Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро - Страница 20

— Насамперед дурницю зробили, коли виїхали з бази майже без продуктів, — загнув пальця Пошкус— Потім — коли зірвались із стоянки, а треба було почекати.

— Невідомо, чим би це скінчилося? — крізь дрімоту озвався Петров. Сиділи біля багаття. Холод примушував підсуватися все ближче й ближче до вогню. Потріскуючи, багаття обсипало нас іскрами. Весь час доводилося струшувати їх з одягу й повертатися до вогню то одним, то другим боком.

Багаття палахкотіло, освітлюючи вкриту снігом модрину, під якою ми сиділи. Дим угору майже не піднімався, густою шапкою зависнувши над нами. Великі сніжинки, пролетівши крізь димне марево, м’яко опускались додолу. Гра світла й тіней надавала нашому “житлу” нереального, казкового вигляду.

Так під снігопадом ми провели ще одну пам’ятну ніч. Відпочити, звичайно, добре не вдалося, а під ранок ще різко похолодало. Снігопад нарешті вщух. Крізь розриви низьких важких хмар світило вранішнє сонце. Лісисті гори, вкриті білою габою, іскрилися в холодному, яскравому промінні.

— Вставайте, час рушати далі! — вдавано бадьорим голосом сказав Пошкус.

— Треба спершу вирішити, куди йти, обрати маршрут, — висловив свою думку Дерев’яшкін.

— Ясно куди, вздовж берега.

— Берегом не підемо, він гористий, підйоми і спуски заберуть у нас останні сили. Єдина надія — зустріти монголів. Тому підемо полонинами, де монголи можуть, пасти худобу.

— Таж тут можна пройти сотні кілометрів і не зустріти ні душі, — не вгавав Пошкус. — Ні, ви як собі хочете, а я піду берегом. На животі, але доповзу до бази.

— Я відповідаю за всіх, за тебе теж, тому прошу без анархії! — підвищив голос Дерев’яшкін.

Ситуація ставала критичною. Ще хвилина, і вибухне сварка. Я подивився на обох і зрозумів, що вони один одному не поступляться. Треба було негайно втрутитися, але справа ускладнювалася тим, що Дерев’яшкіна підтримував тільки я. Сухарєв і Петров згодні були йти берегом як і Пошкус.

— Ну годі сваритися! — крикнув я. — Знайшли час з’ясовувати стосунки, треба думати, як з біди вибиратися. Пропоную розділитися на дві групи. Ми з Дерев’яшкіним підемо долиною, а ви втрьох — берегом.

— Гаразд, — погодився Дерев’яшкін, — але запам’ятайте: група, яка вийде на людей першою, повинна негайно зробити все можливе, щоб виручити решту.

Цю умову прийняли одностайно.

Швидко попрощались і розійшлися в різних напрямках. Ми з Дерев’яшкіним повернули праворуч від річки, решта троє рушили за течією Селенги.

Широкою гірською полониною йти було трохи легше, бо сніг ущільнився і був не такий пухкий та глибокий. Трохи пригрівало сонце, і наш одяг скоро висох. Зовсім поруч дорогу перебіг заєць. Ми дуже зраділи — виходить, крім нас, є тут іще живі істоти. І пошкодували, що віддали хлопцям карабін.

Ми йшли вже кілька годин, і я подумав, що, мабуть, Пошкус усе-таки мав слушність. Ніби читаючи мої думки, Михайло раптом сказав: “Навряд, щоб ми тут зустріли людей, немає ніяких ознак життя. На ніч зупинятися не будемо, врятувати нас може тільки рух”.

Так і йшли день і майже всю ніч, засинаючи на ходу, але не дозволяючи один одному зупинятися.

Перед нами лежало велике снігове поле, праворуч і ліворуч височіли білі мовчазні гори, освітлені холодним місячним світлом. Від вершин гір, каміння та поодиноких дерев падали чіткі чорні тіні. Мороз. Небо всипане зорями. Здавалося, що в усьому світі нас тільки двоє. Наші рухи уповільнювались, думки в голові плуталися. Хотілося лягти й не рухатись, але внутрішній голос застерігав: “Ляжеш — не встанеш”.

Під ранок не витримали, не розпалюючи багаття, тісно притулившись один до одного, заснули. Мороз посилився.

Крізь дрімоту відчували, як холод пронизував усе тіло — від задубілих ніг до грудей.

“Мабуть, кінець”, — страшна думка не відганяла апатії. Заціпеніння сковувало думки. Вони щоразу поверталися до водія Лепіна. “Де він, чому не їде? Ех, під’їхав би зараз на своєму всюдиході”.

Мені здалося, що світло фар сліпить очі. Просто на нас повільно рухалась машина. Куди він їде, заснув, чи що? Жах і обурення охопили мене. Я закричав, навіть кулаком погрозив невидимому водієві, але слова застряли в горлі. А машина все сунула, сунула, і нарешті просто переді мною виросла довготелеса постать Лепіна.

“Бувають же на світі чудеса. Тільки подумав про Лепіна, а він тут як тут. Дорогий Лепін, як довго ми тебе чекали!” Лепін підійшов до мене впритул, узяв за плечі й почав сильно трясти. Я почув його слабкий голос, який доходив до мене, ніби крізь вату:

— Ти чуєш? Треба йти, бо загинемо. Голос дужчав.

— Вставай, ранок уже, треба йти, пропадемо! — кричав Михайло мені в обличчя і несамовито тряс за плечі.

Насилу розплющив очі, спробував поворухнутись, але руки й ноги не слухались мене.

— Виходить, Лепін мені примарився?

— Що ти все Лепін та Лепін, вставай, треба йти, бо замерзнемо!

Михайло допоміг мені піднятись, проте ноги підкосились, і я сів на сніг. Він зняв з мене чоботи, розтер снігом ноги. Допоміг взутися. Перевзувся сам. Тільки через годину ми, важко ступаючи, рушили далі.

Надвечір зовсім вибились із сил. Попереду виростали гори, хребти яких тяглися з півдня на північ: Іх-Тунел-ула, Цаган-ула та Хуху-Дебег-ула. Їхні засніжені вершини виблискували в промінні призахідного сонця. До них було кілометрів сорок, хоч у прозорому морозяному повітрі здавалося, що вони зовсім поряд.

А ще через годину ми побачили далеко попереду ледве помітні чорні цятки. Придивились і не повірили своїм очам: це були яки. Там же стояв і майхан — юрта скотарів. Звідки тільки сили взялися — ми бігли, падали, знову бігли задихаючись, поки не опинилися біля майхана, з якого вийшло кілька стривожених нашою появою пастухів.

Монголи, не роздумуючи, сіли на коней і подалися шукати хлопців. Шукали всю ніч. Тільки вранці нарешті побачили сліди, які вивели їх на наших товаришів, що були вже геть знесилені.

— Їх цас байнуу, їх цас байнуу, дуже великий сніг, — повторювали монголи, які повернулися.

Петров був непритомний. Його обережно зняли з коня, занесли до майхана і поклали біля вогнища на овчину. Він розплющив очі, нестямним поглядом обвів усе довкола.

— Де я, що зі мною? — вимовив, насилу рухаючи губами.

— Ну, якщо прийшов до тями, значить, житиме, — сказав, увійшовши в майхан, похилого віку монгол, який привіз Петрова. — Чого стоїте без діла, мерщій роздягніть та добре розітріть ноги й тіло, а потім дайте гарячого чаю з топленим маслом.

Ми заходились енергійно виконувати всі поради монгола. Нарешті Петров застогнав. Попросив пити. Хлопці розповіли про події останніх днів. Перший день вони, не зупиняючись ні на хвилину, йшли по засніжених крутих берегах річки. Провалювались у кучугури й насилу вибирались із них. До кінця дня втома й голод зморили настільки, що не було сил навіть розпалити багаття, заснули просто на снігу. Так їх і знайшли.

Дуже тепло прийняли нас нові друзі. Особливу увагу приділяли Петрову, який постраждав найбільше. У тісному майхані тепер тулилося вісім чоловік: троє монголів і нас п’ятеро. Наймолодшим серед монголів був шістнадцятирічний Чойжил. Усе літо він допомагав батькові пасти худобу, на пасовиську затримався через негоду. Навчався в школі-інтернаті для дітей скотарів у місті Хатгалі, там-таки, де була й база нашого загону.

Чойжил особливо прив’язався до Петрова. Знайшов йому біля вогнища найкраще місце, годував хворого. Він міг годинами сидіти біля Петрова і слухати розповіді про топографію. Жвавий і допитливий хлопець хотів усе знати: які позначки роблять на планшеті топографи, як користуються топографічним приладдям, як треба зображати предмети на карті. Хлопчина добре володів російською мовою, яку вивчав у школі з першого класу. Мабуть, навчання йому давалося легко.

Монголи були дуже гостинні. Ми їли з одного казана невигадливу їжу скотарів-аратів. Спали, тісно притулившись один до одного, в маленькому майхані. Щире піклування друзів допомогло нам швидко відновити сили. Хвороба ще довго не відпускала Петрова, але незабаром і він став на ноги.