Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро - Страница 40

10

Корабель ніс Хлопчика космічними просторами з неймовірною швидкістю. Під час польоту ожив екран, поверхню якого перетинали дві лінії: нижня — червона, верхня — голуба. Червона весь час була рівною, а голуба вигиналася змійкою, повільно наближаючись до червоної. Прибулець колись пояснював: червона показує розрахункову, голуба — справжню траєкторію польоту. Але як вивести корабель на розрахункову траєкторію, Хлопчик не знав.

Він летів уже кілька годин, і політ уже не тішив його так, як у перші хвилини. Щось непокоїло його, не давало зосередитись — перед очима стояли уквітчані яблуневі садки, чулися гудки нічних пароплавів, хвилював запах сирої річкової води і густий аромат матіол, від якого одночасно хочеться і плакати, і сміятися.

Він згадав Феню Моргану, її ніжну усмішку, мелодійний голос. І йому так захотілося додому, що аж сльози навернулись на очі.

Таїсія Іванівна перша помітила корабель, що приземлявся. Срібляста дзига, ледве висвітлена блідим місяцем, спускалася з неба. Нарешті вона легко й плавно тицьнулася точнісінько в те місце, де стояла раніше. Тітка підбігла до корабля.

— Повернувся, радість ти моя! Мисливцю! Садівник! Йдіть-но сюди! Хлопчик на Землі! А ти, Феню, чому не йдеш? Це ж завдяки тобі ми бачимо Хлопчика живим і здоровим!

Фея стояла неподалік усім своїм виглядом показуючи: її зовсім не цікавить те, що тут діється. Вона лиш подумала: “Така вже наша жіноча доля: спускати чоловіків з неба на землю”.

На другий день Хлопчик прокинувся пізно. На тумбочці біля його ліжка стояв пишний букет червоних гладіолусів. Там же лежала записка: “Вітаю з днем народження, моє золотце! Цілую тебе! Я на чергуванні. Борщ у холодильнику, млинці на столі. Буду ввечері. Тітка Тася”.

“Як же це я забув?.. Сьогодні ж мені шістнадцять!” — радісно ляснув долонею себе по лобі. Але радість швидко змінилася тривогою. Хлопчик згадав лихі віщування пасквілянта-анонімника. Неприємний холодок поповз поза спиною: невже він став зовсім іншим і життя втратить для нього будь-яку привабливість?.. Треба негайно перевірити.

Сяк-так умившись і пригладивши долонею неслухняну чуприну, Хлопчик вийшов з будинку. Звично завернув праворуч у перший провулок — до Прибульця. Важке передчуття не полишало його, він відчував: сталося непоправне. Корабля на тому місці, куди він учора приземлився, не було. Прибулець покинув їхнє містечко, навіть не попрощавшись!..

Хлопчик увійшов до будинку. В кімнаті на столі лежав аркуш паперу, змережаний красивим почерком. Прощальний лист Прибульця! Хлопчик прочитав: “Усе стає на свої місця. Чудес більше не буде. Немає мені притулку. Тобі такому — теж. Ви, люди, змінюєтеся разом із світом, в якому живете. Прощай, Хлопчику! Я любив тебе!..”

— Прощай, інопланетянине, — прошепотів Хлопчик. — Я ніколи тебе не забуду.

Він вийшов на вулицю. Зникли неспокій, хвилювання. Лише важкий камінь на серці не давав дихати на повну силу. Віщування Доброзичливця починали збуватися.

З відчинених вікон сусіднього будинку лився солодкоголосий спів: “Який чудовий цей світ, подивись…”

Дома він сів у старе крісло перед увімкнутим телевізором і довго бездумно дивився на екран.

Увечері Таїсія Іванівна прожогом влетіла до хати. Угледівши пригніченого Хлопчика, все зрозуміла й весело защебетала:

— Чого зажурився? Нещасний! Казочку в нього відібрали! А мільярди людей живуть звичайнісіньким життям і не рвуться за хмари. Працюють, ходять по землі, виховують дітей. Мріють теж, звичайно, але ж за межі не виходять…

Хлопчик демонстративно відвернувся.

— Не згоден? Тоді послухай: усе тобі давалося без будь-яких труднощів, без найменшого твого зусилля. А що даремно дісталося, те не шкода й втратити. Чи не так?

— Не знаю, тітонько, — байдужим тоном відповів Хлопчик. — Не здатен я сьогодні мислити. Важко мені. Не можу я більше тут зоставатися. Поїду.

— Куди?

— До великого міста. Подам в університет документи. Я вже все вирішив. Завтра й поїду.

У тихій зажурі тітка сказала:

— Вирішив — їдь. Речі зараз складу.

11

Автобус, як завжди, запізнювався. Тітка і Хлопчик стурбовано поглядали туди, звідки мала підкотити машина. Говорили про те про се, відчуваючи, що їх уже розділяють кілометри й роки.

Нарешті, натужно завиваючи, до станційного будиночка під’їхав старий ПАЗ, якому б давно годилося зайняти місце серед музейних експонатів. Двигун торохкотів, чмихав, кузов деренчав.

Пасажири з’юрмилися біля передніх дверей; задні, судячи з усього, давно не відчинялися. Кожному хотілося зайняти найзручніше місце. За сльозами тітка не бачила племінника. Вона хотіла усміхнутися, щоб підбадьорити Хлопчика, але нічого з того не вийшло, обличчя її лише жалібно скривилося.

Нарешті всі повсідалися, заскреготіла коробка передач, і автобус, смикнувшись, рушив.

Коли автобус проїжджав повз молочний магазин, Хлопчик раптом побачив Феню Моргану. Невже й вона стала звичайною? Із-за хмар блиснуло вранішнє сонце, і тієї ж миті за спиною феї спалахнуло золотисте сяйво. Потім воно щезло. Що то було? Може, платтячко блиснуло в сонячних променях? А може, й справді — крила?..

Автобус прогуркотів по мосту через річку і вихопився за місто.

Хлопчиком заволоділи думки про майбутнє, яке чекало на нього.

12

Після від’їзду Хлопчика всі помітили — з Крутоярів почала зникати молодь. Обезлюдніла завжди така галаслива, гомінка Корогодська. Напівпорожній кінотеатр не виконував план. В кутку танцювального майданчика тупцяло всього кілька пар. А одного вечора сюди взагалі ніхто не завітав.

Якось по Крутоярах полетіла чутка: десь у далеких краях розгулявся вулкан.

До вечора землю й дахи будинків укрив сантиметровий шар пилюки.

Схоже було, що таки вулкан, і люди мусили серйозно замислитися над своїм майбутнім. Усі тільки й говорили про те, що буде з містечком. Кілька тижнів люди боролися із стихією. Але сили й терпіння крутоярців вичерпувались, а вулканічна пилюка все летіла й летіла.

І населення почало покидати Крутояри. Через кілька днів у містечку залишилося два чоловіки — лікар-психіатр Андрій Григорович і старий Михайло.

— Як я звідси поїду? — казав Андрій Григорович. — Поки житиме тут хоч одна людина, мушу зоставатися. А раптом моя поміч потрібна!

У поспіху всі забули про старого Михайла. Останніми місяцями до нього ніхто не звертався — у містечку, на диво, не помирали.

Сторож сидів у своїй кімнатці — спокійний, відчужений. Старий повністю втратив зв’язки з довколишнім світом, поринув у спогади. І чим далі його пам’ять висвічувала події минувшини, тим яскравішими і барвистішими вони йому уявлялися.

Пізно ввечері він підвівся, дочвалав до дверей, відчинив їх.

До свого будинку він більше не повернувся.

Через кілька місяців пил з вулкану повністю вкрив містечко. Від Крутоярів нічого не лишилося. Якимось чином згадка про них зникла з літопису. Немає містечка і на географічній карті.

Спливло багато років. Хлопчик виріс, закінчив медінститут, одружився, його суджена — теж лікар. Мають сина Славка — непосидючого, невгамовного, як і всі діти.

Влітку, у вихідні, колишній Хлопчик неодмінно виїжджає відпочивати на природу. Багато часу він віддає вихованню сина. Славко росте звичайним хлопчиком. Щоправда, останнім часом за ним почали помічати деякі дивні речі: то раптом зграя птахів його супроводжує, коли він іде в дитсадок, то двигуни в машин глухнуть, коли вулицю переходить…