Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 25

— А я була в тебе. З годину морочила порожньою балачкою твого шефа. Гадала, ти ось-ось повернешся.

— Дякую, що згадала.

Сам здивувався, як відчужено прозвучав його голос. Отже, у нього вистачило сил, щоб відтрутити від серця ту, яка іще вчора здавалася йому найріднішою серед людей. Невже справді допомогла Мотря? Він стояв, не знаючи, що йому належало зробити — пройти мимо чи зважитися на розмову з Геленою?

— Мені треба з тобою поговорити, Прокопе, — здригнувшись від холоднечі його тону, мовила дівчина. — Ходімо на ферму. Або, може, сходимо в ліс.

Згадка про ліс обгорнула серце Прокопа теплою хвилею — він знову відчув на щоках ніжні пальчики Мотрі, яка, ніби лісова мавка, заквітчувала його голову барвінком і рястом.

— Даруй, Гелено. Я поспішаю.

Тон був той самий — відчужений і холодний. Очі Гелени заволоклись сльозами.

— Прокопе, я ні в чому не завинила перед тобою, — зібравшись із силами, сказала вона. — Повір: ні в чому!.. З президентського палацу я вийшла такою ж самою, якою туди зайшла.

Очі юнака трохи посвітлішали, насуплені брови підвелися. Обличчя одразу ж прояснилося, мовби на нього упав снопик світла. Але це сталося лише на мить. Наступної хвилини голос Прокопа знову був відчужений і холодний, як і на початку їхньої розмови.

— Це тепер не має значення, Гелено.

— Чому не має значення? — майже скрикнула вона.

— Бо я кохаю іншу, — сказав він те, що найважче було сказати. І сказане завдало йому такого болю, що по всьому тілу, від волосся до п’ят, прокотився струс, котрий чавив м’язи й судомив душу. Скулившись, він пірнув у ліфт. Іще встиг побачити, як Гелена, затуливши обличчя руками, повисла в повітрі між підлогою й стелею тунелю. Відтак її руки простягнулися до ліфта, пальці гарячково заворушилися, мовби дівчина хапалася за повітря, щоб утриматись і не впасти від несподіваного удару. Коли вона знову торкнулася ногами підлоги, Прокіп її вже не бачив.

Піднявся в сад, безтямно пройшов алеєю, що привела його до ґратчастої хвіртки, за якою містилася обсерваторія. Сів на лаву й задивився в небо. Тут, під прозорою сферою, день відрізнявся від ночі тільки тим, що увечері гасли великі матові кулі, які щедро освітлювали сад. І не лише освітлювали, а й були єдиним джерелом фотосинтезу.

Кулі щойно погасли — отже настав вечір. Умовний вечір — за розпорядком колонії. Це так доречно, що небо дивилося на нього тисячами полум’яних очей — воно завжди руйнувало почуття самотності. Прокіп був чутливим космічним детектором, що вловлював фізичні й духовні модуляції небесних тіл, котрі в людській мові називалися зорями. Може, саме тому він глибше, ніж інші люди, реагував на прикрі й радісні події.

Відчув на собі чийсь пильний погляд, а за мить поруч з ним присів на лаву Іван Кривошеєв. Інженер ніби й не помічав сусіда по лаві — був заглиблений у власні думки. Посидів, помовчав. Відтак торкнувся Прокопової руки й сказав:

— Мені давно хотілося погомоніти з вами. Може, заглянете до мене?

Мешкання академіків, як і всі наукові установи, містилися також в надрах астероїда. Одна із садових алей вела під високу браму, поза якою згиналася підковою добре освітлена вулиця, відгороджена від саду лише виноградними лозами.

Двері й вікна суцільної стіни, що півколом обступала сад, були декоровані штучним мармуром. Все тут нагадувало фаланстер.[5] Напрошувалась думка, що в умовах Космічної Колонії утопія Фур’є здобула природне втілення. Архітектурна розмаїтість тут була неможлива. Спартанський побут склався мимоволі — на щось інше колоністи і сподіватись не могли. До речі, жорстокі акції стосовно генетично безвартісних громадян Президент виправдовував, посилаючись на традиції Спарти.

Вмеблювання у мешканні Кривошеєва також було типове — таке ж саме, як у Лі Чуня й Прокопа. Але вчені мешканці ніколи не думали про свій побут — вони були свідомі власної місії; все інше, як і саме їхнє життя, було зумовлене лише цією місією та їй підпорядковане.

— Як стосовно вина? — запитав Кривошеєв. Не почувши відповіді, відкоркував пляшку, поставив на столі келихи, налив.

Вони випили. Прокіп підніс до рота келих з вином уперше в житті. Його смак видався хлопцеві дивним і не вельми приємним. Проте легенький хміль був відчуттям новим, незнайомим ї спершу подіяв заспокійливо.

— У мене можна розмовляти вільно, — посміхнувся Кривошеєв. Посмішка виглядала не зовсім природно на його аскетичному обличчі. Короткозорі очі під товстими скельцями окулярів здавалися більшими, ніж були насправді. — Мені розповідав Ендрю, як ви його врятували. Я давно зрозумів, що ви будете з нами. Ще тоді, коли ви з’явилися на фермі.

Прокіп зрозумів, що Кривошеєву кортить заговорити про кривду, якої так несподівано йому, Прокопові, завдало життя, але інженер утримувався від цієї розмови. Мабуть, і на лаві поруч з Прокопом він опинився саме тому, що хотів якось висловити співчуття, але слова здавалися йому недоречними.

Стривай, Прокопе, а звідки ж він міг про це знати? Ясно звідки — від самого Макарова. І чомусь Прокопа не здивувало, що колишній однокашник Степана Макарова виявився спільником Ендрю. Щось було в характері цієї людини таке, що не дозволяло про нього думати інакше.

— Ми на вас розраховуємо, Прокопе. Ваш телескоп здатний зафіксувати кораблі наших друзів… Я не буду розповідати про них. Ендрю мені сказав, що у цій справі ви з ним порозумілися.

— Так, Ендрю казав правду, — підтвердив Прокіп.

— Гаразд. Ви помітите їх на відстані світлового тижня або й раніше. Для нас дуже важливо мати деякий резерв часу.

Все, про що вони розмовляли того вечора, було для Прокопа найліпшими ліками. Бо ніщо так не лікує травмовану душу, як боротьба з Темрявою на боці Світла.

А проте Прокіп мав тепер іще одні ліки, що діяли заспокійливо: астрономічні обрахунки, пов’язані з рівняннями, котрі належали Лі Чуню, точніше, його невідомому й таємничому попередникові Миронові Гриві. Якось Прокіп, намагаючись осмислити гравітаційну модель світіння зірок, яку так красномовно викладав Лі Чунь, сам написав формулу, поклавши в її підвалини чотири фізичні складники: а) масу зорі (М); b) її власний гравітаційний потенціал на видимій поверхні, котру називають фотосферою (?); с) швидкість руху зорі довкола центру Галактики (Y); d) її відстань від Галактичної Монади (Rгал). Саме вони, ці фізичні фактори, на думку Прокопа, й мали визначати потужність випромінювання будь-якої зорі (Р).

Тепер, коли Прокіп засвоїв теорію Монади, термоядерна теорія світіння зірок видавалася йому просто наївною: люди послідовно вмонтовували у зоряні надра ті фізичні процеси, які були їм добре відомі із земного досвіду. У свій час енергетичні джерела в надрах Сонця бачили як радієві, відтак як уранові. А коли в розпорядженні людства опинилась термоядерна енергія, нею відразу ж були наділені надра найближчої зорі — Сонця.

Цікаво, що високі температури планетних надр земна наука пояснювала гравітацією, а зоряні надра гравітація буцімто розігріти не здатна. Звідки ж така непослідовність? Як вона могла зберігатися так довго? Адже ж проти неї повстає найголовніший принцип філософії — принцип всеосяжної єдності світу.

На думку Прокопа, фізичні фактори, котрі визначають променеву потужність зорі, мали діяти в такому взаємозв’язку:

Хоч як далеко перебувала Космічна академія від Сонячної системи, але, враховуючи масштаби Галактики, вона все ще містилася на тій самій відстані від Галактичної Монади, що й Сонце. Величина була спільною для цілої групи зірок того галактичного регіону, де торувала свою космічну дорогу багатостраждальна колонія. Безумовно, найточніше було обчислене у всіх своїх параметрах Сонце — саме його величини й поставив Прокіп у свою формулу. І що ж він отримав? Ось що:

5

Фаланстер — тип житла, який Фур’є у своїх утопічних планах проектував для розселення общини.