Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир - Страница 74

— Гаразд. Але при щонайменшій небезпеці дайте знак — витягнемо.

Фратєв прикріпив до ноги скриньку з інструментами і не затримуючись скочив у воду. Трос, до якого він був прив’язаний, замалим не потягнув Алену й Северсона.

— Мені здається, в нього гарячка… — глухо сказав Северсон. — Ти бачила його очі? Чи не збожеволів він часом?

Алена мовчки похнюпилась. По щоках у неї повільно збігали сльози.

— Тільки б з ним нічого не трапилось… Ти почув дзвінок? — здригнулась вона.

— Ні, то причулось. Заспокойся, люба!

А Фратєв тим часом майже досягнув дна. Вируюча вода крутила його так, що він не міг схопитись за скелю, яка перегороджувала потік. Ось він опинився так близько біля гострого кам’яного шпиля, що в безнадії заплющив очі і, тамуючи подих, чекав удару.

Нарешті вир шпурнув його до куща водоростей, де можна було затриматись. Він зліз по них до дна і ухопився ногами за великий камінь. Увімкнув прожектор на скафандрі, напружено вдивлявся у зеленкуватий півприсмерк вируючої води.

Ніде ані найменшого сліду літака. Природно було б визнати, що його припущення виявилось хибним, але Фратєв, сам не розуміючи навіщо, почав сигналити прожектором; безрезультатно повторивши світлові сигнали кілька разів, він заплакав:

— Коли б були живі, то відповіли б. Літак розбився об дно, всі загинули…

І раптом Фратєв побачив чиїсь очі. Так, так, вирячені великі очі, які дивились на нього холодно й злісно. Він нахилив прожектор і закам’янів: поміж камінням причаївся велетенський краб з довгими зубчастими ногами й потворною головою. У Фратєва по спині пробіг мороз, на чолі виступив холодний піт; він вже схопився за кнопку дзвінка… але якась сила зненацька потягла його вгору. Не встиг він опам’ятатись, як опинився у вертольоті. Загув мотор. Машина піднялась у повітря.

— Бачите? — кинув Северсон у бік віконця.

Поспіх був виправданий: до водоспаду швидко наближався ящір. Скидалось на те, що він чимось наляканий: потвора лізла, не вибираючи дороги, спотикалася об повалені стовбури хвощів, часом занурювалася в ковбані. Коли ж ящір наблизився до острівця, порослого яскраво-зеленою травою, грунт під ним раптом почав провалюватись. Тварина судорожно смикалась, била довгим хвостом, аж бризки летіли на всі боки, але трясовина засмоктувала її все глибше й глибше. Якийсь час ще виднілась потворна голова з виряченими очима, але, зрештою, в череві бездонної трясовини зникла й вона. Все це тривало хвилин зо три, не більше.

Фратєв стежив за цією пригодою байдужно.

— В глибинах під водоспадом “Ластівки” немає, — сказав він нарешті стомлено. — її кінець був, мабуть, таким же трагічним, як і в ящера. Жахливо!..

— Оглянемо болота, може, виявимо які-небудь сліди, — сказав Северсон.

Вертоліт спустився нижче і попрямував до місця, де річка розпадалась на безліч дрібних струмків. Буйна рослинність гордовито протистояла воді, яка наступала невблаганно. Звук двигунів сполохав у заростях дивовижних птахів та дрібних звіряток — найрізноманітніших за величиною і виглядом.

Болота тяглись приблизно кілометрів з двадцять і поступилися місцем великій неозорій пустелі. Струмки серед сипкого піску перетворювались на струмочки, а потім зовсім зникли. А з ними зникала в мертвій пустелі й ріка Надія.

— Марно… Пустеля й трясовина ніколи не викажуть нам своїх таємниць… — глухо сказала Алена. — Повернемось.

— Ні, ні, ми повинні їх знайти! Не можна залишати їх тут, у незнайомому закутку Всесвіту! — розпачливо вигукнув Фратєв і підскочив до Северсона. Алена схопила його за руки.

— У вас гарячка! — жахнулась вона, тільки тепер глянувши уважніше йому в обличчя. Погляд його був каламутний, очі запалені, на лобі блищав піт. Він рвонувся, хотів звільнити руки, але втратив рівновагу, знепритомнів, упав на підлогу кабіни.

Алена швидко розстебнула йому блузу й сорочку, зробила спробу привести його до пам’яті. Марно.

— Погано з серцем! Припадок! — прошепотіла вона. — Швидше додому!

— Шукають нас! — простягнув Грубер навушники Мак-Гарді.

Той послухав з хвилину і засміявся.

— Хай шукають!.. Гадають, що ми загинули в трясовині!.. Зачекай, я почув щось цікаве… Фратєв тяжко захворів. У нього висока температура…

Грубер злякався:

— Отже, тут-таки є небезпечні віруси й бактерії? У нас досить ліків, Краус?

— Я ж не дурень! Звісна річ, електронний мікроскоп потягти не міг, але про все інше подбав… Ну, гаразд. Нам вигідно, щоб нас вважали мертвими… А тепер, друзі, давайте-но попрямуємо до сусідньої півкулі та поглянемо на ті загадкові будови квартян, які я помітив ще з “Променя”.

— А чи це безпечно? — злякався Грубер.

— Не маю ніякого бажання накласти головою! — одрубав Краус.

— Як закінчився огляд? — нетерпляче запитала Молодінова.

Алена нервово крутила гудзик халата:

— Хвороботворних вірусів не знайшли й сліду, але встановили гостре запалення мозкових оболонок. Температуру знизили, небезпека минула.

— Отже, причину хвороби не виявлено… — повільно сказав Навратіл.

Цаген замислився.

— Мені здається… Мені здається… Як ми могли про це забути?! Запалення мозкових оболонок, безперечно, викликане сонячним ударом! Випромінювання трьох сонць таке сильне, що становить небезпеку для нас навіть хмарного дня. І в Африці європейці мусять носити захисні шоломи за всякої погоди.

— Це вірно, — погодився Навратіл! — Ми боялись вірусів, а тим часом на нас по-зрадницькому напали ультрафіолетові промені. Ми негайно повинні зробити шоломи, які б надійно захищали нас.

Розділ XII

СЕЛИЩЕ НЕВИДИМИХ

“Ластівка” з трьома втікачами великим півколом обминула континент, на якому зупинилась експедиція, перелетіла широку протоку і попрямувала в глиб сусіднього суходолу.

Мак-Гарді, сидячи поруч пілота, уважно стежив за романтичним краєвидом, що пропливав під ними, і порівнював його з картою, складеною ще на “Промені”.

— Звертай праворуч і тримайся узбережжя, — звернувся він до Крауса. — Селище квартян міститься десь тут, недалеко півострова Коняча голова.

— Жодного літака на обрії! — оголосив Грубер, який виконував свої обов’язки спостерігача більш ніж сумлінно. — Тоскно… — зітхнув він по паузі. — Не знаєш навіть, звідки на тебе чигає більша небезпека: чи з підземного житла біля ріки Надії, чи з “Променя”, чи з таємничого селища ще таємничіших квартян. Швидше б уже спуститися на землю — у повітрі нас усякий помітить.

— Не дратуй нас хоч ти! — гримнув на нього Краус.

— Хлопці, хлопці, навіщо ця гризня? — намагався заспокоїти Мак-Гарді обох. — Погляньте краще вниз. Ми біля мети. За отією он затокою — Коняча голова, а кілометрів за сто ліворуч — селище квартян. Поглянемо на нього спочатку згори чи наблизимось до нього по землі?

— Згори?! Ото ще вигадав! Навіщо їх дратувати?! — розгнівався Грубер. — Можливо, у них є зенітна артилерія…

— Поки що вирішую тут я. На селище подивимось з літака, — уперто сказав Краус.

Мак-Гарді нервово смикнув головою:

— Гаразд. Тільки лети, прошу тебе, якнайвище. Так воно буде все-таки безпечніше.

Краус мовчки потягнув на себе важіль управління. “Ластівка” почала підніматись до безхмарного, ледь-ледь забарвленого фіолетовим кольором неба. Краєвид внизу швидко перетворювався на різнокольорову карту. Світло-зелена смуга змінилася блакитно-зеленою; за нею з’явились високі круті гори, а біля підніжжя гір простяглася широка долина, поросла пралісом та травами. Одна з річок в’юнилась поперек рівнини.

— Он там, біля річки… край лісу… — чомусь прошепотів Мак-Гарді, показуючи на маленький півострів, утворений коліном ріки. Посеред півострова видно було правильний жовтогарячий прямокутник, обмежений з одного боку дорогою, яка вела у степ і там зникала десь серед зелені.