Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович - Страница 90

Розділ вісімнадцятий

НЕВДАЛІ РОЗШУКИ

Нарешті Джейн побачила справжню Індію. Незважаючи на те, що вона була схвильована майбутньою зустріччю з хворим братом, якого не бачила багато років, дівчина не могла не захоплюватися красою палаців і парків. Ніби навмисне, перед головним палацом провели слонів, прикрашених розкішними, вишитими золотом попонами! Ці вже були справжніми, не з цирку.

Раджа дуже люб’язно прийняв гостей в по-європейськи обставленому кабінеті і в європейському костюмі, чим розчарував Джейн. її цікавило, як вони розмовлятимуть з раджею. Але виявилось, що раджа чудово говорить по-англійськи. І все ж це була типова східна людина. Білосніжний пластрон накрохмаленої сорочки лише відтінював смаглявість його шкіри. Обличчям, як здавалося Джейн, раджа нагадував Отелло.

Боден коротко виклав мету їх візиту.

В міру того, як Боден говорив, обличчя раджі ставало дедалі розгубленішим.

— Мені дуже прикро, — сказав він, коли Боден скінчив, — що я позбавлений задоволення виконати ваше прохання: Аврелій Гальтон, як ви називаєте цього чудового юнака, справді перебував у мене, але тепер його немає… І я… нічого не можу більше додати до цього. Ваш Аврелій зник.

Усі були приголомшені такою несподіваною звісткою. Джейн, Боден, Пірс і Доталлер навперебій задавали запитання, але раджа, нервово куйовдячи кучеряву бороду, твердив одне:

— Нічого не можу додати до того, що сказав. Слуги заявили мені, що юнак зник минулої ночі, і більше про нього я нічого не чув… Може, вип’єте чаю? Ви, мабуть, стомилися з дороги? Ні? Тоді, може, вам цікаво буде оглянути мої алмази?

— Сер! — вигукнув Боден. — Ви, дозволю собі думати, цілком розумієте всю відповідальність..

Він не договорив. Маска фальшивої європейської люб’язності вмить зникла з обличчя раджі. Очі його так блиснули, що Боден поперхнувся і зблід.

— Дозволю собі думати, що ви також розумієте всю відповідальність ваших слів, сер! — обірвав він Бодена. — Я вважав би для себе вкрай образливою навіть думку вашу про те, що я, — він зробив особливий наголос на слові «я», — сказав щось таке, що не зовсім відповідає дійсності.

Усі зрозуміли: розмова закінчена і більше вони нічого від раджі не доб’ються. Розставання було значно холодніше і більш натягнуте, ніж зустріч.

Спускаючись мармуровими сходами, які утопали в килимах і квітах, Боден тихо сказав Джейн, щоб утішити її і себе:

— Не сумуйте, Джейн, Аврелій, мабуть, знову втік. Це, звичайно, дуже прикро, але ми все ж не сьогодні-завтра знайдемо його. Далеко він не зале… не забіг.

Джейн зітхнула.

— Раджа не хоче розлучатися з літаючим юнаком. Він, напевне, приховує його в себе, — сказав Пірс Доталлеру, коли вони вже йшли парком уздовж невисокої кам’яної огорожі. Та ми піднімемо на ноги всіх, якщо треба буде, дійдемо до віце-короля і доб’ємося обшуку в палаці і видачі Аврелія.

Доталлер думав про щось своє. Пірс ішов мовчки попереду всіх.

До слуху Пірса раптом долинув голос із-за огорожі. Кілька слів, сказаних на мові хіндустані, змусили його зупинитися і прислухатися до розмови.

Посеред вулиці стояв підмітальник, біля нього — худий старик і дівчина-підліток.

— Нехай у наступному народженні я буду останнім гадом, коли я брешу! — вигукнув підмітальник, мабуть збентежений недовірою. — Я розповідаю із слів чоловіка, який сам, своїми руками зв’язав літаючу людину і кинув її за наказом раджі в бездонний колодязь.

Старик махнув рукою і, хворобливо зморщивши обличчя, глухо мовив:

— Кінець усьому. Ходімо, Лоліта!

Але дівчина не зрушила з місця. Вона безумними очима поглянула на старика, потім твердо сказала:

— Він не може вмерти!.. Він сказав: «Чекай мене, Лоліта», — і я чекатиму його…

— Що там, містер Пірс? — гукнув Доталлер, підходячи до Пірса. Але, глянувши на його зблідле обличчя, з тривогою сказав, понижуючи голос: — Що трапилося?

— Нічого, нічого… Припадок серця. У мене це буває… Зараз мине.

Доталлер дивився на нього недовірливо.

Увечері, коли до під’їзду готелю вже було подано автомобіль, Пірс вирішив, що йому нічого далі приховувати таємницю. Він сказав Бодену:

— Містер Боден! Нам більше нема про що сперечатись. Аріеля-Аврелія Гальтона немає в живих. Його вбито за наказом раджі.

І Пірс розповів про почуту ним розмову.

За стіною раптом почувся голосний крик. О, ці зрадливо тонкі стіни індійських провінціальних готелів!

Пірс і Боден застали Джейн у сльозах.

На крик прибіг Доталлер. Дізнавшись про те, що сталося, він ледве стримував радість. Усе обернулося для нього якнайкраще!

Розділ дев’ятнадцятий

ВЛАДИКА РОЗГНІВАНИЙ

Анат, якого Аріель витяг з колодязя, був сином чоловіка з алмазом — Мохіти, першого радника й улюбленця раджі.

Бути улюбленцем раджі дуже вигідно. Раджа Раджкумар володів скарбами, загальної суми яких він навіть сам добре не знав. Мало кому з європейців відомо, що деякі індійські раджі — це перші багатії світу, в порівнянні з якими прославлені мільярдери — Ротшільди, Моргани, Рокфеллери, Вандербільди — бідні люди. Віками, з покоління в покоління, раджі збільшували своє багатство, яке складалось, головним чином, з коштовного каміння та золота.

Про всі ці багатства мало хто знає лише тому, що раджі не мають потреби продавати свої алмази, а коли б і виникла така потреба, то це не завжди й можливо: на світовій біржі небагато покупців на такі камені, як «Великий Могол» або «Регент». Нерухоме майно цих багачів — палаци, маєтки — також велике. Але за своєю цінністю його не можна порівняти з цими купами брильянтів та алмазів.

Не дивно, що раджі можуть нагороджувати своїх улюбленців так, як ніколи не могли нагороджувати своїх фаворитів наймогутніші й найбагатші королі Європи.

Але благовоління і любов раджі треба заслужити догоджаннями. Подібно до всіх людей, що проводять бездіяльне життя в замкнутому світі, як писав Вольтер — «у світі без обріїв», раджа найбільше боявся нудьги, хоч і мав непогану освіту, чудово володів англійською мовою, його дружина, Шьяма, говорила по-французьки, як парижанка. Разом з нею раджа кілька разів відвідував Європу — Лондон, Париж, Берлін. Але фраки й смокінги після вільного і легкого національного одягу, театри й раути, європейська кухня, весь уклад життя були для нього незручними, розваги — чужими. І він квапив дружину з від’їздом.

Дома, виконавши обряд очищення, скинувши незручний одяг, Раджкумар полегшено зітхав і почував себе щасливим. У легкому шовковому халаті він годинами лежав на тахті. Хлопчик-слуга обвівав його пальмовим віялом. Раджа брав куплені в Європі книги і журнали, вибирав «якнайлегший» роман і заглиблювався в читання.

Європейцем можна бути і в Індії!

Він був у своєму роді «освічений абсолютист». Належав до релігійного товариства «Брамо-Самадж», не поклонявся ідолам, не дуже старанно виконував обтяжливі релігійні обряди, їв дичину, яку готував повар-мусульманин, стежив за книжковими новинками, читав філософські книги, однаково погоджуючись і з Руссо і з Ніцше. Любив бути в товаристві сагибів і дружив з ними.

Провалявшись два—три дні з новою книгою, він раптом починав відчувати, що змія нудьги знову заповзає в його серце.

І тут на сцену з’являвся Мохіта, який до тонкощів вивчив свого владику.

— Що нового, Мохіта? — питав раджа, недбало кидаючи книгу на килим. Мохіта «брав прах від ніг владики», в пишномовних висловах вітав його і коротко доповідав про господарчі справи, про нові угоди, укладені з сагибами та селянами, про надходження арендної платні, про стягнення з несправних боржників.

Але сьогодні раджа неуважно слухав його і перебивав, повторюючи запитання:

— Що в тебе нового, Мохіта?

— Трупа хлопчиків і дівчаток підготувала нові танці.