Село не люди - Дашвар Люко - Страница 22

22

– Можна я пісень послухаю?!

Учені кивають. Їм що? Чим більше людей, тим більша ймовірність рідкісне відшукати.

Катерина сіла у кутку – геть кам'яна, а всередині труситься вся. «Скоріше б ніч! Скоріше б ніч! – одне в голові. – Побіжу до копи. На коліна впаду, доповзу до нього, скажу – хоч убийте мене, а я лишуся!»

А вечір – тягнеться і тягнеться. Ничипориха бабів привела. Мужики припленталися. Як заспівали – аж дзвенить. Наче сам Господь підспівує.

Потім татко пляшку витяг, а Федька Тамарчин по ковбасу додому збігав. Пляшку прикінчили та ще краще заспівали.

Гоп, чук по вечері –Зачиняйте, діти, двері,А ти, стара, не журисьТа до мене пригорнись.Сип борщ, кидай кашу,Люблю, діти, матір вашу.Не так матір, як дочку,Бо хороша на личку.

Катерина як почула – до своєї кімнати суне. А мамка:

– Куди це ти?

– Та голова болить, – Катерина бреше. – Полежу трохи.

– Ну, йди, доню, – мамка з тривогою.

Аж раптом Ничипориха пісню на півслові зупинила і зойкнула:

– Гой! Чия то корова реве?

– Твоя і реве, – сказав татко.

– От біда! Тре' додому, – схаменулася Ничипориха. До всіх: – Ану, гайда, гайда… Не останній день живемо. Ще поспіваємо.

Шанівці розійшлися, гості полягали, мамка з татком на солому подалися, а Катерина на постіль сіла і так просиділа, доки всі не позасинали.

Рожеве пальто в целофані лежало біля ліжка. Катерина пальто вдягнула, гумові чоботи в руки взяла. Навшпиньки – з дому.

Прислухалася. Тихо на соломі, сплять мамка з татком. І – до кургану.

Півдороги бігла. Чоботи гумові у руках. Зупинилася.

– От я дурна!

Чоботи взула. Озирнулася. Ніч – як чорнило.

– Нічо', нічо'… – прошепотіла і, хоч упала душа, пішла далі.

Не бігла вже.

Чим до копи ближче, тим тихіше йшла. Мовби за ноги хтось хапав: утримати хотів. Дійшла, вдивляється – нічогісінько не видко.

Набрала повітря у груди, видихнула тихо:

– Дядьку Романе…

Від копи – шурхіт.

Катерина очі витріщила – хоч би щось побачити! А раптом – чуже, зле…

Перелякалася – та ще тихіше:

– Дядьку Романе…

– А-а-а, це ти, – почула.

Ніби дядька Романа голос, а чужим здався. Голову опустила. «Уже не Русалонька я». І всі чисто слова забула, що сказати хотіла.

Роман підійшов ближче.

– Чого прийшла? – мов ляснув.

– Піду…

Обернулася, бреде від копи. Роман сіпнувся, за руку вхопив.

– Та ні вже, стій!

– Піду я…

– Не підеш, – сичить. – Є в мене до тебе розмова, Русалонько! І з такою ненавистю сказав він те «Русалонько», що Катерині сльози в очі:

– Та ніяка я вже не Русалонька! – каже. – Хоч вирвіть мені ту косу, бо не хочу, щоб іще хтось мене так звав. Роман під копу звалився, Катерину за руку – сідай! Сіла, тремтить.

– Чого вам?

Роман пальці зчепив. Мовчить. І вона – ні слова.

Аж він:

– Ти… була там?

– Де? – цокотить зубами зі страху.

– Там, де Сашка знайшли…

– Була колись раніше…

– Тієї ночі була? – аж булькотить гнів у горлі.

– Ні…

– Брешеш… – і пасмо русяве з кишені дістає. – Твоє? Твоє…

Катерина в ноги Романові ткнулася, рученятами обхопила:

– Усе чисто розкажу. Усе чисто, тільки не женіть мене від себе. Не женіть, бо… який там місяць – і тижня не протримаюся!.. Щодня хочеться мамку на кухню покликати, зачинитися там, щоб татко не чув, і сказати їй: «Мамцю, я дядька Романа люблю. І він мене любить». Чи вже не любите? Роман закрив лице руками, заскреготів зубами.

– Що ж це воно! Що ж це…

Катерина голову до його колін притисла.

– Усі ці дні… Усі дні… Оце тільки б обняти вас і жаліти. Щоб хоч поплакали…

Роман наче схаменувся. Катерину підняв:

– Розказуй…

– Сорому боялася. Боялася, як узнаєте, розлюбите…

– Та кажи ж!

– Сергій із Сашкою усе грозилися нам із Людкою сюрприз зробити. А який сюрприз – не казали. Ми й не знали нічого. Хлопці сказали, щоб ми у п'ятницю вночі до великого будинку прийшли… Ми зайшли, а вони сидять, простинями понакривалися. Нас побачили, простині повідкидали, а там… Вони голі були. Ми перелякалися і втекли. – І все? – Роман запитав – і раптом страшне відчув: на душі легше стало. Перелякався.

– Клянуся, клянуся, – шепотіла Катерина. – Як не вірите, в Людки спитайте чи в Сергія… Брехала, бо сорому боялася. А зараз – усе розказала. Не вірите?

– Вірю, – видихнув. Притис дівча до себе. Вона тремтіла і шепотіла:

– А у вас дрижаки… Змерзли.

– Зовсім не змерз… Зовсім…

– Я зараз побіжу, а завтра вночі прийду. Можна?

– Можна, можна… – І голос у вас хрипить. Точно змерзли. Глянула йому в очі.

– Поцілуєте мене?

– Поцілую…

Долонями обличчя її торкнувся, в голові запаморочилося. А Катерина пригортається:

– А можна я сама?

– Можна, Русалонько…

Вона щоки неголені цілує та примовляє:

– Оце мені таке щастя… таке щастя…

Схаменулася, як чорнило ночі геть вицвіло.

– Ой, боже ж! А як мамка прокинулася?

Роман личко поцілував і прошепотів:

– Одна ти в мене залишилася, Русалонько, на всьому білому світі.

– Чи, думаєте, покину вас? – як у гарячці.

– Біжи, Русалонько.

– Я скоро повернуся. День тепер короткий. – І побігла.

До Шанівки добралася, коли небо сірим стало. Хотіла в хату шмигнути, а потім придумала. До сараю підійшла.

– Мамо, татку! Ви ще спите? Не померзли?

Мамка одразу прокинулася.

– Доню, ти вже встала?

– Чо'сь встала, а тепер би ще поспала. Татко ворухнувся.

– А може, людей побудимо, бо знову спати будуть до обіду? Учені люди очі продерли, побігли вдвох до туалету за хатою.

Про щось там побалакали тихцем, повернулися, Ігор каже:

– Сьогодні копати не треба. Ми підемо самі, будемо розбирати той ґрунт, що вчора з кургану відкинули.

– Плакали наші грошики, – зітхнув татко. Ігор усміхнувся, наче вибачився:

– Та ні. Ми однаково будемо по шістдесят гривень на добу платити. Ви ж нас годуєте, спати гарно вкладаєте. Зараз і заплачу за два дні. А потім іще. Татко в долоні – лясь!

– Оце діло! Ну, як не треба сьогодні копати, то ми своїми справами займемося. Добре?

– Добре, – вчені кивають. Поснідали і мерщій до кургану.

– От і біжи до своєї школи, поки час є, – татко Катерині каже.

Довелося йти. Та й Людка вже під хвірткою стояла.

Учені тягли лопати, в кожного сумка через плече.

Денис зупинився, кинув сумку на землю, гукнув спересердя: – І навіщо ти селян відмовив? Самому копати хочеться? Ігор теж зупинився, глянув на друга:

– Ну як ти не розумієш?! Навіщо нам зайві свідки? – Ігоре, невже ти думаєш, вони уявляють цінність того, що ми знайшли? Ти подивися на них… Примітивні… Примітивні, як таз із водою…

– Брате, нам іще пару днів треба, щоб зрозуміти цінність кургану, і ми все зробимо самі, без свідків, – Ігор йому.

– Чому? Скучив за радістю фізичної праці?

– Облиш. Щоб цілком перекопати цей курган, треба більше людей, техніки… Нормальні умови… Я не можу жити так, як ці аборигени.

– Здається, ще на шляху до аборигенів ти звав їх скарбом нації і радів із відсутності асфальту.

– Я й зараз так вважаю. Був би тут асфальт, ти б стількох пісень не знайшов. А від кургану взагалі б нічого не лишилося.

Досить дискусій. До нашої справи це не має жодного відношення. Треба повернутися й ретельніше підготуватися, а то… підхопилися, коньяк у джип закинули і вперед. Так справи не робляться.