Чарівний бумеранг - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 30

— Це дитяча хвороба людства. Перехідний період… Зрілий Розум не потребує ніяких богів!

Якось після чергового польоту на Фаетон Рагуші прибув до них збуджений і веселий. Це з ним траплялося тоді, коли йому вдавалося зробити особливо значну послугу переселенцям. Мабуть, усе життя Рагуші складалося з оцих послуг, і поза ними космонавт не бачив у своєму житті жодного сенсу. Микола й Ечука-батько одразу ж догадалися, що Рагуші має для них якусь незвичайну новину, але терпляче вичікували, доки він про це заговорить сам.

— Зараз ти побачиш Лочу, — запросивши їх до ракети, якомога байдужіше звернувся він до Миколи. — Вона передала для тебе нитку від свого шахо…

Чи можна уявити Миколине хвилювання? Рухи космонавта, який закладав нитку в свій шахо, здавалися йому дуже повільними, мовби Рагуші справді перевіряв його витримку. Миколі хотілося крикнути: «Швидше, швидше, Рагуші!» Він напружився, усе в ньому бриніло гарячим нетерпінням.

Та ось на екрані з'явилася Лоча, зодягнена в традиційний одяг космічних зустрічей і прощань…

Дівчина ніби справді була виткана із проміння — з того самого проміння, яке вільно блукає у Всесвіті і, скінчивши свій політ, згущується в нагромадження атомів, що, поволі обростаючи іншими атомами, перетворюється на планети, людські серця, овали жіночих грудей…

Це променеве походження особливо помітне в Лочі. Вся вона здавалася вузликом, туго зав'язаним на промені, і світилася добрим смутком, що і був породжений великим жіночим чеканням.

Микола помітив: Лоча стала якоюсь іншою, і лише тепер зрозумів, як довго жили вони у космічній розлуці. По-земному Лочі було тепер близько тридцяти обертів — вік жіночого розквіту, вік щасливого материнства. А вона все ще лишалася перев'язаним вузликом на промені, що бринів у німому чеканні. І якщо те чекання продовжити — згасне промінь і згасне Лоча.

Час лягав на неї не сивим попелом, що тьмарить обличчя, западає у зморшки, — він лягав летючим промінням, яке виявляє жіночу вроду. Тільки смуток у її очах свідчив про те, як їй важко чекати…

Лоча ступила крок у просторі, ніби поспішаючи назустріч милому, і тихо, мовби він був десь поруч, промовила:

— Акачі!.. Мій любий Акачі!.. Не гнівайся, що я нагадую тобі про себе. Не одразу я зважилась на це. Ти, мабуть, знаєш, що Безсмертний заборонив передавати земним каторжанам будь-які відомості про їхніх дружин і дітей. Якщо він дізнається, що я передала тобі цю нитку, наш друг загине від його страшного гніву. Але Рагуші запевнив мене, що про неї ніхто не дізнається. Нитку допоміг виготовити Чаміно в кімнаті Лашуре, де ми колись були разом з тобою. Жодний фаетонський шахо не чує моїх слів, отже, я можу про все говорити відверто…

Микола потягнувся до неї — у простір, де вона стояла, ніби жива, — але пальці намацали холоднувату поверхню екрана. Він почував себе так, як у перші дні під тропічним сонцем. Йому було боляче, що Лоча — кохана Лоча не помітила його поривання до неї, мовби була незрячою.

— Ти чуєш, мій друже, мій муже?.. — дивлячись на Миколу, говорила Лоча. — Поміж нами лежить чорна глуха німота. Ні вітру, ні звуку, ні зойку з грудей… Чаміно подарував мені скриньку з двома окулярами. Коли дивишся в ті окуляри, твоя Земля стає такою великою, що я бачу на її поверхні сині моря й зелені материки. Від Рагуші я дізналася, де саме лежить твій материк. Він зеленіє на півтори долоні вище від холодної шапки, що біліє на південному полюсі. Вже три з половиною оберти я не відриваю очей від окулярів. Інколи мені здається, що я справді бачу тебе. Ти тепер зовсім не схожий на того Акачі, якого я знала. Обличчя в тебе потемніло, очі звузились, і від них до сріблястих скронь пролягли темні промінці… Інколи я мандрую разом з тобою. Вони такі гарні — ліси твоєї планети! І страшні своєю незайманістю. Ми разом купаємося в теплих озерах, вільно ходимо по дну океанів, збираємо підводні рослини, живемо в океанських печерах. Там навіть під водою значно світліше, ніж на поверхні нашого Фаетона… Як мені хочеться на твою Землю! — Лоча мовби отямилась, легенько струснула головою, в очах знову з'явився той астральний смуток, який народився в жінках після перших космічних розлук. — Пробач, любий!.. Мені так багато хочеться тобі сказати, але думки мої плутаються, і я розумію, що кажу зовсім не те… Коли б я могла почути хоч одне твоє слово! Та я знаю, що це неможливо… Я часто чую докори: навіщо ти називаєш себе його дружиною? Ти ж ніколи нею не була. Це тільки твоя примха, і заради примхи ти прирекла себе на довічну самотність… Що вони здатні зрозуміти?.. У вас там є птахи, яких ми знаємо лише по зображеннях, занесених на Фаетон космонавтами. Один такий птах завжди висить перед моїми очима. Я дивлюсь на нього і питаю себе: чи погодилась би ти, Лочо, бути отаким земним птахом, щоб жити там, де живе твій Акачі?.. Хай Акачі навіть не знає, що то не птах, а ти кружляєш у нього над головою… Хай недбалим помахом руки зжене тебе зі свого плеча… А ти знов і знов кружлятимеш над ним, оберігаючи від небезпек, які підстерігають його на кожному кроці… І коли чорна змія потягнеться до нього своїм смертельним жалом, ти блискавично впадеш на неї — хай вона краще вжалить тебе, ніж його… Чи погодилася б ти, Лочо, бути отаким птахом?.. У такі хвилини я готова повірити, що наш Безсмертний справді бог, що це він створив і Фаетон, і Землю, і все, що є на них живого. Я звертаюсь до нього з благанням: о Боже-Отче! Зроби мене звичайнісіньким земним птахом. Невже тобі важко?..

Одного разу він з'явився на моїй стіні горизонтів і з несподіваною лагідністю сказав: «Рабине божа! Ти в мені Пробудила велику жалість. Я дам тобі в чоловіки свого найкращого радника». А я відповіла Безсмертному: «Не жалій мене, Всевишній. Зроби мене земною каторжанкою. А не хочеш — зроби земним птахом». Та він погрозливо підняв сухуватий перст, лагідність його зникла, в голосі зазвучав метал: «Кого я караю, той не має права жити в пам'яті непокараних». Він так це сказав, ніби людство ділиться лише на два табори — покараних і непокараних. Поміж ними немає нічого живого, бо той, хто не покараний сьогодні, буде покараний завтра…

…Яка я тепер щаслива! Мені вже не треба щотижня приходити до палацу, щоб розчісувати ненависну бороду Єдиного. О-о, ти не знаєш, яке то було катування!..

Я не сказала тобі, в чому саме полягав мій обов'язок. В отому шепотінні довкола не було й краплі правди. Люди не розуміли, яку насолоду має Безсмертний від розчісування бороди…

А я повинна була мовчати, бо правда не краща. Яка я бридка сама собі!..

Я годинами розчісувала його бороду. Більше нічого. Він ніби засинав. Але мій мозок ніби пронизувало якесь проміння, він був у страшній владі Єдиного. І виникали картини, одна жахливіша за другу. Я бачила себе і його. Себе я завжди бачила такою, яка я є. А він кожного разу був інший. Та потім, коли йому розказали, як я з тобою прощалася, — він почав прибирати твою подобу. І тоді моя думка вже не корилася мені. Бо то був не він — то був ти, мій любий Акачі! І хоч я знала, що це не ти, — але серце моє не слухалось мозку. Єдиному це дуже подобалось. Він бачив те саме, що бачила я. Він був тобою. І я кохала його в отих картинах, які він навіював мені й собі…

О, прости, мій коханийі То був звичайнісінький гіпноз. А хіба винна людина, яку змушують бачити в думці те, що вона мріє побачити насправді?

Потім Всевишній сказав:

— Акачі ніколи не повернеться з пекла. Я візьму його подобу… Я виведу тебе на трон божий. Ти станеш безсмертною, як і я…

Я билася головою об його коліна. Він люто відкинув мене. Йому набридло підроблятись під тебе. Він хотів бути собою. І хотів, щоб я його кохала насправді. Але я краще помру…

Тоді Чаміно забрав мене з палацу. І тепер я живу в Лашуре. Тепер я щаслива. Бо можу думати про тебе. І жити тобою, мій далекий муже!..

Микола слухав, слухав… І надивлявся на свою Лочу. Вже не тільки Микола, але й Рагуші та Ечука-батько знали напам'ять кожне слово Лочі, кожен її рух на екрані. А Микола вимагав, щоб Рагуші знов і знов закладав й нитку у свій шахо. Її слова, її голос, як і вона сама, були виткані із проміння. Те проміння світилось у його свідомості, текло з його кров'ю до серця і, оновлюючись, заповнювало собою кожну клітину його схвильованого єства…