Зорепади - Бережной Василий Павлович - Страница 35

— Та я ніколи, — перебив його Джеррі, який, здавалося, щойно прокинувся, — чуєте, я ніколи нічого такого не прагнув!

Ларс поблажливо всміхнувся:

— Бачите, є таке поняття, як психологія суспільства. Окремий індивід тут не відіграє ніякої ролі.

Всю ніч мене мучили страхітливі видіння: скрізь, хоч би куди повернувся, відчував безодню. І я серед цієї безодні — одна безсила цятка, мов укус комара. До того ж, я ні на хвилину не можу забути, що лежу ось тут, у своїй кімнаті горілиць на дивані. Це найнеприємніше, оскільки створює ілюзію, що я не сплю, і підкреслює реальність безодні. Мені моторошно, я знаю, що людей немає навкруги, я залишився один-однісінький серед жахливої безодні, цілковитої порожнечі. Я схоплююсь і біжу нічним містом шукати людей. Але їх немає. Двері скрізь розчахнуті навстіж, будинки пусті, ніде ані душі. Відлуння моїх кроків котиться вимерлим містом, і я болісно силкуюся пригадати, які ж були обличчя цих людей, бодай очі. Людина — яка вона? Що за дивне слово — людина… людина… людина… Я — людина? Я хочу роздивитися себе, обмацати обличчя, руки, але всюди зустрічаю лише порожнечу, безодню. Я не людина! Тепер я це знаю твердо. Я — тільки безсила цятка в просторі, укус комара. Я лежу на дивані, навкруги — спляче місто, мирні жителі. А проте немає міста, немає жителів, немає мене. Є тільки безодня, одна безодня, і десь у ній — чи тут? — нестерпно свербляча цятка без будь-яких вимірів — укус комара.

Я отямився, відчувши поряд живу істоту. Я ще не встиг подумати, хто б це міг бути, як відчув дивні зміни у себе в роті. Так, заходячи до давно знайомої кімнати, не помічаєш спочатку, що зникло крісло, а на його місці стоїть тумбочка з телефоном. Знаєш, що тут щось не так, проте не можеш збагнути, що саме.

Відчуваю зовсім близько чиєсь уривчасте дихання. Потім пригадую: повинна прийти Єва, і розплющую очі. Але ні, це не Єва. Переді мною міс Мадлен Кьорн власною персоною. Хвилину вона дивиться на мене нерухомим поглядом. Потім я помічаю, що ридання беззвучно стрясає її тіло.

— Майк!.. Майк!.. І ти… І ти теж…

І тут я зрозумів, які зміни сталися з моїм ротом: зникли чотири коронки, натомість відчувалися здорові, живі зуби. А гостя вже стоїть навколішки перед моїм диваном і хапає мене за руку. Годі, міс, я не той, за кого ви мене вважаєте. Та й чи людина я? Так тільки — свербляча цятка в просторі. І я сухо відштовхнув її:

— Ви помилилися, міс. Майкл Бінгоу виїхав учора ввечері…

Євген Загданський

Украли новорічну ніч

В кают-компанії трансгалактичного лайнера «Супер-Агата» зібралося вишукане товариство.

Чоловіки випромінювали ерудицію, а жінки — чарівливість. Усе довкола сяяло, блищало, іскрилося… Строгі костюми мужчин цілком пасували до фантастичних убрань жінок. Новорічний стіл було накрито скатеркою-самобранкою. Стиха лунала стереофонічна музика.

Стрілки величезного старовинного годинника наближалися до полуночі…

Аж раптом залунали чиїсь кроки. Безгучно заграли клавіші паркету. Щось клацнуло… і годинник розтанув у просторі. А за ілюмінаторами вникла ніч. Стало видно, як удень!

До каюти примчав переляканий капітан і схвильовано гукнув:

— Панове, прошу зберігати спокій і тишу. Украли ніч… Хтось поцупив новорічну ніч…

Він трохи помовчав, зловтішаючись з переляку цих сухопутних салаг, потім продовжував;

— На борту нашого лайнера цілком випадково перебувають славетні детективи… Я сподіваюсь на їхню допомогу…

Всі пасажири повернули голови на дев’яносто градусів. Там, у барі, містер Холмс та доктор Ватсон мрійливо слухали музику і попивали каву.

Відчувши на собі всезагальну увагу, Шерлок Холмс кинув колючий погляд за борт.

— Украли новорічну ніч… — замислено, ніби сам до себе, мовив знаменитий сищик.

— Так, дорогий Холмсе, усі сподівання покладено тільки на вас. Опрацьований вами новий симультантний метод…

— Боюсь, що тут ідеться про цілу зграю… Чи не було серед викрадачів людини з татуїровкою на грудях — «Наполеон п’є кухоль пива»?.. Я так і думав… Цього не могли зробити навіть люди професора Моріарті, його методи завжди були провінційні.

— Якщо я правильно засвоїв ваші уроки, дорогий Холмсе, нам слід було б оглянути ближче місце події…

— Бр-р… Любий Ватсоне, це надто просто!

— То, може, слід скерувати вашу думку в інший напрямок? Кому могла знадобитися новорічна ніч? Навіщо було її викрадати?

— Гм… Любий Ватсоне, ланцюжки причин і наслідків… Це пасувало б у дев’ятнадцятому столітті… Тепер злочинець спочатку чинить злочин, а потім обмірковує, навіщо він це зробив. Темпи нашого століття, не всі встигають робити свою справу послідовно.

— Я не знаю, що й думати, дорогий Холмсе!

— Перше, що ми можемо визначити — на такий злочин здатна лише людина з неабиякою силою уяви… Ви стежите за моєю думкою?

— Ще б пак! Я — сама увага.

— Отже, друге. Ви пам’ятаєте — «Украли трамвай», «Украли бомбу», «Викрали посла», «Вкрали Гольфстрім»… Екстраполюємо ситуацію… Новорічну ніч могли викрасти… Станіслав Лем? Ні, одинакові це над силу!.. Брати Стругацькі? Дещо вірогідніше, але ж… О, та це ж зробили прихідці з космосу, представники інопланетних цивілізацій!

— Це — геніально, мій дорогий Холмсе!

— За мною, докторе Ватсон! До Олександра Казанцева! Це він спілкується з ними… До вечора ми знайдемо цю ніч, хай не буду я Шерлоком Холмсом!

Доктор Ватсон і Шерлок Холмс прожогом кинулися з кают-компанії і спустилися трапом у шлюпку.

В цю мить голови всіх присутніх пасажирів повернулися ще на дев’яносто градусів і подивилися на Еркюля Пуаро, який шанобливо прощався з Агатою Крісті. Великий детектив просив свого автора не хвилюватися. Пообіцяв особисто взятися за цю загадкову історію.

«Украли новорічну ніч… — подумав він, сідаючи ближче до вогню. — Дивно! А втім… Якщо трактувати ніч як час, що завжди лишається при тобі… „Шерше ля фам“ — „Шукайте жінку!“ — як кажуть французи? Ні, це надто просто. До того ж, яка жінка наважиться викрасти ніч і настроїти проти себе юнаків і дівчат?.. Версія відпадає».

«Звісно, вона могла знадобитися художникам, — міркував собі Пуаро. — Вони могли розцупити її на свої полотна… Імпресіоністи — разом з настроєм — цілком і повністю, а пуантелісти — по дрібочці, по крапочці. Ота їхня хитромудра манера малювати крапками до добра не доведе, бо ж загальновідомо, що за крапками в кінці речення криється більше, аніж у цілому рядку. Втім, зараз цей стиль не модний… Абстракціоністи? Прихильники поп-арту? Але ж і для тих, і для тих ніч — щось занадто реальне. Отже, версія відпадає».

«Стривай, але ж ніч — це насамперед час! Хто вигадав усі оті фокуси-мокуси з часом? Альберт Ейнштейн? Нільс Бор? Кривизна простору. Дискретність часу… Тут щось накльовується. Дискретність — вона ж себто і відсутність безперервності… Ніч зникла в проміжку між вечором і ранком… Гм, так… Час можна перетворити на енергію, енергію — на матерію… А матерію можна поцупити…»

— Еврика! — вигукнув Пуаро. — Побіжу до мадам Крісті. Це фізики жартують! Але ж усі фізики — джентльмени і вміють цінувати час і повернуть ніч туди, де взяли!

Славетний сищик Еркюль Пуаро дременув на розшуки Агати Крісті.

І знову голови присутніх обернулися на дев’яносто градусів: дивилися на комісара Мегре.

— Вся надія на вас, дорогий Мегре, — сказав йому Жорж Сіменон. — Якщо не ви, то хто ж?!. Новорічна ніч — це російська ялинка, французьке шампанське…

Мегре припалив люльку. Кільця диму повільно спливали під стелю, вимальовуючи на ній космічні краєвиди. Думка Мегре сновигала в його мозку, як тигр у клітці.

«Що це — змова? Підступи Коза Ностра? Мафія? Витівки гангстерських синдикатів?.. Куди злочинці могли заховати новорічну ніч? Адже це не голка в скирті сіна!.. Може, замислили якусь величезну валютно-експортну авантюру? „Злочин століття“ — тут викрали новорічну ніч, а над Ріо-де-Жанейро вона буде подвійної тривалості?.. За нинішнього економічного стану не минути… Так, на кін поставлено дуже багато! Якби пощастило знайти цю ніч — ото був би сюжет для пана Сіменона!.. Якби пощастило…»