Дивовижна одіссея Феді Кудряша - Суслов Владлен Алексеевич - Страница 30

Як це завжди буває при такій нагоді, дехто став зводити особисті рахунки, з'ясовувати інтимні стосунки. Сварки й глузування скоро змінилися бійками, не обійшлось і без синяків та вибитих зубів.

Та само, як і всі, боцман Хуан устиг осушити не один кухоль і був у піднесеному настрої. Проте слід сказати, що алкоголь мало діяв на нього, зраджували боцмана тільки рум'янець та блиск в очах.

Сидячи на спорожнілому барилі в колі матросів, він розповідав:

— Десь років півтора чи два тому вийшли ми з волі господньої в четвер із Малаги на добрій карацці… «Фортуною» називалась… Ішли до далеких островів, де багато перцю й кориці, гвоздики і мускатних горіхів, імбиру й сандалового дерева… Погода й вітри були сприятливі, і ми проминули Гібралтарську протоку. Океан зустрів нас штилем, ну точнісінько, як оце сьогодні. І тут ми, браття мої, дрейфували, скільки б ви думали?

— Тиждень, — мовив Рікаредо.

— Коли б так! — боцман помовчав і, явно розраховуючи на ефект, сказав: — Три тижні! Уявляєте? Вже їсти було нічого, і наші животи поприлипали до кісток, а язики стали сухі, мов пергамент… Ми повзали, як сонні мухи, а троє матросів, упокой боже їхні душі, пішло на той світ, і ми викинули їх у море. Та вони були такі худющі, що ними, мабуть, погребували і акули… А клятий штиль усе стоїть і стоїть. На карацці вже нічого не зосталось — все, що можна було з'їсти, давно з'їли. Ні тобі шматка солонини, ні сухаря, ані крупинки, ні пучки борошна. Дійшло до того, що ми взялись за волячу шкіру, точнісінько таку, як у нас на реях, щоб ванти не перетирались… Покінчили і з нею, стали варити черевики, ремені, Та невдовзі й цього не стало— з'їли. Годі почали ловити пацюків… 1 уявляєте? Клянусь усіма апостолами, смажений пацюк здавався нам куди смачнішим за молоде ягня… За одного нікчемного пацючка платили сто мараведі, а великий пацюк коштував куди дорожче — півкастельяно…

— Ой-ой! Двісті сімдесят мараведі! — сплеснув руками Рікаредо. — Це ж три свині!

— Атож, — вів своє Хуан. — Коли ти не людина, а самий шлунок з руками й ногами, то й не так; гроші заплатиш… А вода… — боцман скривився, — Протухла, смердюча, та й тієї давали по півкухля на день…

Затамувавши подих, Федя слухав Хуана, боячись пропустити бодай слово. «Це ж так само голодували матроси Магеллана під час плавання через Тихий океан», — мимохіть згадалося йому.

— Ми вже вирішили, що всім нам прийшов кінець, але тут з північного заходу потяг вітерець. Він усе дужчав і дужчав, і надвечір нас уже тіпало, мов у лихоманці. Здавалося, всі чорти й відьми зібрались на своє пекельне зборисько… Каракку кидало і жбурляло, як тріску. Грішним ділом я вже вирішив, що ніколи більше не доведеться пропустити скляночку доброго кастільського вина…

Тут боцман жестом показав, що в нього пересохло в горлі. Габріель хутчій зачерпнув кухлик вина. Смакуючи, боцман неквапливо спорожнив його.

— От тоді то, браття, й почалося… Скільки житиму, не забуду… На ранок буря затихла, і ми побачили на обрії велику червону скелю. Була вона схожа на… — боцман озирнувся, шукаючи, з чим би порівняти скелю. — Дідько її зна на що… Ну, як перекинутий баркас, тільки, звичайно, в стократ більший. Нашу каракку несло прямісінько на скелю. І от прокляття, що ми не робили, як не намагалися змінити курс, нічого не виходило. Височенні хвилі, яких, скільки й живу, ніколи не доводилось бачити, ну, заввишки з церковну дзвіницю чи й більше, скажено клекотіли біля тієї скелі… А нас усе тягло й тягло до неї. Виходу не було. Всі почали молитися, готуючись вирушити на той світ… Раптом моя шпага вирвалася з піхов і…— боцман вирячив очі,— полетіла в повітрі до скелі. Услід за нею вискочив з-за пояса пістоль…

Молодий безвусий матрос ахнув і пролепетав:

— Що ж це за скеля така? Га?

А боцман, не звертаючи на нього жодної уваги, продовжував:

— Спершу я не повірив власним очам, коли бачу: і в інших те ж саме— полетіли шпаги, пістолі, шаблі, а потім гарматні ядра… Одне слово, за мить ми всі лишилися без зброї. Навіть ніж у нашого кухаря притягла скеля разом з казанками…

Федю здивувало, що бувалі моряки, дорослі люди вірять небилицям, які Хуан висмоктав з пальця. Слухачі охали, сплескували руками, дехто, вражений дивовижною пригодою, завмер з розкритим ротом.

— А ми пливемо все ближче і ближче до скелі,— не моргнувши оком, розповідав Хуан. — Тут і гармати полетіли. Цвяхи з страхітливим свистом вискакували з обшивки. Все, шо було на каравелі залізного, попритягувала ця клята скеля. Каракка розвалювалась на очах, і скоро ми всі опинились у воді. Наш капітан, мій ліпший друг Альваро, як на лихо, був у кольчузі і ніяк не міг скинути її. Так його, бідолаху, понесло до скелі —прилип до неї, як муха до меду… Я схопив Альваро за пояс, хотів удержати, але його вирвало з моїх рук…

Боцман замовк, витираючи п'яні сльози, і знову відпив з кухля, який послужливо наповнив Габріель Усі терпляче ждали розв'язки цієї неймовірної історії. Але Хуан не поспітав. Він, видно, мастак був на подібні баєчки і спеціально зробив паузу, щоб ще більше заінтригувати слухачів.

Похитуючись, підійшов Луїс. Обличчя його спухло так, що маленькі очиці зовсім запливли і лишилися самі щілинки.

— Голова тріщить, — хрипко поскаржився він.

— Звісно, коли дюжину кухлів видудлив… — кинув Габріель.

— Був гріх… — прохрипів Луїс.

Хуан, видно, нарешті вирішив, що годі грати на терпінні присутніх, і сказав:

— Коли я попав у воду, то подумав: це кінець, віджив ти своє, Хуане. Але мені поталанило: поряд пропливав ящик з-під цукру, я вхопився за нього, і це мене врятувало. З п'ятдесяти трьох чоловік уцілів один я… Три дні й три ночі носило ящик по морю, поки мене не підібрала португальська фуста. Вона йшла до мису Доброї Надії.

— Що ж то була за скеля? — із страхом спитав Габріель. — Де вона знаходиться? Ми теж можемо на неї наскочити?

— Вона зветься Магнітом. А де ця скеля, тобі жоден пілот не скаже на всьому білому світі.

— Але чому, сеньйоре Хуан? — ледве чутно спитав зблідлий від страху молодий моряк.

— Бо скеля Магніт свого постійного місця не має. В тому-то й річ, що сьогодні вона в одному місці океану, а завтра можеш зустріти її за сто або й за тисячу ліг.

— Ну й оповідає! — із заздрістю шепнув Феді Луїс, дихнувши на нього винним перегаром. — Не думайте, ваша високість, — я теж немало поплавав. І надивився всього. От тільки пам'ять трохи підводить… Ось Хуан згадав, і я пригадую, що бачив таку скелю… — і, вже звергаючись до всіх, він голосно промовив — Років шість, ні, сім тому на цю скелю Магніт налетіла і наша каравела. Тільки було це не в океані, а біля берегів Греції. В нас теж усі загинули, всіх попритягувало до скелі, а я, — Луїс стукнув себе в груди, — заліз не в ящик з-під цукру, як Хуан, а в барило з-під солонини. Ну, і врятувався… — Він переможно глянув на боцмана. — Отож, ваша каракка, Хуане, наскочила на скелю Магніт років на п'ять пізніше, ніж наша каравела. Клята скеля за цей час встигла з Середземного моря припливти в Атлантичний океан.

З усього було видно, що боцман далеко не в захопленні від розповіді Луїса. Він спохмурнів і гнівно зиркнув на конопатника.

— А чому ти гадаєш, що ваша каравела наскочила на скелю Магніт раніше, ніж наша «Фортуна»?

Луїс, мабуть, не чекав такого запитання, бо розгублено залупав очима. Та ось він узяв себе в руки.

— А ти, Хуане, на вершині скелі не бачив якоря?

— А що таке? — насторожився боцман. — Ну, скажімо, бачив, то й що?

— А те, що якір цей саме з нашої каравели! — урочисто проголосив Луїс.

— Нічого я там не помітив, — сердито пробубонів боцман, — я просто так сказав…

— Ну, не бачив, то хіба ж ти винен у цьому?.. — примирливо сказав Луїс. — Може, ми на іншу таку скелю наткнулися.

— Гаразд, гаразд, Тюленю, ти все бачив, усе знаєш, — боцман підморгнув матросам. — Ти ж у нас бувалий морський вовк.