Село не люди - Дашвар Люко - Страница 24

– Та що з тобою, голубонько? Нащо мені дівча лякаєш?

Раїса підвелася. Навпроти мамки стала. Губи тремтять, а очі – геть скажені.

– Будеш мені парою… – мамці, і як зарегоче!

Татко Раїсу за руку – та до дверей: – Іди собі… Не буде вже сьогодні пісень. Наспівалися… Раїса вирвалася – ніхто й чхнути не встиг. Плигонула, за Катеринину шию вчепилася:

– Курво малолітнє… Я тебе розіпну… – ридає.

Крик здійнявся. Мужики Раїсу відірвали, потягли з хати. Мамка жене всіх: – Ідіть, ідіть! Чого роти пороззявляли? Божеволіє жінка від горя, кидається на всіх.

– Та не на всіх, – каже Ничипориха. – Тільки на твою Катрусю. – І до Катерини: – Може, ти щось знаєш, Катя?

Людка з кутка мотає головою: мовляв, не кажи нічого!

– Ні… – Катя прохрипіла.

Шанівці розходилися з неохотою. Оберталися.

– Та йдіть уже! – татко гримнув.

– Таж теє… – Ничипориха вставилася. – Щось воно не те… Мамка зметнулася:

– Та ви себе, Ничипорихо, згадайте… Усім селом вас від доньчиної труни відтягували… Ідіть уже, не ятріть душу! Як усі вийшли – на вчених глянула. Сидять, як дві миші.

Тільки очима лупають.

– Дивовижно, – Денис каже, а мамка йому:

– Хіба у вас у місті сміються, як дитину втратять?

– Та ні.

Ледь повкладалися.

Татко на солому пішов, а мамка від Катерини не відходить.

– Посиджу з тобою, доню… Катерина плаче, шию руками тре:

– Болить…

– Лежи, лежи тихенько, – мамка їй. – Завтра зранку до баби Килини збігаю, може, травиці якої дасть, щоб легше було.

– Добре…

Трохи заспокоїлися, мамка й питає:

– Доню, а чого Раїса на тебе кинулася? Може, Ничипориха права? Може, знаєш щось про Сашкову загибель…

– Нічого не знаю, мамо, – прошепотіла, очі заплющила.

Хай краще мамка думає, що спить донька.

Мамка ще довго сиділа, а Катерині перед очі – дядько Роман. Посивіле волосся куйовдить, озирається… «Русалонько, чому ж не прийшла? Забула мене?» А вона йому ніби відповідає: «Тільки не зліться на мене! Не думайте, що я малолєтка дурна! Так воно вийшло… Та й мамка не спить».

Доки наступного ранку вчені продерли очі, мамка встигла збігати до баби Килини, подоїти корову і зліпити гостям сніданок. – Їжте, гості дорогі, – всміхалася, ніби нічого незвичного вчора не сталося.

– А як Катеринка? – спитав Денис.

– Та лежить… – мамка каже. – Онде трави принесла, зараз запарю. Перелякалася дитина. І гостей з хати випроваджує. – Ідіть на курган, поки погода є… А то раптом дощ? Пропадуть усі ваші труди… Ігор із Денисом вийшли на вулицю Імені Леніна. Біля колодязя – Ничипориха. Манить їх до себе.

– Ой-ой! Усього було у Шанівці, а такого ще не було! – шепоче. – От ви люди вчені… Скажіть: хіба таке може бути, щоб дівка хлопця до смерті довела своїми витребеньками…

– Що сталося? – Ігор питає.

– Ой, усе село гуде… Катька у всьому винна.

– У чому? – Денис їй.

– У смерті Сашка.

– Що вона зробила? – не повірив Ігор. – Таке симпатичне дівча. І наївна… Скільки ж їй років?

– Років вистачило, щоб розпусту придумати і хлопців підманити, – Ничипориха шепоче. – Притягла звідкись інструкцію… Узяла шприца і напустила хлопцям у їхнє єство парафіну… Отака сучка! Вбити її мало!

Учені почервоніли.

– Хіба в це можна повірити? Катерину, мабуть, іще й не цілував ніхто, а ви таке кажете, – Ігор відповідає. – Ви б, Ничипорихо, не соромили дівчину дарма.

– Пліток не розпускали, – Денис докинув.

Ничипориха губи підібрала:

– А я вам це для діла кажу… Хочете й далі пісень співати – вибирайтеся від Льоньки з Дариною. Шанівці тепер до них увечері ні за що не прийдуть. Можете в мене зупинитися, я не проти.

– Ми подумаємо, – відповів Ігор.

До кургану йшли – самі не свої. Про скарби та знахідки, пісні й романтику пошуків забули. Мовчали. Озиралися, ніби за ними гнатися мали.

– Територія без законів, – урешті вимовив Денис.

– Свої закони, – відповів Ігор.

– Слухай, вони ж можуть це дівча на шматки порвати.

– Боюся, що можуть, – відповів Ігор. – І з'ясовувати нічого не стануть. От ти віриш, що Катерина могла влаштувати таке собі шоу для збоченців? Вона ще, мабуть, у ляльки грається…

– Я думав… Може, подзвонити кудись, у міліцію, приміром. Таж тут мобільний не бере.

– Може, ти й правий, – сказав Денис. – Давай звідси вибиратися. Приїдемо пізніше. Навесні.

– Сьогодні однаково день треба попрацювати, а завтра поїдемо, – відповів Ігор.

Біля кургану вчених уже чекав Роман.

– Допомагати буду, – сказав, як відрубав.

– Дякуємо, ми сьогодні останній день, – Ігор йому.

– А чого?

– Справи…

Денис прокашлявся, на Ігоря блимнув.

– Чуєте, Романе… Учора ваша дружина…

– Що? – спитав Роман байдужим голосом.

– На дівчину накинулася…

– На яку дівчину? – Роман якось дивно тріпонувся, на Дениса дивиться.

– На Катерину, дочку хазяїв, у яких ми зупинилися, – чогось швидко почав роз'яснювати Денис. – Ми, звичайно, люди чужі, втручатися не хочеться, але нам здалося…

– Нам здалося, що може статися щось лихе, – завершив його думку Ігор.

– Он воно як, – тихо вимовив Роман.

– Може, вам би в село сходити… Жінку заспокоїти… Ми розуміємо… таке горе… – сказав Денис.

Роман очі відвів, набрав повні груди повітря, – Та ні… Вам допоможу. І… копу мені тре' стерегти.

Ігор із Денисом просіювали ґрунт із кургану, дивилися здалеку на Романа, який махав лопатою без упину.

– Ти щось розумієш? – спитав Денис Ігора.

– Може, він не хоче руки бруднити, – висунув версію Ігор. – А що? Без нього дівчину приб'ють, а він – чистенький.

– Не схожий Роман на такого, – зауважив Денис. І раптом: – Ігоре, може, нам сьогодні раніше в село повернутися?

У мене якесь недобре передчуття…

Коли вчені добігли до села, під Льоньковою з Дариною хатою переминалася з ноги на ногу юрба шанівців. Мовчали.

Перед дверима стояв Льонька, і видно було: так просто до його оселі ніхто не продереться. Ігор із Денисом перелізли через низький парканчик, до нього:

– Що тут у вас, Льоня?

– От чекаю, поки дурні заспокояться… Юрбою покотилося:

– Усе життя ховати не будеш! Хай вийде! Хай покається!

Хай правду скаже…

Льонька – і не глянув. Ученим: – Їсти будете? Жінка вареників наварила… Денис головою мотнув, Ігорові каже:

– Техніка розриву… Ти ж так це називаєш? Ігор питає:

– А де Катя?

– Лежить… – на шанівців глянув. – Оце їсти піду. І хто тільки на двір зайде…

– Давай сюди шльондру свою! – крикнув Тамарчин Федір.

– Я тобі зараз так дам, що ти, йо… аж у кінці вулиці візьмеш, – відповів татко.

Їлося. Крупка-молодший не міг повірити: їлося. Одну тарілку вареників навернули, за вікном шанівці гомонять, а йому б іще вареників.

Мамка підкладає: – Їжте, їжте, гості дорогі. Ігор гикнув.

– Як ви тепер…

– А що? – мамка сміється, а очі плачуть. – Не бійтеся. Ніхто нас не зачепить. Один дурне бовкнув, а інші повірили.

Минеться… Минеться.

– А Катя як? – Ігор їй.

– Лежить… – мамка відказує. – Горло болить… Перелякалася. Оце й не відходжу…

– Ми завтра ранком їдемо, – сказав Денис. – Справи…

Татко криво всміхнувся:

– Е-е-е, які справи? Мабуть, Шанівки перелякалися…

Після смачного обіду вчені вийшли з хати, а шанівці – ну їх до себе гукати.

– Чого ви у паскуд лишилися? Ідіть до нас.

– Давай підійдемо, бо якось незручно, – Ігор Денисові шепоче.

Підійшли.

– Нам в іншу хату перебиратися немає смислу, – пояснив Ігор. – Завтра їдемо додому.

– Ех, я й не поспівала, – зітхнула Ничипориха.

– А я б і хвилини у збоченців не лишилася, – сказала Тамарка.