хтось із богів повбивав женихів гордопишнихВ гніві на злі їх учинки та їхню пиху нестерпиму.65] Не шанували нікого вони із людей земнородних,Хто б не зайшов до них – злидень який чи людина статечна.От за зухвалість таку і прийшлося їм зле. Одіссей жеШлях до Ахеї згубив поворотний і сам десь загинув».В відповідь їй тоді мовила няня, стара Евріклея:70] «Що за слова крізь зубів огорожу проскочили в тебе!Тут чоловік твій; до вогнища він повернувсь, а ти й досіВіри не ймеш! Яке недовірливе серце у тебе!Отже, ознаку тобі я скажу, яку легко впізнати:Шрам на нозі, де кабан колись іклами білими вдарив.75] Мила я ноги йому і, побачивши шрам, тобі хтілаЗразу ж сказать. Та рота рукою мені затулив вінІ не дозволив сказати, – завбачливий був, обережний.Швидше-бо йди, – готова я дати себе у заставу,А як обманюю – хай жалюгідною смертю загину! »80] В відповідь їй тоді мовила так Пенелопа розумна:«Люба матусю! Хоча б і яка будь досвідчена, важкоЗамисли вічноживущих богів наперед угадати.Але ходімо, проте, до сина мого, щоб побачитьВбитих мужів-женихів і глянуть на того, хто вбив їх».85] Мовивши так, зійшла вона з верхніх покоїв. Та дужеСерцем вагалась – здаля розмовляти з своїм чоловікомЧи підійти і, взявши за руку, чоло цілувати.Переступивши поріг кам'яний, увійшла до господиЙ сіла у світлі вогнистім вона супроти Одіссея,90] Біля стіни. А він, на колону зіпершись високуЙ погляд свій опустивши, сидів і чекав, що дружинаСкаже поважна, його на власні побачивши очі.Довго мовчки сиділа вона із сполоханим серцем –То, йому дивлячись в очі, знайомі знаходила риси,95] То у лахмітті брудному його не могла упізнати.Врешті озвавсь Телемах, і так він до неї промовив:«Матінко, горенько-мати! Яке в тебе серце не чуле!Нащо мого ти сторонишся батька? Чому з ним не сядешПоруч, ні слова не скажеш йому, ні про що не спитаєш?100] Жодна-бо інша дружина байдуже отак не стояла бОдаль свого чоловіка, що, стільки зазнавши недолі,Аж на двадцятому році до рідного краю вернувся!Завжди у тебе було твердіше від каменю серце!»Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна:105] «Любий синочку! Серце у грудях моїх мов отерпло,Слова не можу промовити я, ні про що запитати,Ані поглянути прямо в обличчя. Якщо ж таки справдіЦе Одіссей і додому вернувсь він, то зможемо легкоМи упізнати самі одне одного. Є в нас ознаки,110] Нам лиш відомі обом, а від погляду інших укриті».Тут усміхнувся незламний в біді Одіссей богосвітлийІ Телемахові зразу ж він слово промовив крилате:«Що ж, Телемаху, облиш свою матір в світлиці, дозволь їйЩе перевірить мене – хай упевниться краще небавом.115] Поки брудний я увесь, у рванім лахмітті на тілі,Мною гордує вона й не може мене упізнати.Ми ж порадьмось тим часом, щоб вийшло усе в нас найкраще.Навіть коли лиш одну хтось уб'є між народом людинуІ небагато хто месником може постати за неї,120] Все ж утікати він мусить, вітчизну покинувши й рідних.Ми ж тут понищили всю країни опору, найкращуМолодь Ітаки цілої. Над цим подумати треба».Знову на це тоді мовив йому Телемах тямовитий:«Сам те розваж, мій батечку любий, тож, кажуть, найкращий125] Розумом ти між людей – щодо цього ніхто уже іншийЗ смертних людей змагатись, напевне, з тобою не зможе.Ми ж тоді підем з тобою завзято, і нам, запевняю,Все ж не забракне відваги, наскільки в нас вистачить сили».Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:ізо