Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич - Страница 92

Три глибокі свердловини, зроблені у величезних скелях, що являли собою немов міцні підвалини високої греблі, були наслідком першої вилазки.

Друга вилазка відібрала значно більше часу, бо мандрівникам довелося нести з собою важкі металічні циліндри з атомітом і тому не раз зупинятися по дорозі для відпочинку. Проте зовсім не від ваги вантажу і не від утоми Галя Рижко була цього разу незвично мовчазною і задумливою. І навіть на запитання товаришів вона відповідала односкладово і кволо. Їй не хотілося признаватися в тому, що вона аж ніяк не може позбутися огидного почуття страху, — страху перед атомітом.

Так, звісно, їй ніщо не загрожувало, атоміт у металічному циліндрі був мирним і спокійним. Галя твердо знала, що атоміт за нормальних умов може вибухати тільки за допомогою електричної іскри. Все це так. Але в ньому, що там не кажи, прихована така страшна, гігантська міць! І хто знає, всякі там випромінювання інфрарадію або ще що-небудь…

Галі й самій було соромно, що вона міркує, як боягуз, вона старанно відганяла від себе подібні думки. Втім, вони весь час поверталися до неї. І кожного разу, коли ноги дівчини сковзалися на кам’янистому гладкому грунті або спотикалися об коріння дерев, яке виступало де-не-де назовні, її серце хололо, а потім приходив нестерпний сором за малодушність, яку до того ж могли ще й помітити супутники…

Втім, ось мандрівка до греблі закінчилася. Циліндри з атомітом стояли біля свердловин, Вадим Сокіл і Ван Лун перевіряли електропроводку. Галя, відпочиваючи, сиділа на березі озера і ліниво поглядала на його дзеркальну мирну поверхню, в якій, як і раніше, відбивалися низькі хмари, що повільно пливли в небі. Облямоване високими скелястими схилами, які надавали всій місцевості дикого і суворого вигляду, озеро було напрочуд спокійним, ніщо не турбувало його рівну поверхню.

Галя думала: невже ж і в цій мирній, такій прозорій воді, під її чистою, світлою поверхнею, якої не туманили навіть найменші жмурки, — невже й тут існують якісь страшні тварини? Невже і ця дзеркальна гладінь ховає під собою небачених драконів чи інших страховищ?

Красивий золотавий метелик пролетів біля дівчини, тріпочучи в повітрі широкими строкатими крилами. Він покружляв над берегом, мов не наважуючись наблизитися до води. А потім все ж таки полетів над нею, часом спускаючись до самої поверхні озера, часом підіймаючись вище. Метелик летів далі й далі, виразно помітний на сірому тлі неба.

Галя неуважливо стежила за ним таким самим лінивим, поглядом. І раптом дівчина здригнулась і випросталася. їй здалося, що там, далеко від берега, де пролітав тепер золотавий метелик, на поверхні води щось хлюпнуло. Що це?

Розбризкуючи воду, над тихою гладінню озера з’явилася величезна плеската голова з довгим рогом проміж очей. Вона блискавично висунулася з води, роззявила широку пащу, з якої вилетів тонкий, мов стрічка, звивистий язик, — і метелик зник.

— Товариші! — скрикнула Галя. — Дивіться!

Через кілька секунд обидва її супутники були вже на гребені біля дівчини. Сокіл відстібав кришку кобури свого пістолета — уроки минулих пригод на Венері не пройшли для нього даремно. В руках Ван Луна була його вірна автоматична гвинтівка. Ледве чутно клацнув запобіжник.

Гігантська істота пливла озером. Довга гнучка шия її, розподілена на добре помітні кільця, несла на собі плескату зміїну голову з твердим рогом. Тулуб лишався схованим під водою. Тварина пливла вздовж берега, озираючись на всі боки опуклими блимаючими очима. Час від часу над водою з’являвся тонкий хвіст з двома довгими відростками. Та ще можна було, придивившись, помітити широкі плавці, що повільно рухалися у воді.

Гвинтівка Ван Луна неквапливо підіймалася, ловлячи на мушку плескату голову тварини. Але Сокіл зробив крок уперед і схопив рукою ствол гвинтівки Ван Луна. Той здивовано поглянув на нього:

— Чого хочете, Вадиме? В чому річ?

— Не треба стріляти, Ван, прошу вас.

— Чому, дозволю собі спитати? — поцікавився Ван Лун.

— Наша робота наближається до кінця, Ван. Хто знає, чи не викличе ваш постріл уваги ще якихось потвор… і це завадить нам, не дасть закінчити справу сьогодні… Не стріляйте, дорогий Ван, дідько з нею, цією твариною, хай пливе, куди їй завгодно!

Сокіл мав рацію. Мандрівникам ніщо зараз не загрожувало, тварина не збиралася нападати на них. Ван Лун опустив долу гвинтівку і засмучено дивився, як невідома істота неквапливо відпливала далі й далі. Вперше він побачив тут щось нібито придатне для полювання — і, як на зло, йому доводилося утриматися від пострілу!

Нарешті, рогата тварина зникла, сховалася за мисом. Ван Лун, наче згадавши щось, обернувся до Галі. Його очі були вже насмішкувато примружені.

— Ну як, хочеться викупатися, спитаю вас? Є весела компанія, чи не правда? — його рука зробила широкий жест у бік озера.

Галя сердито відмахнулася від нього: і навіщо іронізувати?..

Мандрівники закінчили заряджати свердловини. Перелитий у довгі стальні трубки атоміт був закладений в скелі; отвори Сокіл забив металічними пробками. Лише тонкий чорний провід, що виходив з-під тих пробок, указував тепер місце, де були потужні заряди атоміту, які мусили висадити в повітря важке кам’яне тіло греблі.

Тонкі чорні проводи, що виходили з свердловин, з’єднувалися разом у маленькій круглій коробці — і звідси дном міжгір’я поміж скелями тягнувся міцний просмолений зверху кабель у металічному панцирі. Цей кабель був прокладений на відстані майже півтора кілометра до міжпланетного корабля. Сховані в ньому проводи сполучалися з контактним устроєм на пульті керування астропланом. Отже, роботи по підготовці вирішальної операції — висадження в повітря скелястої греблі — були закінчені.

Ще кілька днів відняла перевірка небезпечного вантажу корабля і його пакування. Микола Петрович власними руками промацав кожне з’єднання ультразолотих пластин, які захищали інфрарадій, вимірив дозиметром випромінювання поза стінами складу. Сокіл занепокоєно стежив за кожним рухом академіка, за виразом його обличчя: та невже ж Микола Петрович виявить якийсь промах, якусь неточність?.. Втім, ні, академік Риндін був задоволений. Зроблено все, передбачене розрахунками і точним розпорядком підготовки до зворотного вильоту. І Сокіл полегшено зітхнув: експедиція таки привезе на Землю відкритий нею на Венері інфрарадій!

Увечері того ж дня Риндін звернувся до товаришів:

— Друзі мої, як і раніше, я не хочу приховувати від вас навіть найменших моїх побоювань. Завтра вранці ми висаджуємо в повітря греблю. Ми сподіваємося, що бурхливий потік води, який рине внаслідок цього до міжгір’я, виштовхне наш корабель із скель і винесе його потім у море. Все це так. Навіть зараз, у навантаженому стані, наш астроплан легший від води, він мусить сплисти, — якщо звільниться із скель. От про це саме “якщо” я й вважаю своїм обов’язком попередити вас.

У мовчанні він відпив води із склянки, яка стояла перед ним, і продовжував таким самим серйозним тоном:

— Ми сподіваємося, повторюю, що все це відбудеться саме так. Втім, ви знаєте, що ми позбавлені можливості перевірити розрахунками те, що станеться після висадження греблі. Цілковитої певності в тому, що потік води звільнить наш корабель, немає і не може бути. Не виключена, строго кажучи, і інша перспектива, значно менш райдужна. Натиск води може бути недостатнім для того, щоб виштовхнути астроплан із скель. Тоді він, природно, не спливе. А через те, що течія річки в подальшому піде старим річищем, міжгір’ям, астроплан лишиться лежати вже на дні річки, під водою. В такому разі — ми відрізаємо для себе будь-яку можливість зворотного старту… залишиться тільки одне — висаджувати під водою скелі, які затримують корабель. А така операція більше, ніж небезпечна… Отож я виклав вам мої побоювання. Скажіть, що ви думаєте з приводу всього цього. Ви мусите зрозуміти, що зараз нам потрібне спільне тверде рішення.

Микола Петрович замовк, чекаючи відповіді. Першим відгукнувся Вадим Сокіл.