Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир - Страница 73

Через хвилину обидва вже тримали в руках інструменти.

Вертоліт було змонтовано дуже швидко.

Вертоліт знявся у повітря і неквапно полетів над річкою. Ранковий туман розвіявся, вітер ущух. Видимість була чудова.

Северсон підніс до очей бінокль. Погляд його заблукав у Долину вогнів, перебіг до вулкана, а потім до скель, де кілька годин тому вони виявили печери літаючих створінь.

— Не бачу жодного квартянина, — сказав він задумливо.

— Мабуть, вони вдень сплять, — припустила Алена. — Оте їхнє “гуіі…”, яке закінчується нечутним ультразвуком, цілком імовірно: не мова, а засіб орієнтування в темряві, як у наших кажанів.

— Погляньте… — показав Фратєв у праве віконце. — Або мене обдурюють очі, або це справді велетенські сфінкси!

Над берегом ріки зводились до неба чотири майже однакові блоки скель. Горішні частини гігантів нагадували обличчя людей. Вертоліт попрямував туди. З наближенням схожість скель з людьми втрачалась, а коли вертоліт повис у повітрі біля голови одного з блоків, Фратєв засміявся:

— Природа трохи погралась з нами у сліпу бабу, та й годі. Людина вже гадала, що прилетіла в Єгипет, а виявляється, це тільки химерно вивітрені шари гірських порід.

Вертоліт продовжував летіти над рікою. Характер місцевості поступово змінювався. Стрімкі береги поступились рівнині, яка на обрії кінчалась пасмом гір. Праліс на берегах увесь час густішав. З обох боків Надія вбирала в себе притоки, які нарешті перетворили її на широку річку.

— Спустіться трохи нижче, — попросив Северсон Фратєва, коли вертоліт наблизився до великого вигину ріки. — Мені здається, що ми — біля мети нашої подорожі.

— Чому? — здивувався Фратєв, але, глянувши вниз, збентежився. — Чорториї… Невже наші хлопці тут загинули?

Вертоліт висів низько над річкою, яка кипіла, немов у казані.

— Ні, не вірю, що вони запливли просто у вир, — продовжував він у роздумі. — Мабуть, таки проскочили, для “Ластівки” це не важко. А втім, запитайте Навратіла, чи згадували вони в своїх передачах про чорториї?

Северсон увімкнув передавач. Відповідь прийшла негайно і вплинула вона, як цілющі ліки: “Ластівка” чорториї подолала щасливо. За повідомленням Крауса, течія Надії в коліні ріки поділяється: до чорториїв річка тече в напрямку моря, а од них — стікає на континент…

Метрів через сто річка справді заспокоїлась і ліниво поповзла долиною в незнані далі.

— Чому це обрій перед нами такий незвично близький? Адже ми над рівниною? — дивувався Северсон.

Фратєв пересунув важіль висоти, і вертоліт почав підніматися.

— Поглянемо згори!

Перед вченими розгорнувся незвичайний краєвид: рівнина кінчалась високим порогом, під яким розлягались болота. Вдалині жовтувато виблискували піщані дюни.

Могутня ріка з потужним гуркотом обрушувалась через високий приступок у бездонне провалля, де утворювала неспокійне озерце. З озерця вона продовжувалась віялом струмків, які зміїстими лініями розбігались в усі боки.

— Хай я буду римським папою, якщо ми справді не опинилися в Єгипті! Подивіться лишень: та це ж точнісінько Нільська дельта.

— Тільки одного їй бракує — моря, — заперечила Алена. — Скільки сягає око, видно тільки пустелю…

— Як у Єгипті!.. — вперто наполягав Фратєв. Він раптом схопився за голову: — Ми тут базікаємо, а внизу, мабуть, відбувається страшна трагедія!

Вертоліт почав спускатися до водоспаду. Алена і Северсон зрозуміли, що мав на думці Фратєв: можливо, “Ластівку” затягнув водоспад. Вони притиснулись лобами до стінок прозорої кабіни і, затамувавши подих, стежили за розбурханою стихією під ними. Могутній потік падав спочатку спокійно, а потім починав розбиватися об скелі і розливався запіненим озером.

Вертоліт спустився понад блискучою водяною стіною до скелястого острівця і спинився посеред озера на нижчому плесі.

— Тут хвилину перепочинемо. Дайте мені, будь ласка, скафандр, — попросив Фратєв. — Можливо, вони ще живі. У них досить великий запас кисню в балонах.

Алена злякалась:

— Невже ви хочете спуститись у воду?! Хіба ви не бачите, які тут чорториї?

— Не бійтесь, прив’яжіть мене тросом. В разі небезпеки подам знак дзвінком. Не можемо ж ми залишити друзів напризволяще.

Поки Фратєв надівав скафандр, Северсон вийшов з вертольота. При одному погляді на рвучкий потік у нього запаморочилося в голові. Дрібненькі краплинки води утворювали хмари туману. Над самісіньким верхів’ям водоспаду звисала чудесна райдуга, зразу ж поруч неї — ще одна, а ця тримала за кінці третю, набагато тьмянішу за перші. Северсонові перехопило подих, йому здалося, що природа поставила на домовину трьох учених останні тріумфальні арки — арки смерті. Коли Фратєв з’явився у дверях вертольота, Северсон мовчки показав на три райдуги. Однак той, немов закам’янівши, лишився стояти і вперто дивився перед собою.

Северсон озирнувся. Від несподіванки в нього підломилися коліна. Метрів за п’ятдесят від острівця з води стирчала голова велетенського ящера.

— Дванадцятиногий плазун! — закричав Фратєв і зачинив дверцята.

Северсон затримався тільки на мить. Він кинувся до вертольота, але з жахом побачив, що той уже піднімається в повітря. Побачив також і те, як Алена підскочила до Фратєва і кинулася на нього, намагаючись вирвати у нього з рук головний важіль управління.

Залишена напризволяще людина опустилась на землю. Повільно оглянулась.

Ящір все ще не ворушився. Він тільки трохи підвів голову і провів очима вертоліт. Потім раптом повернувся, швидкими рухами поплив до куща сіро-блакитних водоростей, що поросли очеретом та хвощами, проглинув його. Сполохав кількох птахів з дуже великими дзьобами й перетинчастими крилами. Як стріли, шугнули вони в повітря і закружляли над його головою. Ящір не звертав на них уваги, чвалаючи далі до маленької ковбані, в якій росли такі самі сіро-блакитні водорості.

“Дивно… Вони мають такий самий колір, як і наші скафандри…” — чомусь промайнуло в думці Северсона. Він був такий зайнятий ящером, що аж здригнувся, коли над ним зашелестіли пропелери вертольота. Машина приземлилась. Одразу ж відчинились дверцята кабіни, і в них з’явився блідий як смерть Фратєв.

— Пробачте, товаришу, що я вас так по-зрадницькому покинув. Я, нещасний, лишив вас на вірну погибель… — говорив він у розпачі. — Не знаю, що зі мною трапилось… Раптом кров ударила мені в голову, я втратив розум…

— Лайфе, іди швидше сюди! — вигукнула Алена з кабіни управління.

Як тільки Северсон зайшов, вона обняла друга. Тихо прошепотіла:

— Любий, не гнівайся на нього…

У Фратєва на лобі напнулися багрові жили. Северсон нахилився до нього і лагідно поклав руки на плечі:

— Це нічого… Нічого… Це може статися з кожним з нас…

Ящір весь час даленів і нарешті зовсім зник з поля зору в заростях дивних велетенських хвощів, які подекуди стирчали просто з води.

— Поки ящір повернеться, я встигну дослідити озерце під водоспадом… — промовив Фратєв. Очі в нього так гарячково палали, що Алена аж злякалась.

— Не дозволю! — сказала вона рішуче.

— Піду! — вигукнув Фратєв з упертістю. — Моє життя втратило вартість, я все одно негідник. А внизу мучаться троє чесних людей… Вони загинуть…

Запала напружена тиша. Тільки водоспад співав свою нескінченну пісню.

— Занурюсь краще я! — сказав нарешті Северсон.

— І я з тобою, — схопила його за руку Алена.

— Ні, ні, цього я не допущу! — закричав Фратєв і сперся спиною об дверцята кабіни, щоб ніхто не зміг вийти. — Я повинен спокутувати свою провину.

Северсон з хвилину дивився на нього безпорадно, потім знизав плечима: