Зорепади - Бережной Василий Павлович - Страница 34

Я насторожився, але відповів досить різко, наголошуючи на останньому слові:

— Я пам’ятаю, що я сказав Джеррі.

— Ну гаразд… Але ж ніхто, крім Джеррі, не чув того, що ти сказав?

— Начебто ні.

Цієї розмови, крім Джеррі, не міг знати ніхто. Але, може, Джеррі вибовкав? Навряд… Розмова ж бо нікчемна. А що, як Джеррі й вигнали через це? Треба бути обережнішим.

— Тоді до чого цей маскарад? — спитав я.

Звичайно, я ні на хвилину не міг повірити, що то Джеррі стоїть переді мною в личині такої безбарвної й невиразної особи. Та я вирішив на всяк випадок прикинутися дурником.

— Якщо ти нічого не знаєш, то в це повірити важко, — відповів він. — Учора я був у психіатра, думав, що здурів. Він сказав мені, що я не перший, заспокоїв, значить. Засинають люди, як завжди, ні про що не здогадуючись, а прокидаються в такому ось вигляді. Причому всі однакові. Це щось на зразок епідемії…

Дурниці якісь верзе цей тип.

— Слухай-но, Джеррі, — кажу я, — а що ти робив учора в моєму домі?

— Нічого. Я був тільки в лікаря. Потім сидів у себе й нікуди не виходив. Не хотілося, сам розумієш.

— І в метро ми не зустрічалися з тобою?

— Ні, кажу тобі…

— І в кафе? Й біля кіоску?

— Боже! — простогнав він. — Невже так багато?

Ну звичайно, хіба вій зізнається? Треба ще перевірити його.

— Джеррі, а де ти був минулої суботи?

— В Грінхаузі. Знову все програв. Близько тридцяти доларів.

Справді. Він казав мені про це. Та й в манерах цього типа є щось невловимо знайоме. А проте… Не може ж такого бути! Треба якнайкраще розіграти довіру. Можливо, він скаже нарешті, що йому потрібно.

— Так, Джеррі, це дуже дивно, — кажу я. — Доведеться пожити в такому вигляді, старий. Ти зручно почуваєшся? Цілком? Ну, то все не так уже й трагічно. Чи варто засмучуватися? І потім, може, це ненадовго. Стривай, ось що. Я ввечері збираюся до Роя. Гадаю, він буде радий і з тобою зустрітися. Там ми напевне про щось дізнаємося. Хто краще інформований, ніж репортер?

Джеррі розвів руками:

— У такому вигляді?

— Та то байдуже, хіба в цьому справа? — заспокоїв я його. Потім, ніби ненароком, додав: — А ти ні про що не хотів мене попросити?

— Ні. Про що мені тебе просити? — щиро здивувався Джеррі.

Відчинивши нам двері й побачивши мого супутника, Рой аж відсахнувся, але швидко приховав своє збентеження за люб’язною посмішкою.

— Це Джеррі, — сказав я, виразно подивившись на Роя.

— Бідолаха Джеррі! І він теж… — вимовив Рой так, ніби Джеррі не було поряд. Я завжди цінував здатність Роя орієнтуватися в ситуації.

У холлі зібралося декілька журналістів. Коли ми зайшли, на їхніх обличчях відбилося занепокоєння, яке вони зараз же спробували замаскувати жвавою балаканиною та вдаваною веселістю.

Рой відрекомендував Джеррі гостям, а сам узяв зі столу газету й простяг мені:

— Ось, полюбуйся!

З газетної сторінки на мене дивилося, блякло посміхаючись, фото мого новоз’явленого Джеррі.

— Ні, це не Джеррі, — попереджаючи моє запитання, сказав Рой. — Читай ось тут: Чарльз Бек, переможець у середній вазі…

— Чого?

— Ти, як завжди, напрочуд дезінформований. «Чого?» Звичайно ж, останнього конкурсу на Середнього Американця. Містер Ю-ЕС-ЕЙ!

Поряд невиразне жіноче обличчя із застиглою у фотоспалаху посмішкою.

— Мадлен Кьорн, переможниця серед жінок, — терпляче роз’яснював Рой.

Дивна й безглузда комедія! Та коли тебе розігрують, злитися не варто.

— Радий з вами познайомитися, містер Бек!

Одначе Рой не збирався жартувати.

— Ні, я Джеррі. — Він плаксиво скривився. Від цього обличчя в нього зробилося, як сірий осінній день.

— Не чіпай його, — сказав Рой, — він — жертва.

Після цього «жертва», по-страдницькому зморщившись, умостилася в кутку під пальмою і за весь вечір не вимовила й десятка слів.

— А ти, Майку, — сказав Рой, — якби ти міг бачити трохи далі бородавки на своєму носі й не був таким упертим раціоналістом, давно помітив би, які дива кояться навколо.

— Люди втрачають обличчя! — бовкнув Девід Ейк, запиваючи репліку чималою порцією віскі.

— Не втрачають, а набувають, — заперечив Рой. — Замість свого старого, можливо, не зовсім зручного, вони одержують нове обличчя, так би мовити, універсальне.

— Жахливо! — сказав молодий Томас Стенлі, що дрімав у кріслі, прикрившись газетою. — Головне, не знаєш, коли це на тебе звалиться.

На що Рой, підкреслюючи кожне слово, відповів:

— Будь-які зміни в наших усталених звичаях ми зустрічаємо з недовір’ям. Це природна реакція нашого мислення, нездатного в перший момент зважити всі за і проти. А власне, які переваги дає тобі твоя відмінність? Адже, якщо придивитися уважніше, то виявиться, що інших відмінностей, крім зовнішніх, у нас майже немає.

— У мене є внутрішня відмінність, — сказав Девід, — виразка шлунка.

— А ти пий своє віскі, — мовив Рой. — Своєрідна, неповторна зовнішність дає право індивідові вважати себе унікальним, а отже, ставити до життя цілком особливі вимоги. А що це дає, крім зайвих страждань?

— Іноді й постраждати непогано, — сказав Ларс Еванс. — Вважають, що саме страждання створило людину.

— Такою, як вона є. Але, можливо, зовсім не обов’язково їй бути саме такою. І до того ж, коли людина вже створена, чи не досить з неї страждань?

— Ну, звичайно, пора їй знову стати на всі чотири.

— Це зовсім не випливає…

— Та й де гарантія, — вів далі Ларс, — що в світі абсолютно однакових людей, якщо такий світ можливий, не буде страждань?

— Поясню, — сказав Рой. — Страждання — це наслідок нездійсненних бажань. Крім того, страждання пізнається тільки в порівнянні із стражданням ближнього. Адже ти не страждаєш від того, що не можеш підняти себе за волосся. От якби всі могли, а ти не міг, тоді ти почував би себе неповноцінним і, звичайно, мучився б цим. Отже, якщо ти бажаєш чогось і твоє бажання задовольняється, то чи є в тебе причина бути незадоволеним?

— Так! — сказав Девід. — От якщо мого колегу підвищать по службі, а мене — ні, я страждатиму, адже він нічим не кращий за мене.

— А ти займайся собі своєю справою, — відмахнувся Рой. — Я вважаю, що не буде ніяких підстав віддавати комусь перевагу. Звичайно, якщо геть усе, аж до розумових здібностей, буде уніфіковано. А до цього, здається, йде. — Він скосив око на Джеррі.

— Ви так говорите, — мовив я, — ніби це вже вирішене питання. Може, завтра вони знову стануть самими собою.

— Гм! Таких випадків поки що не спостерігалося. А кількість потерпі… навернених уже досягла півтора мільйона.

— За вчорашніми даними, — уточнив Девід. Рой підсунув йому келих.

З усього випливало, що Роєві навіть на думку не спадало, щоб якось усе знову стало на свої місця. Це мені здалося дуже дивним, і я спитав:

— А що, причина цього явища теж поки що не відома?

Настала хвилинна тиша.

— Журналісти завжди трохи соромляться зізнаватися, що вони чогось не збагнули, — промовив нарешті Томас Стенлі, визирнувши з-за газети. — Ходять різні чутки, але що в них реального? Кажуть, наприклад, що це дозволив уряд, дідько його знає, з якою метою. Може, для загального благоденства, як віщує містер Рой. Віруси, підмішані до жувальної гумки, особливе випромінювання телевізорів чи ще якась погань. Чого тільки не вигадають у наш час. А Стив, наприклад, учора нашіптував мені на вушко, що все це витівки космічних чужинців. Мовляв, вони задумали нас поневолити, а з безликою масою це зробити простіше.

— А ще простіше припустити, — сказав Ларс, — набагато природніше припустити інше. Ми так прагнемо пересічності, що це справді перетворилося на епідемію. Взяти хоча б ці конкурси безликості. Якщо сто років тому кожному було б приємно стати видатною людиною, то тепер… Є, звичайно, і в наш час такі оригінали, але більшості зручніше бути пересічними, сірими, непомітними. Саме непомітними. Чому? Та тому, що коли тебе помітять, то це в дев’яноста дев’яти випадках із ста не обіцяє тобі нічого доброго. Як ви гадаєте, якщо мільйони людей, ціла нація, а може, й не одна, хочуть одного і того ж, чи може таке бажання залишитися безрезультатним? Можливо, перебудова психіки потягне за собою фізичні зміни. Механізм цього процесу поки що не з’ясований, але я певен, що саме бажання усереднитися, прагнення до сірості…