Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро - Страница 39

— А про мене що надряпав мерзотник? — сумно поцікавився Майстер На Всі Руки й поклав на стіл кулаки-гирі.

— Що ви таємно клепаєте самогонні апарати і продаєте населенню по спекулятивних цінах.

— Що-о?… Самогонні? — Майстер здивовано викотив” очі. Ця безсоромна брехня вразила його в саме серце — кулаки розслабились, голова опустилася.

— Та не зважайте. Ми розуміємо, що вся та плітня не варта уваги. Одначе порядок є порядок, а тому пишіть пояснення. — Інструктор ще раз глянув на годинник і з полегкістю зітхнув. — Оце й усе. Пояснення віддайте секретарці.

Цієї миті двері прочинились, і до кімнати влетів Доброзичливець. Губи старого пасквілянта тремтіли, оголюючи верхні зуби — великі й гострі, мов у щура.

— І на вас анонімка? — запитав Садівник.

— Не варте уваги, кажете? — гримаса гніву спотворила обличчя “страхагента”. — Це ж чому, дозвольте вас спитати?..

У кімнаті нараз запала мертва тиша — всі були приголомшені таким одкровенням. Он, виходить, хто весь час каламутить воду, складає брудні пасквілі на жителів Крутоярів.

— Прошу, негайно вийдіть звідси! — наказав Інструктор і ступив крок до анонімника.

— Усі ви себе занапастите! — заверещав Доброзичливець. — А ти, Хлопчику, ти… від тебе всі напасті! Це через твої кляті фантазії у нашому містечку коїться казна-що!.. Та вже недовго тобі лишилося чаклувати. Завтра тобі виповнюється шістнадцять, я знаю, у мене все зафіксовано. Ніяких див ти вже не витвориш. І це містечко стане нудним. Ти побачиш життя таким, яким воно є насправді, а не вигаданим. Спробуєш пожити без своїх викрутасів, як усі нормальні люди.

І він хутко зник за дверима. Хлопчик розгублено дивився на присутніх:

— Це правда? Йому не відповіли.

— Ну, скажіть, це правда? — голос Хлопчика затремтів. — Ви ж ніколи не обдурювали мене, завжди казали тільки правду…

— Бачиш, Хлопчику… — почав був Садівник і знічено замовк.

— Розумієш, дорогенький… — Майстер На Всі Руки хотів доповнити Садівника, але теж не знайшов слів і тільки махнув рукою.

— Може, ти, Мисливцю, поясниш мені?

— Шкода тебе… І всіх нас…

— Спасибі… друзі… я, здається, починаю розуміти вас. Мені пора йти. Побуду сам, спробую розібратися в усьому.

Пригнічений і розгублений, поплентався Хлопчик додому, йому страшно було навіть подумати, що завтра він стане іншим. Так хотілося, щоб усе навколо лишилося таким, як і досі, — радісним, цікавим, незвичайним. Щоб були на світі чудеса, без яких життя стає сірим і буденним, нудним і одноманітним.

Аж біля оселі Прибульця він опам’ятався. І тут збагнув, чому прийшов саме сюди. Хлопчик підійшов до ракети і по драбині видерся вгору. Перед тим як закрити люк, роззирнувся — внизу, в зелені дерев, потопали чепурні будиночки; давно нефарбований, місцями проіржавілий дах будинку Прибульця здавався тепер таким милим його серцю. А он і акуратна грядка в городі бабусі Тодоски. Може, все це він бачить востаннє…

Хлопчик зітхнув і рішуче ступив усередину ракети. В рубці сів у вузьке крісло. Весь простір перед ним застилав великий зеленуватий пульт. Поки що мертвий і тьмяний. Ось і величезний екран для управління і контролю, схожий на електронне табло стадіону, праворуч на стіні червоний важіль. Хлопчикові пригадалися розповіді Прибульця про свою ракету.

— В техніці я погано розбираюсь, — казав інопланетянин. — Та мені й не треба її знати. Досить запам’ятати основні принципи. Для польоту практично потрібно небагато навиків. Техніка ускладнюється, людина вишукує нові досконалі способи керування нею. В моєму кораблі немає численних кнопок і важелів. Досить тільки ввімкнути енергосистему корабля — решту зробить машина. Пілот лише уявляє місце, куди він бажає летіти. Щоправда, це не так просто, як здається. Треба добре тренувати свою уяву і вміти максимально зосередитись. Переважна більшість землян на моєму кораблі не змогла б відірватися навіть від землі.

Хлопчик зачудовано дивився на єдиний на кораблі важіль і думав: “Куди полетіти? Може, до гігантської зірки Бетельгейзе? Чи до надщільної зірки Кейпера, що в сузір’ї Кассіопеї? Чи на планету Руна, оповиту сяйвом вічних райдуг? Туди, де вранці паморочиться голова від аромату квітів і багатоголосого співу птахів. Прибулець так захоплююче розповідав про неї”.

Рука Хлопчика пересунула важіль, і корабель, загувши, легко відірвався від землі. Минуло кілька секунд, і він безслідно зник у небі. На місці стоянки жовтів слід від ракети — жовтий круг на зеленому моріжку.

Не минуло й години, як Таїсія Іванівна дізналася про зникнення Хлопчика. Вона примчала з чергування до двору Прибульця на вицвілому, болотного кольору уазику “швидкої допомоги”. Огрядна фельдшериця підбігла до інопланетянина, який флегматично дивився вгору, ніби ще сподівався побачити свою ракету.

— Де він? — заголосила Таїсія Іванівна. — Куди зник мій племінник? Чому ніхто не спинив його? На яку зірочку дивитимусь я тепер вечорами, заливаючись гіркими сльозами? А це єдине, що мені лишається. Ну, скажіть, що робити?

— Я думаю про це, — Прибулець перевів на неї погляд.

— Гаразд, — раптом спокійно мовила Таїсія Іванівна. — Хто може повернути мені дитину? Ви?

— Ні.

— А Майстер На Всі Руки? Він же такий мудрий, такий роботящий. Колись кран нам хотів полагодити. Дуже складний кран був, нічого в нього не вийшло тоді…

— Він теж не зможе повернути.

— Хто ж тоді? Хто?!

— А чи варто його повертати?

— Що-о?! Та як ви можете таке казати? Стільки сил віддала, щоб поставити його на ноги! Хто ж тепер утішить мене на старості років?

— Якщо так…

— Саме так! Лише так! І дійте, негайно дійте! Або ж порадьте, що мені робити! Це ж ви винні, що він полетів — залишили напризволяще ту свою кляту бандуру!

— У вашому містечку багато див. Саме це і є рятівна лінія.

— Мерлін поїхав в Алушту, — гарячково розмірковувала Таїсія Іванівна. — Моргана! Треба її просити. В ноги впаду, але вмовлю…

За хвилину уазик зірвався з місця і зник за поворотом.

Прибулець ще раз глянув у небо, скрушно похитав головою і пішов до будинку.

Таїсія Іванівна знайшла Феню на городі. Та підгортала молоду картоплю.

— Феню, дитино, я до тебе! — гукнула тітка Тося від хвіртки. — Ти чула, що мій шибеник накоїв?

— Чула.

— Сонечко моє, поверни його. Ти ж не така, як усі ми, ти — фея! Феня замріяно подивилася на Таїсію Іванівну.

— Навіщо?

Тітка Тася аж підскочила:

— З Прибульцем змовилася? Невже ти не розумієш, що Хлопчика треба повернути? Він нам потрібен. Навіщо йому той космос? Що він там забув? Допоможи… Зарадь моєму горю! Хочеш, стану на коліна…

Феня співчутливо подивилася на неї.

— Добре. Допоможу. Мабуть, від долі не втечеш…

— Ходімо, ходімо, рідненька! — заметушилася тітка. — Я на машині, за дві хвилини будемо в Прибульця…

Феня зупинилась на місці старту корабля. Вона заплющила очі, підняла голову й так надовго завмерла. Обличчя її закам’яніло, рот напіввідкрився, а руки повільно поповзли вгору — між ними голубим маревом тремтіло повітря.

Нарешті Феня опустила голову й руки. Розплющила очі н стомлено подивилася на Прибульця і Таїсію Іванівну, ніби бачила їх уперше.

— Заспокойтесь, Таїсіє Іванівно, — прошепотіла дівчина. Хлопчик скоро буде вдома. Я зробила все, що могла.