Тільки мить - Савченко Віктор Васильович - Страница 40

Зараз уже можу зізнатися, що й перед тим, як напроситися до Вас у сектор (по закінченні інституту), я добре вивчила всі Ваші друковані праці — як ті, що нам викладали в курсі біостратиграфії, так і свіжі, в періодичних виданнях. Не критимусь, цікавість мою продиктували не лише наукові, а й чисто житейські інтереси — я мала намір стати Вашою аспіранткою. Першою! Бо досі Ви аспірантів не мали. І, отже, з часом сподівалася на вчений ступінь.

Мені світила доля такої собі емансипованої жінки з числа інтелектуалок.

Та очікуваний хід подій порушив випадок. Я маю на увазі знайомство в поїзді. Зараз уже важко сказати, що мене тоді привабило в Заміховському більше: мужній вигляд чи таємничість його наукової діяльності. Не останню роль відіграла й видима байдужість до мене. Кожна дівчина вважає, що байдужість з боку чоловіка, який їй подобається, це явне непорозуміння. І вона докладе всіх зусиль, щоб спростувати це непорозуміння.

Втім, я, здається, повела оповідь не в той бік… Так, щодо моїх висновків про наше місцеперебування. Гадаю, Вам відомий дивовижний феномен, коли людина в стані гіпнотичного навіювання починає розмовляти на мові, яку вона не знає і в минулому не могла знати, або розповідає про місцевість, якої раніше ніколи не бачила? Це відомий факт. Про нього не раз писали в науково-популярній літературі… То чи не випромінює пристрій Заміховського поле такої частоти, яке подразнює біологічну пам’ять? Адже в генетичному коді людини зашифровано весь її розвиток. Хоча в цих моїх міркуваннях є й слабина, а саме: чому ж тоді я не відчуваю себе архозавром? Адже в тріасі (якщо це справді тріас) людським духом ще й не пахло.

Щойно я згадала про тих істот, а вони вже сунуть, онде, з-за гори. Один по одному, перевальцем. Двоє великих і двоє малих. Прямо до лабораторії. Перший нічим не відрізняється від того, що вчора вранці шукав свою кладку. А якщо це так, то де гарантія, що, згадавши позавчорашню подію, велетень не кинеться нищити нашу будку? В могутніх ногах і хвості вистачить сили, щоб перетворити її на потовчену каструлю. Та звірі проминули машину Заміховського. Вони тюпали до чагарника. І тут моєму спокоєві настав край. Адже Олекса з Григорієм Гуровичем ще після сніданку пішли по воду до лісу. Повертаючись, вони обов’язково наткнуться на сім’ю текодонтів. А ті вже тинялися, шукаючи харч, на краю чагарника. Об’їдали підлісок, як це роблять корови, ловили щось у кущах. А навколо тихо — ніде ні шелесь. Ніби тут і не буває страхітливих вихорів, сили яких вистачить, щоб підхопити і занести високо в небо навіть отих десятиметрових чудовиськ… Тим часом один з велетнів почав гребтись, як курка, а тоді сів і завмер. Решта паслась неподалік.

Коли паніка в мені потроху вляглась, я взяла фотоапарат і, користуючись ним як біноклем, навела об’єктив на край гаю, на широку прогалину між гаєм і чагарником, де кожної миті могли з’явитися чоловіки. Тоді згребла до купи цупке шкірясте листя, що служило нам підстилкою під постіль, додала туди гербарій (я почала збирати його з місця нашої першої стоянки на березі затоки), поклала напоготові запальничку.

Я вже настільки оговталась, що навіть зробила кілька знімків. Текодонти не лише паслися, а й полювали на якусь дрібну живність. Скидалося, то були комахи. Один з ящерів тим часом сидів непорушно і дивився в мій бік. Навіть на такій відстані я бачила, як блищать його великі лупаті очі. Я вже зовсім заспокоїлась і тепер, здавалося, спостерігала не за дивними реліктовими тваринами, а за свійською худобою.

Мирославе Петровичу, десь я чула таке: “Мудрість починається з визнання факту”. Ну, не можу я визнати, що ми в мезозої! Не можу! Незважаючи на всі хитромудрі пояснення Олекси про зв’язок часу, простору та гравітації з якоюсь тахіоновою матерією. В моїй психіці панує якийсь дивний стан роздвоєності: все, що стосується людей, я сприймаю як дійсне, решту — як умовне. Часом здається, що змішалися сон і ява. Немилосердно пече сонце, мучить спрага, доймає тривога за Олексу — це ява. А оті всі дивні звірі, комахи, рослини — сон. Та хай там як, а дні, відколи ми з Олексою разом, попри всілякі незручності, я вважаю для себе за щастя”.

Далі знову пішли рядки, писані рукою Заміховського. Маріїне письмо в порівнянні з ними нагадувало контрольну роботу з каліграфії.

“Учителю, аби Ви тільки знали, чого вартий мені був кожен крок, зроблений у напрямку “зеленого шатра”. Але я йшов туди не за тим, щоб провести гостя до потоку, де б він міг освіжитись. Хотілося приглянути місцину, на якій можна було б поставити будинок. А ще потрібна була вода. Я подумав, що будівельний майданчик спершу слід буде обплести ліанами, а на подвір’ї на час спорудження весь час палити багаття. До речі, ліановими путами тут обсновано все: дерева, кущі, скелі. Деякі види цієї повзучої рослини мали малюнок поперечних кілець, і від того, здавалося, “тіло” ліани часом скорочується, як щупальця… В лісі точиться дивна статична боротьба між велетнями, стовбури яких не обхопити і п’ятьом людям, і гнучким повзучим паразитом. Місцями грунт було устелено віялоподібним пальмовим листям. Здавалося, ось, ще мить тому, дерева силкувалися виборсатись із могутніх пут, але, втративши частину крони, завмерли, очікуючи, поки накопичиться сила для нової боротьби. Декотрі з них не витримували. Їх стовбури дотлівали тепер у вогкому грунті. Догнивало і тіло паразита, який, висотавши соки з жертви, прирік і себе на загибель. На нас повіяло тліном. Той запаморочливий запах, здавалося, видихала важкопоранена істота… Ми наближалися до води. Тут був пологий кам’янистий берег, оточений густим живоплотом. Високо вгорі та загорожа перетворювалася в темно-зелену баню. Лише на окремих ділянках її, немов крізь дірки в балагані, пробивався сонячний промінь, який, проте, губився, не досягши грунту.

— Незайманий куточок! — захоплено озвався мій супутник і почав роздягатись.

Він ретельно — стрілка до стрілки — склав і поклав на камінь штани, повісив на шип колючої ліани сорочку. Тим часом я зірко оглядав усе довкола, дослухаючись до ритмічного подиху лісу.

— Ал-ле ж холодна! — вдоволено вуркотів Пойда, ступаючи в воду.

Його білі труси різко контрастували з бурою засмагою тіла.

— Ух! — захоплено вигукнув, занурившись у потік. — А ти ж чого? Коли ще трапиться нагода?

“Аби тільки ця нагода не розтяглася на все життя”, — зауважив я подумки і почав скидати сорочку… Вода, справді, виявилася холодною. Я не витримав і хвилини. А Пойда, як хлопчисько, пірнав, вигукував якісь нісенітниці. Натішившись купанням, він блаженно розтягнувся на траві і лежав якийсь час мовчки, спрямувавши погляд у верховіття.

— Скажи, Заміховський, — озвався він нарешті, — скільки днів ти вже в мандрах?

— Яких днів? Тих, що я подорожував, чи тих, що минули в інституті, поки мене там не було?

— І тих, і тих.

— У мандрах я перебував десь зо два місяці, а в інституті тим часом минуло не менше місяця.

Пойда замислився. Вже висохли краплини води на його грудях, коли він знову озвався:

— Слухай-но, твоя “машина” відкриває колосальну перспективу. Скажімо, ти пішов у відпустку. Традиційним способом гуляєш місяць, а на “машині” — два. Або візьмемо, наприклад, польові роботи… — На мить він затнувся, я відчув на собі його пильний погляд. Та внутрішня боротьба, мабуть, закінчилася на користь відвертості, бо він вів далі: — Місячне завдання виконуєш за два тижні, решту днів перетворюєш на місяць відпустки…

Попри ці не зовсім чеснотні прожекти, він таки мав рацію. Подорожі на хрономашині були б цікаві і повчальні. Адже й Ви колись сказали: “Щоб знати, що на людей чекає попереду, слід добре вивчити все, що з ними і їх пращурами відбувалося в минулому”.

— Скажи, — знову озвався Пойда, — а як впливає подорож у часі на різні функції людського організму? Ну, скажімо, ти не постарів за ці два місяці?

— Не помітив такого.

Раптом Пойда весь напружився, його увагу привернуло щось у верховітті. Мої очі не одразу й помітили у тому плетиві невелику істоту, яка ловко, немов канатоходець, скрадалася по тонкій ліані від одного дерева до іншого. То була ящірка — одна з мешканок верховіть, циркові стрибки яких ми спостерігали з Марією позавчора.