Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро - Страница 19

Повільно рухаються крижані “землі” в океані. Наближаються до суші, зупиняються на мілководді. Кілька років чи й кілька десятків років стоять на місці, потім раптом безмовно здіймаються з якоря і знов продовжують свій таємничий шлях. Гадають, що тривалість життя крижаних островів досягає сотень літ.

І ось третя гіпотеза: Земля Санникова — уламок шельфового льодовика. Простоявши багато років біля Новосибірських островів, вона знов пішла в безмір Північного Льодовитого океану. Можливо, вона й зараз рухається десь у Центральній Арктиці. І хтозна, чи не прильодниться через кілька десятків років на її поверхню вертоліт чи інший літальний апарат і чи не стане на неї хтось із наших зараз ще юних читачів. Згадайте тоді про Едуарда Толля — людину, мрією життя якої була Земля Санникова.

Віталій Яковлєв

ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ 35 РОКІВ

Нарис

У другій половині 40-х років мені довелося працювати в топографічному загоні, який провадив роботи на території Монгольської Народної Республіки. Технічне оснащення наше на той час було ще досить скромне, і тому з кіпрегелем, планшетом, триногою та рейкою нам довелося відміряти під степовими вітрами сотні кілометрів.

Краєвид Монголії дивовижний. Куди не кинеш оком згладжені вершини гір, широкі полонини, блакитне безкрає небо, різкі тіні, чорні контури, химерні барви і приголомшлива тиша. Ми побували в найвіддаленіших куточках країни, в місцях майже безлюдних і ніким не досліджених.

Одна з наших експедицій з самого початку була незвичайною. В кінці польового сезону загін із п’ятьох чоловік з легким спорядженням і невеликим запасом продуктів висадився на березі річки Селенги. На гумових надувних човнах спустилися до місця призначення. Машина з продуктами та спорядженням до нашого загону мала прибути лише через кілька днів. Зв’язку з базою і транспортних засобів не було. П’ятеро чоловіків загубилися в неосяжних просторах безлюдної гірської місцевості.

Надувши три човни і кинувши в них невеликий вантаж, ми пливли за стрімкою течією красуні Селенги, майже не користуючись веслами. На порогах і крутих перекатах човни несло з шаленою швидкістю, і, правду кажучи, страху ми натерпілися чимало. Та навіть у небезпечних місцях не могли не милуватися довколишніми краєвидами.

Літо вже давно минуло, але стояла чудова погода, тиха й тепла. Тишу порушували тільки поодинокі крики птахів, які пролітали над нами, та шум води на мілководді.

Гірські береги були ще вкриті буйною рослинністю, поплямованою яскравими жовтими й червоними барвами. Над річкою нависали могутні дерева, деякі з них, підмиті з берега, лежали у воді, і тоді нам доводилося працювати веслами.

— Золота осінь! — захоплено мовив топограф Михайло Дерев’яшкін — старший нашої групи, з яким ми пливли в одному човні. — Що не кажи, а це таки найкраща пора року.

Я не встиг нічого відповісти, бо раптом побачив на березі лося. Він спустився з гір на водопій. Попивши, підняв голову і довго дивився на нас. А незабаром ціле стадо диких оленів, які паслися на узліссі, повільно пробігло берегом.

Пливли тільки вдень, на ніч приставали до берега й напинали намети. Вже кілька днів ми не зустрічали людей, навіть ознак їхньої присутності. Через три доби прибули до призначеного місця, повечеряли і лягли спати.

Наступного дня на нас чекала робота. Треба було довести до кінця зйомку, розпочату групою топографа Мельникова, який серйозно захворів. Крім Дерев’яшкіна і мене, в нашому підрозділі були ще Петров, який досі працював у групі Мельникова, а також Пошкус і Сухарєв, котрі провели з нами все літо. Роботи на ділянці Мельникова було на два тижні, але ми поспішали, бо метеослужба передбачала погану погоду.

Помітно коротшав день, вранці стояли заморозки, і тільки по обіді теплішало. З роботою у нас не дуже клеїлось. Дерев’яшкін уважно роздивлявся заплутану сітку ліній на планшеті і бурчав:

— Краще зробити все з початку, ніж розбиратися в чужому. А тут ще й машина не їде, харчі кінчаються.

Справді, минули всі строки, а машини не було. Чого тільки ми не передумали… На восьмий день роботи пізно ввечері стомлені повернулися до табору. У всіх був пригнічений настрій. Вечеря була бідна — чай без цукру і сухарі. Відтоді як перейшли на суворий продовольчий режим, рештки консервів притримали на чорний день. Всі розуміли, що до приїзду машини з продуктами доведеться затягувати паски.

— От вона, хлопці, виявляється, топографія яка? Ніколи не думав, що людям так важко дається карта, — сумно вимовив наймолодший із нас, Петров.

— Чекати машину далі — марна річ, — після довгих роздумів сказав Дерев’яшкін. — Поки ноги носять, треба згортати роботу й вибиратися звідси. Закінчимо все наступного року.

Того пам’ятного вечора так і постановили — вранці вирушати з табору. Швидко повкладалися спати. Ніч стояла тиха. Тільки здалеку долітали протяжні трубні звуки.

— Що за дивні звуки? — стривожено запитав Петров.

— Це ревуть ізюбри, — заспокоїв його Сухарєв.

Ревіння не стихало, до ізюбрів приєднались інші дикі тварини. Нам і раніше не раз доводилося чути такі концерти. Як правило, вони відбувалися пізньої осені на різку зміну погоди. Тривога звірів передалася нам, і ми довго не могли заснути.

— Гляньте, хлопці, скільки снігу насипало! — виглянувши вранці з намету, злякано вигукнув Петров.

Я вийшов з намету і зупинився вражений — як різко змінився пейзаж! Тільки вчора яскраво світило сонце, а сьогодні все було в суцільній сірій імлі. Молоді гілки дерев, покриті товстим шаром снігу, зігнулися дугою, на пеньках повиростали білі шапки. Тиша стояла дивовижна, здавалося, було чути, як, падаючи, шелестять сніжинки.

Почекали кілька годин, але погода не змінилася. Звичайний в цих місцях вітер зовсім затих.

Тепер уже не лишалося ніякої надії, що машина проб’ється через снігові замети.

— До бази добиратимемося пішки, — рішуче заявив Дерев’яшкін.

— Та це божевілля! — закричав Пошкус. — Без продуктів по гористих засніжених берегах річки ми не пройдемо й десяти кілометрів.

— Ризик є і великий, але треба йти, бо з кожним днем ми слабшатимемо від голоду і шансів на порятунок лишатиметься менше й менше, — переконував Дерев’яшкін.

Вирішили йти, не чекаючи на кращу погоду. Вантаж поклали на березі, накривши його наметом. З собою взяли тільки планшет, карабін, сокиру й торбину з рештками харчів.

Круті береги Селенги ховалися в суцільній сніговій завісі. Рушили вгору, ступаючи слід у слід і провалюючись по коліно в пухкому снігу. В улоговинах сніговий покрив уже досягав майже метрової товщини. Йти було дуже важко, особливо передньому, тому ми часто мінялися місцями. Нагорі віяв сильний вітер, і мокрий одяг вкрився крижаною шкіркою, вже не захищаючи від холоду. А сніг усе сипав. За весь цей час ніхто не вимовив жодного слова.

— Чого це ви мовчите? Чи вмирати зібралися? — не витримав Петров.

Йому ніхто не відповів. Перший підйом забрав надто багато часу й сил. Ноги обважніли, ступали вже більше по інерції. Найкраще тримався Пошкус: із заліпленим снігом обличчям і напівзаплющеними очима він уперто йшов, похитуючись на ходу.

— Стійте, відстав Петров! — гукнув Сухарєв, який ішов позаду.

Всі зупинилися. Петров у сніговій імлі здавався безформною сніговою грудкою.

День видався нам неймовірно довгим. Вечір застав нас у переліску, де ми вирішили стати на ночівлю. Все було мокре, окрім, хіба що, сірників, які ми берегли, мов зіницю ока, проте розпалити багаття в таку погоду вдалося не зразу. А сніг усе сипав і сипав, і, здавалося, не буде йому кінця-краю.

— Клятий сніг і не думає вщухати, іде вже майже добу, — роздратовано вигукнув Петров.

— Зате тут усе скінчилось! — витрушуючи кришки з торбини, в тон йому сказав Сухарєв.

Стало ясно, що попереду дні без їжі, зовсім без їжі. І ніхто не знав, скільки буде таких днів.

— Багато зробили помилок, — бурчав Пошкус.

— Які ж це помилки? — поцікавився Петров.