Чарівний бумеранг - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 31

Так ось який обов'язок було покладено на Господиню Бороди!

Ні, він не повинен думати про неї негарно. Вона чиста, як промінь. Вона — свята…

Наступного дня Ечука-батько із сумовитою багатозначністю в голосі звернувся до Миколи:

— Ось що, сину… Ти повинен повернутися на Фаетон. Лашуре — друг мого дитинства. Якщо Лоча знайшла в нього притулок, значить, він лишився такий, як був… Лашуре знає моїх братів. Ти можеш на них звіритися. Вони не викажуть карникам ні тебе, ні Лочі.

Микола дивився на батька, але думав про Лочу. Коли ж слова старого Ечуки поволі дійшли до його свідомості, він мовби прокинувся від сну і здивовано спитав:

— Це ти мені кажеш, тату?..

— Ти повинен летіти на Фаетон, — повторив батько. — З Рагуші я домовився. Звісно, це небезпечно. Але він добре навчився обдурювати жерців. Крім того, йому беззастережно вірять.

— А ти зостанешся сам?.. Один на весь материк?

Та батько, мабуть, уже все вирішив. Поклавши руку на Миколине плече — там, де прозорий шолом з'єднувався з герметичним одягом, — старий Ечука сказав:

— Ні, Акачі… Тепер я буду не сам. У мене є діти. Ось ми зараз покличемо Алочі…

Алочі, зайшовши до кімнати, сором'язливо тупцював біля дверей, оглядаючи свої босі ноги. Це був жилавий, кароокий хлопчик з гострими плечима. Шкіра ясно-шоколадного кольору, волосся чорне, руки надміру довгі, з довгими, рухливими пальцями. Такі ж самі довгі, рухливі пальці були на його ногах. Череп, ніс, губи, овал обличчя — все нагадувало звичайних земних людей, яких Микола бачив на Атлантиді. Але ж на створення перших атлантів пішло півтори тисячі земних обертів!.. Отже, можна зрозуміти батька, який відверто пишався своєю земною дитиною.

— Ти нагодував своїх братів, Алочі? — спитав Ечука, а Микола почервонів від сорому, бо вперше за десять обертів він забув про свій щоденний обов'язок.

— Так, батьку, — не підводячи голови, відповів Алочі.

— Підійди ближче, сину, — звелів Ечука. Коли хлопчик підступив, Ечука підняв його підборіддя, заглянув у карі з золотистим відливом очі. Хлопчикові, мабуть, важко витримувати батьків погляд, хоч той погляд лагідний, спокійний.

— Не треба схиляти голови, Алочі, — сказав батько. — Ні перед ким не схиляй голови.

— Не буду, — нерішуче вимовив хлопчик і, знов потупившись, почав оглядати босі ноги. На його поясі висіла пов'язка, сплетена з м'якої, міцної трави. Сплітати ці пов'язки навчав дітей Микола. Вони дуже зручні, не сковують рухів, а інший одяг у тропіках зайвий. Ця нескладна робота прищеплювала дітям перші трудові навички, розвивала кмітливість, привчала до зосередженості.

Батько сказав:

— Тепер, Алочі, ти завжди годуватимеш братів і сестер.

Хлопчик уперше підняв голову, в його очах зблиснула радість.

— А вчитель? — недовірливо спитав він.

— Учитель нас покидає. Ти сам незабаром станеш учителем… Моєю правою рукою.

14. Розмова про Субстанцію

Не раз протягом довгих десяти обертів Микола питав про Юпітер. І кожного разу Ечука уникав відповіді.

Сьогодні був незвичайний день. Попереду довга розлука. Миколі було гірко, що в батька є таємниця, яку він боїться йому довірити.

І ось він запитав знову. Довго мовчав старий Ечука. Нарешті сказав:

— Ти повертаєшся туди, де це знання може вбити.

— Що знаєш ти, повинен знати і я, — твердо відповів Микола.

Запала тиша. Ечука вагався. Він мовби добирав єдине слово, здатне пояснити його надмірну обережність. І ось Микола почув:

— Ця таємниця вбила мого друга. Батька твоєї Лочі… — А після паузи сказав тихо, ніби хтось міг підслухати їхню розмову: — Юпітер живий, сину!..

Микола здивовано глянув на батька. У виразі батькового обличчя було щось молитовне. Та Миколина свідомість поки що не могла осягнути значення його слів. Юпітер — живий? Що це означає? І чому це таємниця? Такі планети, як Фаетон або Земля, — дрібні зернята проти нього. І якщо там є життя…

Ні, це неможливо! Там дуже мало сонця. Щоправда, на Фаетоні його теж небагато. Але ж кисень…

— Ти ж сам сказав, що життя без кисню зародитись не може, — трохи розгублено промовив Микола.

— Так звикли у нас думати. Так навчають у храмах. Але це неправда! Юпітер — це совість нашої системи. Найстарша, наймогутніша планета…

Ечука говорив так, наче молився. То була молитва вільної людини, чий дух визнає тільки одного бога — саме Життя.

…Що ти є, Життя? Що ти є, матеріє-мати? Ось у моїй руці камінець. Ти кажеш про нього: матерія… І, сказавши так, ти гадаєш, що твоє визначення несхибне. Якби твої слова несли в собі повну Істину — життя у Всесвіті справді було б рідкісним винятком. Та й чи могло б воно зародитись? Ні! Всесвіт був би мертвий. Бо тоді походження життя слід було б пояснити із речовини. А це практично неможливо…

— Стривай, тату! — перебив Микола. — Ти ставиш під сумнів матеріальність світу?..

— Матеріальність? Ех, сину мій… Матерія — це слово надзвичайне! Його не можна прикладати до камінця. Камінець — це тільки речовина, маса.

Будь-який предмет називати матерією — це елементарна безграмотність. Матерія — це не предмет, не маса, навіть не планета. І навіть не галактика…

Матерія — це ота безконечна глибинність, яка веде наше пізнання від поверхні предмета до його Субстанції. А Субстанція — це не електрон і не якась частка. Це безконечність, що веде нашу думку у власну глибочінь. І коли ми доходимо до неї — до Субстанції, — коли ми хоч приблизно пізнаємо її глибинну якість, то лише тоді маємо право сказати, що якоюсь мірою наблизились до розуміння світу.

Якщо наше око бачить предмет, а не сягає в його глибочінь; якщо думка неспроможна крізь видиме пробитись до невидимого; якщо ми не пізнали Субстанції — першопричини світу; якщо ми ділимо матерію на живу і мертву… Словом, якщо для нас існують усі ті «якщо» — наша цивілізація ще не здобула зрілості.

Загляньмо у цей камінець. Чи можемо ми повернути його в лоно Субстанції? Якщо розщепити ядра атомів, з яких він складається, весь він розгорнеться у промінні. І нічого більше, окрім проміння!..

Що ж він є, коли не згущення силових ліній?

Вони — силові лінії — і становлять оту Субстанцію, яка тче видимий світ сама із себе. Для Субстанції ми так само прозорі, як міжзоряний вакуум прозорий для нас. З неї народжуються і наші відчуття, і наше мислення. То як ти гадаєш: сама вона мислить чи не мислить?..

Субстанція мислить! Бо тільки вона — а не щось інше! — і є матерія. А наш розум є крихітною часткою її неосяжного Розуму.

Субстанція — це суб'єкт, а не об'єкт.

А суб'єкт не може не мислити…

Він мислить нами і в самих нас.

Проти цих положень виступають люди, які поділяють матерію на «живу» і «мертву». Та якщо пошкребти їхню думку, одразу ж виявиться, що під словом «матерія» вони бачать не Субстанцію, а тільки речовину.

Так бачити світ — це значить зовсім його не бачити.

Ці люди визнають, що світ володіє Об'єктивною Логікою. Але власну логіку — логіку суб'єктивну — вони не вписують у Логіку Єдиної Безвідносної Субстанції. Суб'єктом така людина бачить лише себе. І тоді їй здається, що всі галактики обертаються заради неї. Або навіть навколо неї…

Невміння заглибитись думкою в Логіку Безвідносної Субстанції пояснюється тим, що наївні матеріалісти намагаються пристосувати світ до власних відчуттів.

Наш мозок діє у хвилинному вимірі. А вона — Об'єктивна Логіка Світу — стає помітною лише в десятиліттях або навіть у віках. Земний час для неї не існує, бо вона живе Безмежністю Всесвіту…

Ось що я називаю Світовим Розумом, який діє у глибинах Субстанції.

Через те здатність до життя треба виводити не безпосередньо з речовини, а лише із Субстанції. А це практично означає: живий сам Всесвіт! А ми — лише краплини в океані його Життя…

Саме тому, сину, я бачу Всесвіт як суцільний мозок. Я бачу його в Субстанції, а не в тих зернятках, якими є зорі й галактики. Їх — оті зернята — можна назвати нейронами Всесвітнього Мозку. Вони породжують мислячих істот. Та якщо ті істоти починають гадати, що мислення — їхня цілковита монополія, вони ще не досягли зрілості. Бо куди ж ми маємо вписати власний розум, якщо Всесвіт бачимо нерозумним? Невже ми здатні уявити себе десь поза Всесвітом? Тоді де саме? І хто ж тоді ми? Боги чи люди?