Херем - Соколян Марина - Страница 27

– Та встану ще, – кажу, – а де…

Ледве я спинаюся на ноги, як землю смикає ще раз. Причім цього разу мені не просто макітриться, але вже й верзеться казна-що. Поряд з нами, через приступку храму й далі розмикається величезна тріщина, крізь яку прозирає полум'яний відсвіт і сочиться чорний дим.

На зміну гуркоту приходить тихий підземний стугін. Роззираюся – бойовисько припинилося, лише подекуди межи камінням прозирають непорушні тіла. Інші зводяться на ноги, тільки хіба розбереш тепер, хто вони – вороги чи друзі? А втім, це й не важить – і ті, й другі причаровано спостерігають руйнації та лиховісну тріщину, не пориваючись продовжити бій. А ось і решта моєї трійці – Сенгелаф допомагає підвестися Сенсеною; обоє нібито не ушкоджені.

Сеной помічає їх першими – тих, хто вибирається з тріщини за чорним димом. Скрикує Сенгелаф, авжеж, він від самого початку боявся саме цього. Якщо боги і справді залишили нас, духи Мовчазпої Ями дістануть свободу… Дістануть. Вже дістали. Потворні, напівперетравлені Шеолом грішні душі, вони не знають уже людської тями, але знають біль і лють, достатню, аби надолужити зазнані в потойбіччі страждання.

Мимоволі я ступаю їм назустріч, ніби моє втручання може зупинити навалу. Звісно ж, я нічим не можу зарадити – тут потрібна уся міць Херему, але просто дивитись на це не маю сил.

Сеной випереджує мій порух. Він ступає вперед, відштовхуючи мене з дороги.

– Іди! – сичить він. – Ми їх затримаємо.

Я не рушаю з місця.

– Іди, шмат псяч… – Сеной затинається, – йди! Ну?!

Ну, не розірватися ж мені! Там – малий син Лавані, коли він ще живий, там – Беларі зі своїм божевільним задумом, а тут… Мені тяжко полишити їх самих, так, ніби доводиться наживо віддирати кусень власного тіла. Тяжко – але мушу, мушу, хай йому біс!

Кинувши швидкий погляд через плече, перестрибую тріщину і біжу розтрощеним храмовим двором. Ніхто не спиняє мене, тільки стугін земний частішає попід ногами.

Двері до святилища відчинені – сказати б радше розбиті, і тріщина перетинає долівку, і вівтар, і… Тобто, який вівтар в Бет-Елі? Там, де раніше виднівся вершечок скелі, що свого часу замкнула Шеол, нині зяє чадне провалля, з якого важкими хвилями струменіє чорний дим.

На краю провалля – три темні постаті, що їхні обриси окреслює тьмяне світло припнутих до стін смолоскипів. Беларі, чий одяг навіть зараз спалахує вельможним золотом, маленький хлопчик коло його ніг – живий? Нібито встигли! І – підозра обертається нещадною певністю – Агарі. Вона стоїть навколішки, притримуючи нестямну від жаху дитину.

– Вітаю, братику! – радо мовить вона, підкинувши погляд.

Якусь мить я ще плекаю надію, що наша нинішня зустріч – то лише химерне видиво, спричинене тим, що мені щойно перепало по голові. Я ніяк не можу збагнути, яким боком кдеша – цариця! – дотична до лиховісного прагнення Беларі. І, коли вже на те, звідки він знав, як розбудити приховану в Бет-Елі потугу?

– Як це чемно з твого боку – дожити до цього дня, – глузливо мовить Агарі, – Нарешті ти зводив до нас приєднатись.

Мені й далі невтямки – вона дивиться не так, говорить не так, і навіть знайома рисочка між бровами зникла, ніби й не було… В чому ж річ?

– Швидше! – надривно мовить Беларі. – Я не можу надовго переривати обряд!

Глянувши пильніше, я бачу, що царський дорадник вбраний як до служби, з усіма належними китичками та нагрудними знаками жерця. Авжеж, йому не позаздриш, перерваний молебень може окошитися недбалому серцевим нападом – такою сильною почасти була натуга розмови з Херемом, чи в цьому разі, зовсім навіть не з ним.

– Терпи! – хльостко відказує Агарі. – Квапитись нам нема куди.

Неймовірно, але дорадник, доти самовладний та до безглуздя жорстокий зі своєю сестрою, кориться її наказу! Що ж сталося між ними двома?

А втім, яке це має значення? Коли вона сподівалася збити мене з пантелику, їй це цілком вдалося. Але годі розмов. Прямую до тріщини. Лише перескочити її, заїхати межи очі тому біснуватому владолюбцю, забрати дитину з рук…

– Стій! – твердо мовить жінка, і з її долоні тонким променем спалахує ніж. – Ще крок, і мені доведеться нагодувати Шеол жертовною кров'ю!

Вона чарівно всміхається, аж мені заходиться серце.

– Хоча мене влаштувало би значно більше, якби це зробив ти\

Здається, мені знову мариться бозна-що… Я?! До чого тут я?

Зненацька вона заходиться веселим сміхом, розсипаючи золоті дзвіночки над чорним проваллям.

– Так ти досі не зрозумів? – вона витирає сльози вільною рукою. – От же ж дав мені Творець брата-пришелепу… Тобі належить здійснити пророцтво, але ти зрікся моєї допомоги… Тож мені довелося подбати про це самій.

– Алука?!

Нарешті запона падає з моїх очей. Ну, звісно ж, навіть розбійники, навіть простий люд з ір-олам-ського базару, і ті розгледіли упирицю в царській дружині. І тільки моя пиха і моя безпритульна ніжність застилали зір, заважаючи бачити очевидне.

– І давно ти тут, Хатма?

– Та довше, ніж тобі хотілося б! – регоче вона. – Тобі подобається моє вбрання!

Вона звабливо поводить плечима.

– Подобається, бачу! – тішиться упириця. – Всього лише гарненька повія… Небагато тобі треба, еге ж? Чи річ у тому, що вона нагадує тобі декого? Одну знайому… навіть, сказати б, родичку?

Алука знов регоче, і мені хочеться зробити щось… завдати їй болю, і навіть розуміння того, що болітиме не їй, а Агарі, не робить це бажання слабшим.

– Всі ви такі! – злостиво мовить вона. – Лише й мови про чисте світло Херему! Ти кличеш мене «нечистою», але глянь на себе! Нечистота біжить в крові кожного з вас, обранців!

– Що це ти верзеш?!

– Повір мені – я знаю. Знаю забагато, тим-то мене й вигнали з-поміж світлого товариства. Тепер, – гордовито мовить Алука, – Херем не зможе відкрити браму самотужки, навіть коли хотів би! Не зможе завадити нам дістати владу над цим світом! Нам із тобою!

– І знову наново! Скільки можна, Алуко! Навіщо тобі я? Ти ж ніби знайшла для пророцтва іншого виконавця?

Я киваю на Беларі. Той, здається, вже навіть і не чує, про що мова – ледве дихає, притулившись до стіни. Вона зневажливо потискає плечима.

– Знайшла. І він був мені корисний… Навіть ім'я в нього подібне: Беларі – майже Беліар. Іш Беліар, пригадуєш? А його прагнення влади – таке щире і люте! З нього вийшло би незле уособлення Шеолу. Але з тебе, Малхі, буде значно краще.

Вона розкриває долоню з жертовним ножем.

– Дивися – це просто. Я зробила для тебе все, залишився лише останній крок… Це дитя стане твоїм відпущенням, і ти нарешті дістанеш те, чого завжди прагнув!

Я затамовую подих. Як вона може знати?

– Не думай, що мені невідомо, чому ти так вхопився за ту Корону!

Це дурне, це цілком зайве, але нездорова цікавість виявляється сильнішою за здоровий глузд.

– І… чому ж?

Вона посміхається з розумінням.

– Я теж колись жила на Херемі, тож іще пам'ятаю дещо… Ти завжди був найменшим, останнім з Десятки, і кожен зі Старших знаходив утіху в тому, аби вчити та наставляти молодшого. А часом і дорікати за брак хисту чи мудрості – адже їм, дітям Творця, вищим над усе, так хотілося мати перевагу ще й над рівним… І вони зробили все, аби утвердити цю перевагу. Чи не так, Вістовий?

Я не відповідаю. Мовчу. Бо, насправді, це єдине, що я маю протиставити її словам… Не маю жодного уявлення, як вона дізналася про наші взаємини, але – до біса! – мені так набридло бути мірилом їхнього гонору!

– І тоді, – стиха провадить Алука, – ти вирішив зробити єдине, що могло б розладнати усталений порядок. Шлях нагору був для тебе закритий, тож ти зробив так, щоби Творець покарав тебе, змінивши твій ранг на нижчий… хоч і не думаю, що ти здогадувався, наскільки низько Він тебе запроторить.

Вона посміхається мені – втомлено, але затято, цим болісно нагадуючи Агарі, яку я знав.

– Прийми мою допомогу, Малхі, – каже вона, – і ти ніколи не будеш останнім з вищих.