Дивовижна одіссея Феді Кудряша - Суслов Владлен Алексеевич - Страница 31

— Це Луїс — морський вовк! — вигукнув Габріель, ляснувши себе долонями по колінах. І всі присутні покотилися від реготу. Найбільше сміявся задоволений із себе Хуан.

— Ну, давай, Луїсе, розповідай, цікаво послухати бувалого чоловіка, — насмішкувато мовив боцман, коли регіт трохи стих. — Що ти ще бачив, крім скелі Магніт?

— Якщо до ладу збрешеш, я тобі піварроби солонини дам! — докинув Габріель. — Чого мовчиш?

— Ану вас! — присоромлений Луїс під дружній сміх поплівся до себе в трюм.

І знову загальною увагою, як і раніше, нероздільно заволодів боцман. Він розповідав своїм легковірним слухачам історії одну фантастичнішу за іншу. Спершу, не кліпнувши оком, Хуан розказав про зустріч з семиголовим морським змієм. «Провалитись мені на місці, браття, коли брешу: був він разів у десять більший за «Улюбленця Нептуна». Почули слухачі і про кочові острови, де живуть люди з собачими головами, про велетнів-людоїдів з очима на потилиці і на лобі, про чарівливих сирен, що своїми піснями заманювали мореплавців в океанські безодні, про неймовірно великих китів. «Довжина такої рибини півтори тисячі кроків, а очища такі, що в кожному вмістяться всі матроси нашої каравели…»

Кудряш хотів було заперечити, що кит не риба, а ссавець, бо дихає легенями, а не зябрами, і дітей своїх китиха годує молоком; що бувають кити завдовжки не більше тридцяти п'яти метрів, а важать до ста п'ятдесяти тонн, та, _ глянувши на сп'янілих матросів, вирішив краще змовчати. Йому вже набридло слухати боцманові небилиці. До того ж він побачив, що Луїс закинув у море вудку.

— Ніанг, ходімо краще подивимось, чи ловиться риба.

Хлопці підійшли до Луїса. Федя перегнувся через борт. У прозорій пронизаній промінням сонця воді ходили зграї вертлявих рибок. Конопатник пояснив, що звуться вони анчоусами.

— А в нас їх називають хамсою, — сказав Кудряш.

— Де анчоус, ваша високість, там і тунець… О-о, ви тільки погляньте! Про вовка помовка!

Федя побачив великих дужих риб обтічної форми. Це були тунці. Вони накинулись на анчоусів. Ті подалися врозсип.

Захоплені полюванням, тунці час од часу вискакували з води, і тоді було видно великі очі, темно-сині з зеленкуватим відтінком спини, довгі жовті грудні плавці, схожі на серп хвости…

— Спіймав! — зненацька радісно крикнув Луїс. — Спіймав!

Справді на гачок попався тунець, він був порівняно невеликий — кілограмів на п’ятнадцять (адже бувають тунці часом і до п'ятисот кілограмів).

Та конопатник радів передчасно. Промайнула велетенська тінь. То невідомо звідки примчала рудувата, метрів зо три завдовжки, акула. Мить — один рух могутніх щелеп хижачки— і тунця не стало.

Розпачеві Луїса не було меж. Він мало не плакав, проклинаючи по чім світ акулу та скаржачись на свою мачуху-долю.

— Недарма мені сьогодні кішка приснилась, — жалібним голосом говорив конопатник, — здоровенна така, чорна. Сидить, нявкає і на мене блимає зеленими очима. Я на неї «тпрусь!», а вона ні з місця. Я вхопив палицю, ганяюсь за нею, а вона в каюту дона Дієго. Замахнувсь я і влучив палицею у венеціанське дзеркало, що біля входу висить. Тільки скалки полетіли… І ось маєш: дві неприємності. Перша — боцман мене на глум підняв, тепер акула… А таки бачив же я скелю Магніт, клянусь чотирма святими євангеліями… Клята акула з'їла такого тунця. І гачок проковтнула… Останній! Нічим більше ловити… Ех, занесло мене на цю каравелу! Хіба погано мені було у дона Гарсіласо?.. Піду до Рікаредо, може, в нього є гачок… Тільки навряд чи дасть… А втім, попрошу…

— Шкода, що тунця схопила акула, — зітхнув Ніанг. — Сеньйор Луїс і нам би шматочок дав… Так їсти хочеться.

— Чого ж ти мовчиш? Ходімо, я тебе пригощу, — і Федя повів Ніанга до каюти.

В каюті нікого не було. Кудряш дістав із скрині рюкзак.

— Зачекай, Ніанг, зараз буде готово. Присівши навпочіпки, негр з неприхованою цікавістю стежив за Федею. При появі кожної нової речі він плескав у долоні і прицмокував язиком. Особливе захоплення в нього викликав барометр. Хлопчик обдивився його звідусіль, боязко поторкав пальцем.

— Що це, Федю?

— Корисна річ, погоду завбачає. Он бачиш: на шкалі написано «ясно», «змінно» «дощ», «буря»… Зараз у нас штиль, і стрілка показує «ясно»… А якщо піде дощ, стрілка пересунеться на цю поділку.

—І правильно показує?

— Звичайно… А взагалі, чого йому валятися в рюкзаці? Хай краще на стіні висить.

Федя прилаштував барометр над скринею. Кудряш витяг з мішка новенький тільник.

— На, Ніанг, це тобі.

— Що ти, що ти? — запротестував той. — Мені не можна… Я ж негр і не маю права носити таку гарну річ…

— Дурниці! Скільки можна тобі говорити? Ти така ж людина, як усі — як я, капітан, Адальберто. Носи на здоров'я і нікого не бійся.

Федя натяг на обімлілого від радості Ніанга смугастий тільник.

— Ось тобі ще й значки, — і, не роздумуючи, він зняв з себе половину сувенірних значків та приколов їх до тільника.

Ніанг сяяв від щастя. Він тільки те й робив, що погладжував блискучу емаль значків та цмокав губами.

— А тепер пообідаємо. Подивимось, що в нас є. Ага… Концентрат «Гороховий суп»… Що ж, годиться. Консерви «В'язь у томаті»… Теж добре. А це?.. Кисіль із журавлини… Чудово! Виходить обід із трьох страв. Галети нам будуть замість хліба… Це теж знадобиться, — Федя сунув до кишені коробку ментолових леденців. — Тепер до Габріеля, візьмемо в нього води, щоб приготувати з концентратів суп і кисіль…

Кухар наточував довжелезного ножа. Скінчивши, став різати на шматки солонину. Від неї неприємно несло тухлятиною. З неслухняних рук п'яного Габріеля шматки м'яса падали на палубу, та це його аж ніяк не турбувало. Він сяк-так витирав їх об засмальцьований фартух і кидав у казан.

Феді мимоволі згадалась рідна домівка, чиста світла кімната. Дзвонить будильник: чверть на восьму. Федя зіскакує з постелі, вмикає радіо, робить зарядку… Потім — під душ. Як приємно підставити спину під його прохолодні струмені і насухо розтертись волохатим рушником! Федя одягається, а мама вже кличе його до столу снідати… На сковорідці плавають у маслі, апетитно поблискуючи підрум'яненими боками, його улюблені пиріжки з яйцями й цибулею. Поряд — чашка гарячої кави. У вазі — запашні ванільні сухарики… Сніданок скінчився. Хлопчик довго сперечається з мамою, відмовляючись від бутерброда з ковбасою, який вона так настирливо намагається покласти йому в портфель. А він, як знахідка, той бутерброд, під час великої перерви…

Федя ковтнув слину. До горла підкотив гарячий клубок, боляче защеміло серце. Де-то зараз тато й мама?

Уперше Федю охопила така нестерпна нудьга за домівкою, що на очі навернулися сльози.

— Що з тобою, Федю, ти захворів? — неначе здалеку, долетів до нього сповнений тривоги голос Ніанга.

— Нічого, нічого, — взяв себе до рук Кудряш, — просто трохи голова закрутилась… Уже пройшло…

Федя попросив у Габріеля води. Ледве піднявши спухлі повіки, той окинув хлопчика з ніг до голови каламутним поглядом.

— А-а, це ви, герцог! — мабуть, бажаючи вклонитись, він похитнувся і ледве не попав рукою в казан з окропом. — Усі п'ють, гуляють, в-ваша високість, а Габріелю — знай своє: стій готуй юшку… — поскаржився кок.

Федя повторив своє прохання.

— Даруйте, а навіщо вам… вода?…

— Я хотів би приготувати собі обід.

— Невже вам мій обід не до вподоби? — образився Габріель. — Виходить, я не вмію готувати?

— Ні, що ви, — заспокоїв його Федя, — готуєте ви добре! Просто…

— Ніхто краще за мене не зготує на карателі,— гордо заявив Габріель, — і нічого відмовлятись від моїх обідів… — Похитуючись, він узяв шмат солонини і, понюхавши, поморщився. — Тьху, як смердить! Та нічого… Побільше перцю, часнику, цибулі… і від юшки, хе-хе-хе, наших хлопців за вуха не відтягнеш. Я їх добре знаю. їм аби побільше…

— А мікроби?! — вирвалось у Феді. Він тут же пожалкував, що допустився нечемності, але слово не горобець — вилетить, не спіймаєш.