Херем - Соколян Марина - Страница 23

Трійця звертає на мене дратівливо-здивовані погляди. Мовляв, що воно таке за вибрики. Але мені справді не можна туди! Я уникав цього міста більш як рік уже, а тепер мене змушують ступити просто в серце Ір-Оламу! Тільки цього мені бракувало!

– Припини, Маззакіне, – суворо мовить Сенсеной, – не стояти ж тут цілий день! Давай ворушися.

Ну, гаразд. Я вас попередив.

Справа ж, звісно, не в площі, а в храмах, що її обступають. Нині, в торговий день, люду там більше ніж завжди, і можна прикупити козу, баранця чи, за браком коштів, яку пташину, аби тут-таки справити врочисту жертву комусь із Верхньої Трійці. Гамір, грюкіт, бекання… жодної тобі побожності. Що ж, може, й минеться.

Ми продираємось крізь діяльний натовп коло храмів, розпихаючи купців та ледь не перечіпаючись через злидарів та калічних. Нехай нам і доводиться маневрувати, наче човну в буремному морі, але он уже і Шатро видніється. Крок дороги.

– Зайдете самі, – кажу своїм сторожам.

– Чого це? – з підозрою глипає Сеной.

– Я що, подібний до втаємниченого – з ціпком та китичками? Не маю жодного бажання рахувати куприком сходи.

Сенсеной обертається до мене, аби вшанувати велемудрим словом, але раптом я розумію, що не чую ані звуку. Здіймається такий стугін, що аж повітря бринить, гупаючи у вуха.

Великий ріг храму Творця! От же ж лиха година привела нас сюди просто на початок молебню! Так близько… не маю жодного поняття, що тепер може статися.

– Ідіть геть звідси, – притишено кажу трійці. Ті здивовано вклякають на місці.

– Пильнуй, що кажеш! – заводиться Сеной. Байдуже!

– Геть! На Херем! В Шеол! До бісової трясці!

Я зриваюся на лемент, але мене вже не чують. Храмовий ріг волає знову, б'ючи, наче пугою, навідмах… Мені й не гадалося, що буде так боляче! Ще блимають на крайці бачення три білі плями приголомшених лиць, але мені вже нема до них жодного діла. Те, що було на Узгір'ї лише відлунням, тихим, причепливим шепотом, здіймається нині ревиськом гірського обвалу, трощачи на своєму шляху чуття, спогади, стираючи на порох все, що я вважав собою…

Спалахом приверзлося – коли б знати, як це буде, я десятою дорогою оминув би цей триклятий Ір-Олам. А втім… може, якраз і ні.

Якийсь час мене просто не існувало.

Чому – і звідки – я прийшов до тями по його завершенні, не можу навіть уявити. Не збагну і того, чому ніхто не порішив навіженця, що виник на моєму місці того погожого весняного ранку… адже ж пригадується уривками – чийсь розквашений писок, перекинута ятка, порив пташиних крил з розбитої клітки… чи побридували, доброчесні – як тоді, колись, на цій же клятій площі…

Розплющую очі. Щось заважає бачити – бруд? патьоки крові? Витираю обличчя – ніби розвиднюється. А ось і трійця. Позирає приголомшено і – ага! – перелякано. Можу уявити, що за дике видиво вони щойно засвідчили. Та й не дурні – ну, Сенсеной, принаймні – мабуть що, зробили висновки. То чого ж вони ще досі тут? Адже ж розуміють, що я нічим не можу їм зарадити… коли не зміг зарадити сам собі! А знаючи про мене те, що знають вони нині, і взагалі повинні були пересвідчитись, що я не вийду з цієї площі! Бо хто я для них? Ворог! Та ще й такий невдатний!

Сенгелаф сторожко присувається і простягає мені щось. Якусь хвильку я блимаю очима, не в силі второпати, що воно таке. Міх із вином!

Що ж, ну, це все ж таки краще, аніж камінь чи, скажімо, зашморг. Всідаюся, кривлячись, і беру вино. Добре, що трійця вибрала затишний куточок подалі від торжища, бо хтозна, як би варта поставилась до зухвалого п'янички просто посеред площі. Вино прохолодне, ледь солодке… Подбали, ти ж бач! Що ж їм до біса від мене треба?

– Бачте, шановні, – кажу, – не треба було йти через площу.

– Т-тепер бачимо, – затинаючись, мовить Сенсеной, – слід було раніше сказати нам, М-малхі.

Дивно… Так давно не чути власного імені, а тепер це не викликає нічого, крім глухого роздратування.

– Та що змінилось би? Ось тепер ви знаєте, і що з того? Я не можу нічого для вас зробити! Я не знаю, що зчинилося на Херемі! Я – ніхто, ви розумієте?! Уже три роки, як ніхто! Аф ехад!

Трійця ніяково щулиться, але Сенсеной утримує мій погляд.

– Може, й ніхто. Але ти – все, що в нас є.

Я переводжу погляд з одного на іншого – дивляться затято, з викликом. Нічого не збагну…

– Ти не сказав нам усієї правди, – провадить далі Сенсеной, – але і ми не розповіли тобі всього.

Та-ак. Цікаво.

– Річ у тім, – тяжко зітхає старий, – що Херем замкнено не щойно. Вже, може, рік чи й більше, відколи ми повинні були повернутися з останнього нашого спіткання з Нічною Нареченою. Нам це не вдалося – уже тоді брама була закрита. Ми були змушені залишитись тут, час ішов, і чимдалі менше ми пам'ятали про свої обов'язки на Херемі, і навіть про те, хто ми є насправді. Ми забули майже все, окрім того, що мусимо знайти Асату, який, можливо, знає, що відбувається.

– А потім ми вийшли до твого вогнища, – похмуро мовить Сеной.

– І пам'ять повернулася. – додає Сенгелаф.

Хороше вино. Тільки мало. От халепа… Те, що діється, – це насправді зле. Це навіть не вигнання пропащого сина… це вигнання цілого пропащого світу! Тепер зрозуміло, чого весь цей молитовний лемент виливається на мою злощасну голову – бо йому просто нікуди більше подітись! Так і буде – поки мого віку? А далі?

Не знаю, чи можна якось цьому зарадити. Надто ж, коли зважити на мій особливий хист пускати усі зачинання навскоси. «Ні до чого ти не здатний, – любив примовляти Татко, – всього потроху і нічого до пуття». Так і є. Тільки чого ж, до біса, нікого, крім мене, не лишилось? Мені не втримати цього тягаря… але, як не спробую, то він просто розчавить мене живцем!

– Я розказав вам усе, що знаю, – кажу, підводячись, – можливо, Раві знатиме більше.

Вони підводяться за мною. Справді, не до вибору їм… найкраща варта, божеські почесті – ха!

– А як вам, до речі, вдалося владнати справу з побитими купцями?

Сенгелаф весело мружиться.

– А ми сказали, що ти – пророк, котрому зробилося зле через нечистоту, яку торговці розвели біля храму.

Не можу втриматись від сміху. От горечко, наслухалися моїх баєчок! Але і придалося, що скажеш!

Ну, та біс із ним. Слід уже вибиратися до Шатра. Невідь іще, як зустріне мене Раві – я ж і справді був йому напаскудив. Усе зрештою владналося, Імрод взяв-таки шлюб із Зам-Арійською царівною, бо хто йому заборонить мати дві жінки зразу? Але ж і похвилювався через мене старий! Будемо сподіватися, що нас, принаймні, пустять до Шатра – з моїм розквашеним носом і вимащеною хламидою.

Варта Шатра підводиться нам назустріч. Дивиться неприязно і ледь бентежно – ну, звісно, нас четверо, їх двоє, і рубака Сеной уже поводить лихим оком, шукаючи, кому б це писка начистити Що вже про мене казати – волоцюга волоцюгою, аж ніяк не для святилища Саави.

– Пробачте шановні, – кажу, коли варта вже готова збройно постати на захист святині. – Пробачте нам брак належного вбрання, аби засвідчити право проходу. Нам довелося подолати тяжкий шлях і зустрітися з розбійниками, – слухайте, я майже зовсім не брешу! – але я готовий довести нашу належність до втаємничених Шатра.

Під пильним оком варти я скидаю сандалії. Пояс згубився в недавній бійці, але розв'язую його так, ніби він ше досі на мені. Відставляю уявного ціпка і обвиваю правицю незримим ланцюгом. Дев'ять кіл. Це я вже не переплутаю.

Варта причаровано спостерігає, не маючи нібито наміру чинити перешкоди. Тоді я виходжу вперед трійці і прямую до брами Шатра. Але не встигаю торкнутися – вона сама прочиняється досередини. На порозі… ну він завжди любив першим зустрічати гостей.

Минув якийсь рік, і він нібито зовсім не змінився. Але ось Верховний Жрець піднімає очі, і я бачу, що помилився. Де й поділася колишня жвавість рис, глузлива пильність погляду – тільки млиста, приречена втома… І зморщок додалося. Що ж це… не через мене, маю надію? Це ж давня справа – давня, похована й забута!