Тільки мить - Савченко Віктор Васильович - Страница 39

— Ти б краще запитав, чого я цікавився, — без тіні збентеженості відказав Пойда. — Твоя ж брошура наробила шелесту. Всі в інституті збагнули в ній тільки висновки, і ніхто не міг дотумкати, як ти їх дійшов. Треба було виявити першоджерело твоїх знань.

— Для цього вам слід було б поцікавитись бібліотечною карткою також з моєї колишньої роботи, — зауважив я з усміхом. — А для більшої певності — ще й шкільною.

Але Пойда пропустив повз вуха мою іронію (а може, він її і не відчув).

— Як на мене, — нарешті подала голос Марія, — день був сьогодні важкий і напружений. Може б, нам про нічліг уже подумати?

Хоч це й було сказано для того, щоб покласти край нашій з Пойдою розмові, проте я відчув раптом, як сильно стомився — фізично й нервово. Я також усвідомив, що дозволив почуттям узяти гору над поміркованістю. Тим часом уже й справді настав час сну. На темно-синьому оксамиті неба яскраво поблискували сузір’я, усе довкола було в лимонному місячному сяйві, від чагарника долинало деренчання цикад, яке на відстані нагадувало заколисуюче сюрчання цвіркунів. Та одна деталь нашого діалогу змусила забути про втому.

— Ну, і яких же висновків дійшли ваші колеги, познайомившись з джерелом моїх знань? — запитав я.

— Принаймні у них немає серйозних сумнівів щодо можливості створення гравельота.

— Якщо інститутські товариші не виключають можливості пересування в гравітаційному полі, то не все ще втрачено.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився Пойда.

— Їм, напевне, відомо, що гравітаційне поле викривляє систему “простір-час”. А коли так, то рано чи пізно вони збагнуть, що і “каркас” — “простір-час” і “начинка” — “речовина-поле” є формою єдиної реальності — “простір-час— речовина-поле”. А це значить, що зміна будь-якої ланки цього ланцюжка потягне за собою зміну інших.

— Цікаві міркування, — сказав Пойда. — Але що ти мав на увазі, коли сказав, що не все ще втрачено?

— А те, що ваші молодші колеги зможуть відтворити таку саму машину… Принаймні є надія.

Запала мовчанка. Від чагарника періодично накочувалась нічна хвиля комашиного дріботіння. Я вже збирався нагадати про відпочинок, та озвався Пойда:

— Виходить, ти говорив правду?

— Яку правду?

— Ну, що ми в іншій геологічній системі.

— Подивіться на небо, — порадив я. — І спробуйте швидко віднайти відомі вам сузір’я,

— Я не сильний в астрономії, — зізнався Пойда. — 3 усіх сузір’їв знаю тільки Велику Ведмедицю. Он вона! Та стривай, — промовив він здивовано, — оте сузір’я ніби лежить над самим горизонтом. — Він опустив голову і несподівано запитав: — Ну, то й що?

— А те, що малюнок неба залежить від місця перебування Землі у Всесвіті, а отже, і в часі.

Учителю, ми з Марією зосталися на скелях, а Пойда, незважаючи на наші умовляння залишитись, пішов спати в лабораторію. На Марію він справив добре враження. Вона мені навіть дорікнула, що я з ним був не надто ввічливим. Зрештою, якщо відкинути залаштункову інститутську гру, в якій, як я зрозумів, він був не першою скрипкою, то хтозна… Може, й справді він чоловік нічого собі… Та хоч яким би він був, я відчував себе відповідальним за його долю. Мені всю ніч ввижалося, що з лабораторією і з ним щось сталося, і я часто прокидався. Але довкруж було спокійно. Зі скель виднілися світні тіла невеликих рептилій. Вони ковзали плавно і поволі, при самій землі, немов привиди тварин, яких нам траплялося бачити вдень… Прокинувся рано, тільки-тільки сіріло. Марія ще спала. Її обличчя, яке ще недавно дивувало майже дитячою ніжністю, тепер було червоне від сонця, ніс полущився. “А це ж тільки квіточки…” — майнула думка. Мені щось замлоїло всередині, а тоді нахлинула така хвиля самокатування, що закортіло кинутися зі скель стрімголов. Та Марія, ніби відчувши мій настрій, посміхнулась у сні, її довгі вії сіпнулись. На мить здалося, що вона й зовсім не спала, а підглядала за мною. Але скоро посмішка на її обличчі розтанула, і я знову зостався сам на сам зі своїм сумлінням. Тим часом гору на сході оконтурило малопомітною рожевою смужкою, нічне темно-синє небо вилиняло, зоряний малюнок на ньому тепер ледь-ледь угадувався. Звіряюся Вам, Мирославе Петровичу, що цього разу я взявся за перо не так з обов’язку продовжити щоденник, як для того, щоб розвіяти відчай.

Учителю, кілька останніх рядків написано вже наприкінці оповіді, щоб не порушувати послідовності подій. Сонце вже відірвалося від сусідньої гори і поливає тепер усе навколо водограєм променів. Марія, випроставшись на ліжнику, ніжиться у тому лагідному сонячному душі. За час, відколи ми в мандрах, її й без того смагляве тіло вкрилося брунатною засмагою, і через те світло-жовтий купальник на ній здається надто яскравим. Біля лабораторії робить зарядку Пойда. Всюди панують мир і спокій. Аби тільки спокій панував і в моїй свідомості…”

На цьому дрібне карлючкувате письмо Заміховського уривалось, і далі хтось писав великими круглими літерами. Чумак одразу впізнав почерк Марії.

“Шановний Мирославе Петровичу!

Перш за все спішу запевнити, що я, попри складну ситуацію, в якій ми опинились, не шкодую, що пустилася в мандри на Олексиній машині. Годилося б одразу сказати, де ми перебуваємо. Але я поки не можу з певністю відповісти, бо якщо вірити Олексі, то питання слід ставити не “де”, а “коли”? Я ж за браком відповідної освіти, а може, через жіночий консерватизм, не спроможна уявити собі того, що ми перебуваємо в тріасі (а до того були в пермі). Хоча все, що нас оточує, а також результат аналізу породи, свідчить на користь мезозою.

Якби мені довелося писати звіт, я б повторила все, про що вище писав Заміховський. Утрималася б тільки від упередженого ставлення до новоприбулого. Як на мене — чоловік він інтелігентний і ввічливий. А те, що став нашим сусідом по нещастю, та ще за таких неприємних обставин… Мало з ким не трапляється.

Я взялася за перо не тому, що до цього мене заохотив Олекса, а щоб нейтралізувати певну однобокість, а може, й тенденційність в описанні подій, що з нами сталися. Олекса — чоловік справедливий, але хоч якою б була справедливість окремої людини, та вона все ж суб’єктивна. Мабуть, суб’єктивізмом грішитиме й моя оповідь. Та вже Вам, якщо тільки цьому “писанню” судилося потрапити до Ваших рук, буде легше віднайти істину поміж двох точок зору.

Пишу, примостившись на купі листя в вузенькій розпадині, що тягнеться через усе бескеття і є своєрідним тунелем, по якому гуляє протяг. Рух повітря і тент над головою рятують від спеки… Весь час здається, що мене оточує не реальний, а якийсь дивний умовний світ. Я дедалі втягуюся в цю гру, іноді забуваючи, що це тільки спектакль, у якому режисер і сценарист доклали всіх зусиль, аби він являв повну ілюзію дійсності. Та водночас не полишає думка, що в цьому спектаклі вмонтовано реальні події, часом драматичні, які розмивають межу між ілюзією і дійсністю. Візьмемо, наприклад, лабораторію. Мій погляд ні на мить не полишав місця її стоянки. І все ж вона з’явилася так швидко, що око не встигло зафіксувати її в дії. Здавалося, вона нікуди не зникала, а якийсь штукар підмінив в ній Славка на Григорія Гуровича. Або випадок загибелі прозауропода… Це відбувалося на моїх очах, і шкода, що я не встигла зняти ту сцену на плівку. Видовисько потьмарило мені на час свідомість. Хоча потім я зробила фотознімки кістяка, а також виміряла його основні параметри.

Інколи мені здається, що минуле й теперішнє існують одночасно. Межі між ними я розрізнити не спроможна. Заміховський запевняє, що ми рухались у часі. Мені ж інколи здається, що все відбувається навпаки: час рухається в мені; моє “я” розтягнулося аж до первинної клітини, на мільярди років. А зараз те “я” зробило коротку зупинку на довгому шляху. Аналізуючи все бачене і пережите, доходиш висновку, що людина — ніщо інше, як згусток послідовних подій, котрий, якщо його розрівняти, розтягнеться аж до початку виникнення Всесвіту.

Мирославе Петровичу, мої батьки далекі від теорії часу і простору. Обоє працюють на швейній фабриці: батько — механіком, мати — швачкою. Я в них друга дитина — між старшим на п’ять років братом і молодшою на стільки ж сестрою. Від батьківської ласки мені дісталося те, чого вони не встигли віддати первісткові — моєму братові, і частина з того, що призбирали для сестри. Від цього й характер маю стриманий. І, отже, висновки робити ніколи не поспішаю.