Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич - Страница 91

Тому в перші ж таки дні підготовки до верхньої частини міжгір’я вирушив озброєний загін дослідників у складі Вадима Сергійовича Сокола, Ван Луна і Галини Рижко. Завдання, яке поставив перед ними академік Риндін, зводилося ось до чого:

— Не відволікаючись ні на які побічні спостереження, вимірити природну греблю, зробити проміри води, визначити найзручніші засоби висадження греблі в потрібний, заздалегідь призначений момент. І, звичайно, підготувати все для такого висадження якнайшвидше, щоб до 16 лютого корабель був уже не в міжгір’ї, а на поверхні моря.

Заклопотаність не сходила з обличчя Миколи Петровича протягом усіх тих днів. Він ясно уявляв собі всі труднощі, які стояли перед експедицією в зв’язку з новим, гранично стислим строком готування до вильоту. Турбувала його і погода, яка помітно гіршала. Якщо підійти до Венери з земними мірками, то було дуже схоже на те, що наближався період злив. Небо набухало вологою, потемнілі хмари тягнулися важкою безнастанною чередою над міжгір’ям — і здавалося, що з кожним днем вони нависають нижче й нижче. Кілька разів проходили невеликі грози — і в цьому також могла таїтися серйозна небезпека.

— Якщо розпочнуться тривалі зливи, — ділився своїми побоюваннями з товаришами Микола Петрович, — то ми будемо замкнуті в астроплані. Тоді нема чого й думати про роботу біля греблі. А коли до того ж природа Венери нагородить нас ще й міцними грозами, тоді становище, боюся, ще більш ускладниться. Блискавки можуть бути дуже небезпечними для нас.

— Але ж тут, на дні міжгір’я, блискавки не дістануть до корабля, Миколо Петровичу, — заперечила Галя Рижко.

— Справа не в цьому, — відповів Риндін. — Я не боюся прямого удару блискавки в астроплан. Крім усього іншого, ми маємо ще непоганий громовідвід — наш зонд-антену. Проте кожна блискавка — складне і небезпечне для нас електричне явище. Під час грози в повітрі можуть з’являтися вільні блукаючі електричні заряди. А хіба ж ми знаємо, як буде реагувати на них зібраний нами докупи інфрарадій?

— А наше ультразолоте панцирування? Адже воно мусить захищати інфрарадій від будь-яких сторонніх впливів? — здивувалася Галя, якій здавалося, що тепер про інфрарадій взагалі нема чого говорити.

— Сподіваюся, що буде саме так, — підтвердив Риндін. — Проте все це лише припущення, і ми мусимо до всього ставитися критично, друже мій. Краще поміркувати і зважити заздалегідь, ніж опинитися віч-на-віч з неприємною несподіванкою. В усякому разі, добре, що ми майже впоралися з пакуванням інфрарадію, спасибі нашому Вану!

Справді, Ван Лун допоміг і тут своєю новою простою й дотепною пропозицією. Важке ультразолото виявилося дуже м’яким металом, його можна було не лише кувати, але й легко розплющувати. Ван Лун установив біля скелі електричний молоток, пристосувавши до нього широкий наконечник. Самородки ультразолота майже вмить розплющувалися під частими ударами електричного молотка і перетворювалися на тонкі аркушики, млинці неправильної форми. Але й більше того: окремі такі млинці, складені краями, під ударами молотка легко зрощувалися, створюючи досить великі пластини. Такі пластини Ван Лун закріплював уздовж стін складу, куди зносили інфрарадій, вистилав ними підлогу, викладав стелю.

— Ультразолота кімната, — жартувала Галя Рижко. — Забавно: у банках звичайно золото ховають у сейфах, а ми, навпаки, робимо саме сейф з нашого ультразолота!.. Товаришу Ван, ви — великий винахідник, слово честі!

— Втім, не дуже великий, — теж жартівливо відповідав Ван Лун, продовжуючи спорудження ультразолотого панцирного футляра для інфрарадію. — Гумові кружки на каблуках вигадав не я, зауважу. Інший винахідник, дуже великий. Навчав мене ходити в астроплані, так.

— Ну от, згадали, — відмахнулася Галя. — Ще й глузуєте з мене! А от побачите, коли полетимо назад, знову будете ходити в світі без ваги за моєю системою!

— От я й кажу: великий винахідник не я, інший. Несіть, до речі, інфрарадій, Галю. Менше розмов, більше діла, нагадаю. Мерщій закінчувати треба, Микола Петрович квапить! Завтра зранку треба йти до греблі, забули?

Перша ж таки вилазка до верхньої частини міжгір’я підтвердила всі передбачення Ван Луна. Справді, велика й глибока річка круто завертала тут убік. Вона розлилася широким повноводним озером, високий рівень якого підтримувало титанічне накопичення скель, що замикали міжгір’я.

Навіть не маючи геологічних знань і досвіду Сокола, можна було легко уявити собі те, що відбулося тут за далеких минулих часів. Катастрофічний землетрус зруйнував скелясту гору, ламані обрії якої виднілися високо над міжгір’ям. Крупні уламки, цілі брили каміння звалилися вниз і завалили міжгір’я, яким колись протікала річка, спинили її течію. Створилася величезна запруда — і вода, яка зібралася в ній, знайшла собі зрештою інший вихід, проклавши нове річище в обхід міжгір’я.

Піднявшись схилом міжгір’я на гребінь високої природної греблі, мандрівники мимохідь спинилися, вражені величною панорамою, що відкрилася перед їх очима. Ліворуч розкинулася широка дзеркальна гладь повноводного озера, в якій відбивалися важкі хмари, що низько пливли в небі. Праворуч збігав униз крутий обрив — і високі цикадеї з червоним пір’їстим листям, що росли біля його підніжжя, здавалися звідси, згори, малесенькими деревцями, які ніби боязко ховалися в похмурій глибині міжгір’я. А ще далі око могло розрізнити довгу металічну сигарку, яка, тьмяно виблискуючи, лежала між високими скелями. То був затиснутий на дні міжгір’я астроплан “Венера-1”.

Вадим Сокіл провадив обміри, старанно записуючи всі дані. Галя Рижко старанно допомагала йому, хоча, правду кажучи, їй здавалися навіть зайвими всі ці копіткі виміри глибини озера, висоти скелястої греблі, ширини міжгір’я — та хіба мало ще промірів робив геолог? Галя ставила перед собою запитання: навіщо все це? Адже ж і без того ясно було, що досить знищити скелясту перегородку — і вода бурхливим, стрімливим потоком наповнить міжгір’я вщерть, до самих країв. Вода величезного дзеркального озера… Як чудово було б викупатися, поплавати, похлюпатися в ній! А між іншим, ця мрія зовсім не така вже нездійсненна, якщо подумати. Які-небудь десять—п’ятнадцять хвилин, потрібні для купання, можна було б провести і без скафандра, нічого страшного в цьому немає…

Ван Лун помітив, як Галя оглянулася і, вагаючись, подивилася на нього. На здивування дівчини, він, наче розуміючи, підморгнув їй і посміхнувся:

— Викупатися захотілось, так?

— Але як ви довідалися? Адже ж я нічого не говорила…

— Не дуже трудно зрозуміти. Коли самому хочеться теж, — відверто відповів Ван Лун.

— Значить, можна, товаришу Ван?

Ван Лун заперечливо похитав головою. Він уже не посміхався, а навпаки, з докором дивився на дівчину:

— Помічаю, ви забули мою розповідь. Про те озеро в лісі і про його мешканців.

Галя здригнулася. Змії, дивовижні огидні гади, п’явки… так, звичайно, ніхто не знає, які істоти таяться під зовнішньо такою привабливою дзеркальною поверхнею цього озера… Яка шкода!

Сокіл тим часом уже закінчив виміри. Хвилин десять він сидів, заглибившись у розрахунки. Потім покликав до себе Ван Луна.

— Потрібні будуть три свердловини, Ван, — сказав він. — Давайте перфоратор, почнемо.

— Думаю, чи не мало? Гребля, зверніть увагу, дуже велика.

— Міць атоміту не менша, Ван. За розрахунками вистачило б і двох свердловин. Я хочу зробити три для того, щоб уламки були дрібнішими. — І Вадим Сокіл рішуче взявся за перфоратор.

Галя здивовано спитала:

— А чому треба, щоб уламки були дрібнішими? Хіба це має для нас якесь значення?

Натискуючи на перфоратор, що підстрибував в його руках, геолог відповів:

— Має… і досить серйозне значення, Галиночко. Ці скелі, як бачите… дуже тверді. Перфоратор бере їх з трудом. Взагалі, це непогано. Тверде середовище вчинить більший опір атоміту, вибух буде міцнішим. Але ж після вибуху вода рине таким стрімким потоком, що понесе з собою уламки скель. А коли крупні брили почнуть бомбардувати астроплан, тоді що? Пробоїни! Ні, хай вже краще будуть дрібні уламки, атоміту в нас вистачить, можна не економити!..