Село не люди - Дашвар Люко - Страница 23

23

– А як вони робляться?

– Приїдемо пізніше. За зиму курган ніхто й не торкне, а ранньою весною ми повернемося.

– Друже, а що зміниться? Може, думаєш, тут побудують готель із номерами люкс і гарячою водою, що буде литися у ванни? Копати курган треба зараз, поки про нього ще ніхто не почув. Я заради того, що ми вже знайшли, готовий витерпіти не тільки туалет надворі, але й необхідність спати разом із тобою на одному ліжку.

– Не зрозумів? Що значить – ми знайшли? Ми про інше домовлялися… Ти свої пісні збираєш, а мені курган цікавий. Я ж на твої пісні не зазіхаю…

– Можу віддати половину.

– Не треба, – Ігор насупився.

– А ти мені – половину того, що ми викопали…

– Денисе… – Ігоре… Це було б чесно.

– Ні, нечесно…

– Чекай… Цей похід… Це взагалі була моя ідея. Я міг без тебе тут і пісень назбирати, і в кургані поритися.

– То, може, тобі все віддати за твою ідею?! Крупку-молодшого аж перекосило від люті. Він недобре зиркнув на друга, пішов до кургану.

– Добре, потім поговоримо, – наздогнав його Денис, закрокував поряд.

– Ми ні про що не будемо говорити, – відрубав Ігор.

– Та добре, добре, – погодився Денис, але під курганом сів розбирати ґрунт не коло Ігора, а на віддалі.

– Це буде справедливо, – сказав. – Що знайду, те й моє… Ігор глянув на друга холодно:

– Ну, дивись…

Біля кургану до вчених підійшов зболілий Роман.

– Кажіть, що робити. Усе одно нудьгую біля копи.

– А скільки… – для годиться спитав Ігор.

– Та ніскільки. У роботі краще… – відповів Роман і взявся за лопату.

Раїса метушилася на кухні. Каструлі дзвенять, дрова у печі потріскують. Тамарка ступила на поріг – очам не повірила: Раїса в чорній хустині пече пироги з таким натхненням, ніби з хвилини на хвилину дорогих гостей чекає. – Із вишеньками… І з вишеньками, – бурмотить під ніс.

Тамарка кашлянула.

– Рая…

Та обернулася.

– Чого тобі? Бач, зайнята я.

– Куди це ти стільки? – Тамарка питає.

– Таж синочкові… Нащо йому вчорашнє їсти. У нього мати є.

Свіженького наготує… Зупинилася, дивиться на Тамарку.

– Тобі чого?

Тамарка опустилася на табуретку в Раїсиній кухні.

– А чого пічку розпалила? Онде на плитці зручніше.

– Газ у балоні скінчився. – Раїса до Тамарки ближче ступила. – Ти оце прийшла мене про газ питати?! Від справ відволікати?

– Від Сергія оце приїхала. З лікарні… – Тамарка зітхнула. – Усе чисто мені розказав.

Раїса й про пиріжки забула. Ноги підломилися. Сіла навпроти Тамарки.

– Кажи…

– А не зомлієш?

– Не зомлію…

Тамарка деко з пиріжками від печі подалі поставила:

– Ну, слухай тоді… Замовкла, перехрестилася.

– Значить, так було. Сашкові твоєму Катька Льонькина голову заморочила. Він до неї, а вона пхикала, пхикала… Мовляв, не до пари ти мені.

– Катька? Льоньчина? – Раїса здивувалася. – Таж вона мала…

– Отака мала… Сергій сказав… Катька й постановила: най Сашка її здивує, тоді вона буде з ним зустрічатися… Й інструкцію дала, паскудна стерва!

– Яку інструкцію?

– Сергій сказав, Катька дала інструкцію, як у член закачати парафін… А Сашка сам побоявся таке робити, Сергія підбив.

От вони вдвох і зробили ту біду…

– Господи…

– Сергій казав, Катька підмовила, щоб вони у покинутому будинку її чекали. Хлопці, дурні, й повірили… А та курва прискакала серед ночі і каже: «Чого так мало парафіну? Зовсім у вас малі члени. Не підходите ви мені». І здиміла.

– Господи… – Раїса затряслася.

– Твій помер. Мій тепер дітей ніколи не матиме, та й до жінки, мо' бути, не зможе підлізти. Геть усе чисто понівечив.

У село повертатися не хоче. Плаче, бідний, увесь час. У лікарні всі з нього глузують. Такого сорому набути через якусь курву!

– Я її зничтожу, – прошепотіла Раїса. Тамарка кивнула.

– Разом зничтожимо. Хай тільки спочатку перед усім селом покається.

Раїса на ноги зіп'ялася. Два кроки до печі – як механізм поламаний. – Іди, Томо… Не лишати ж мені хлопця голодним через якусь підлоту. Він і так натерпівся.

– Піду… А ти, Раю, поки мовчи… Ми їй должні страшну смерть придумати. Щоб помучилася, бля, як наші хлопці…

Того ж вечора півсела набилося до мамки з татком. Це ж яка нагода себе людям показати. Ничипориха поназгадувала ще тих пісень, якими її малою мати заколисувала. Ігор із Денисом щось не дуже світилися. Насуплені сидять, один на одного – вовком.

– Чи, може, вже пісень набралися? – Ничипориха метикує.

– Ні, ні! Просимо, – Денис підхопився. – Просто втомилися… Незвичні ми пішки по десять кілометрів відмахувати.

«А потім іще й у тазу бовкатися», – додав подумки. І міцніше притис до себе згорточок зі знахідками. На Ігора й не дивиться, а той усе й без слів розуміє. «Падло, – психує. – Скоріш за все, знайшов щось дуже рідкісне. І мовчить…»

Катерина з Людкою у кутку сиділи. Шанівці трохи посперечалися, кому першому затягувати, аж на порозі – Раїса. Усі й замовкли.

Мамка підхопилася.

– Рая… Голубонька… От і добре, що прийшла. Сідай, люба, пісень послухай… Раїса всміхнулася – мороз по шкірі. Каже:

– Та чого ж слухати… Я й сама заспіваю. Я таких пісень знаю, що ви й не чули.

Шанівці брови попіднімали – оце так!

А Денис не помічає нічого, пожвавішав:

– Це добре. Ми вас уважно слухаємо.

Раїса оком по хаті:

– А де твоя донечка, Льоня?

– Он сидить. Де їй бути? – татко каже.

– А ходи сюди, доню. Сідай поряд, – Раїса мовить, і так, що заперечити страшно.

Мамка Катерину підштовхує.

– Піди… Бач, як тітці Раїсі погано.

– Не піду, – Катерина шепоче їй, а йде.

Сіла поряд. Раїса всміхнулася гірко.

– Ну, слухайте… – і рукою – за Катрину руку.

Стиснула.

Чом дуб не зелений? Бо 'го туча збила,Чом хлопець зажурений? Кинула дівчина.А хто хоче знати, хай мене спитає,Що дівчина любить, як сім років має.Як сім років має, то до школи ходить,А вже за собою троє хлопців водить.А як десять має, то вже милується,Вийде на вулицю, до хлопців сміється.Як тринадцять має, то вже віддається,А подругам каже: «То вам лиш здається».

Раїса замовкла.

Денис почервонів, плечима знизав:

– Це просто якесь дитяче порно! – каже. – Ніколи не чув народних пісень про таких малих дівчаток. Це знахідка… А ще знаєте?

Раїса Катерининої руки не випускає:

– Я багато знаю… Ой, як же я багато знаю… Жити не хочеться.

Мамка з тривогою на неї:

– Ходімо, голубонько… Я тебе проводжу. Мабуть, відпочити тобі треба…

– Та ні, я тільки співати настроїлася, – Раїса їй. І як затягне:

Оженився у петрівкуТа взяв дівку-семилітку.Узяв дівку-семилітку,Не вимете хати влітку.Треба няньку, треба мамку,Ще й до печі куховарку.Поки діжку замісила,Свиня двері розносила.Свиня двері розносила,Дівку в діжі утопила.Прийшлось волів нанімати,Дівку з діжі рятувати.

Зупинилася, Катерині у вічі:

– Ну що, доню? Гарно я співаю?

Катерина – німа од страху.

Мамка доньку від Раїси відірвала. До себе пригорнула. До Раїси: