Сигнали з Всесвіту - Бабула Володимир - Страница 93

Але через кілька годин з Землі надійшла звістка, яка абсолютно виключала обидва припущення:

— “Наші астрогравіметри прийняли все повідомлення без перешкод”.

— Нічого не розумію! — пригнічено сказав доктор Заяц.

Мак-Гарді відчув різкий біль, насилу розплющив очі й зойкнув з жаху. Над ним схилилось кілька дивних створінь з обличчями шимпанзе. Одне з них клало йому на груди жмут трави, змочений жовтою грязюкою.

Поранений знепритомнів. А коли прийшов до пам’яті і боязко розплющив очі, він уже був один. Лежав у густій траві під високим деревом.

“Краус… Де Краус?..” — промайнуло у нього в голові.

Мак-Гарді підвівся на руках, озирнувся. Навколо шумів дикий праліс, а по небу пливли хмари з райдужними краями. На деякій відстані від нього гойдалися під вітром і хилилися до землі під вагою блакитних ягід гілки низенького куща. Поранений майже підсвідомо поповз туди, зірвав і через силу проковтнув кілька плодів.

Аж тепер він усвідомив, що лежить у джунглях сам-самісінький, без надії на порятунок. Очевидно, Краус загинув при перестрілці. А може, таки поплив човном?

У Мак-Гарді паморочилося в голові, до пекучого болю в грудях приєднувалась нестерпна спрага. Напружуючи останні сили, він поповз через хащі туди, звідки чувся плюскіт струмка. Нарешті добрався до берега, зсунувся на череві до води й пожадливо напився. Йому зразу полегшало.

За кілька днів Мак-Гарді настільки зміцнів, що вже міг сяк-так пересуватись. Біль у грудях поступово вщухав. Прострелені легені напрочуд швидко загоювались, — можливо, допомогла грязюка, яку приклали йому до рани крилаті тубільці. Але ті ж тубільці, мабуть, потягли його рушницю. Мак-Гарді довго розшукував її, але знайти не міг.

“Повернусь у гори! — вирішив він кінець кінцем. — В Райській долині вистачить солодких плодів і смачного м’яса. Буду там захищений від ящерів, а можливо, й “Ластівку” відшукаю. Вночі людина погано орієнтується, — може, вулкани вибухнули трохи далі, ніж нам здалось…

Але як я туди доберусь?.. — пронизала мозок страшна думка — Немає човна, немає зброї… Немає нічого!”

І ось він стоїть з голими руками, — сам-самісінький, покинутий напризволяще серед незнайомої підступної природи, — жалюгідний кандидат у володарі Всесвіту.

Розділ XXII

КРАУС РОЗПОВІДАЄ

Вечір. Час відпочинку. Всі мешканці Селища Завойовників Всесвіту зібрались у клубі. Уважно слухають.

…Течія винесла мене в море… — тихо розповідає Краус. — Побоюючись бурі, я весь час тримався берега. Вітрило з шматка брезенту підганяло мій гумовий човен при попутному вітрі.

Спочатку я подорожував добре. Однак настав день, коли в мене закінчились консерви. Поки я плив уздовж порослого лісом узбережжя, було ще сяк-так. Але берег ставав дедалі пустельнішим, джунглі відсувались у глиб континенту, а їхнє місце займала неозора піщана пустеля.

Якось вранці несподівано налетів рвучкий вітер, підхопив мене і з неймовірною швидкістю погнав просто в море. Почався справжній шторм.

В задній частині мого гумового човна був закапелок, де я зберігав свої жалюгідні запаси, порожні консервні бляшанки та міх з водою. Я заліз туди, затягнув над собою парус і, скоцюрбившись, чекав, що буде.

Човен, мов несамовитий, підстрибував на гребенях хвиль; мене перекидало з боку на бік. Кожна хвилина здавалась мені вічністю, а я ж отак метлявся морем кілька годин!

Нарешті щось підо мною затріщало… Удар!.. Я знепритомнів…

Прийшовши до пам’яті, я обмацав собі руки й ноги… Ой леле! Ліва нога була зламана. Я лежав у мокрій траві на узліссі. Мабуть, збігло чимало часу, бо море, відступивши від берегів, уже заспокоїлось. — Мій човен! — вигукнув я в розпачі. Стогнучи від нестерпного болю в нозі, я плазував околицями, оглядаючи зарості. Результати розшуків були скромні і все ж досить втішні: у гущавині, досить далеко від берега, я знайшов кілька порожніх бляшанок та електричний ліхтарик. Це могло означати, що човен десь недалеко. Мабуть, його підхопив ураган та й закинув кудись на дерево.

Я трошки заспокоївся і заходився біля ноги. Удар припав на голінку: вона зламалась якраз посередині. Вирівнявши кістку, я обгорнув ногу листям і прив’язав до неї ліанами шматок кори. Звичайно, це було не так просто, як я розповідаю; поки мені пощастило виконати цю операцію, я не раз зомлівав від болю.

Виготувавши милиці з сучкуватих дрючків і перепочивши, вирушив на подальші розшуки. Я знайшов ще кілька консервних бляшанок, але човна ніде не було. Мені не хотілося навіть припустити, що його могло занести в море.

Наближалась ніч, а я все ще не знав, де і як переночую. Коли б я був здоровий, то розшукав би човен і перетворив його на примітивний намет або забрався б на дерево. Я цього не міг зробити. А спати на землі небезпечно — може розтерзати перший-ліпший хижак. Отже, лишалось тільки одне: викопати яму, як це роблять дикуни, й прикрити її дрюччям.

Легко сказати — викопати підземне сховище! Але чим, коли немає ніяких інструментів і — більш того! — не можеш навіть ступити на скалічену ногу!

Спочатку я спробував копати яму руками. Робота посупилася поволі й важко, бо грунт був глинястий, та ще й поріс травою з довгим, міцним корінням. Пізніше я використав бляшанку з-під консервів; випробував також каміння й дрючки. Отак я й копирсався в землі всю ніч і весь другий день…

— Не розумію, як вам удалось викопати яму, коли ви не могли стояти навіть на колінах? — скористався з короткої паузи Ватсон.

— Якщо прикрутить, — і дурень розумнішає!.. Дуже просто, хоч і мало приємно: сидячи з випростаними ногами, я копав землю спочатку навколо себе, а потім під собою. Закінчивши копання, я вилізав по заздалегідь гробленій з ліан і гілок драбині…

Примітивний дах забрав у мене ще дві доби виснажливої праці, але тепер я вже мав сякий-такий захисток. Кущі з їстівними плодами росли недалеко, питна вода з’явилась у мене просто в норі. Спочатку я не дуже зрадів з цього, але, подумавши, лишився задоволений. В сплетеній з гілля “підлозі” я лишив отвір для “колодязя”. За посуд мені правили ті ж консервні бляшанки.

Минув тиждень, потім місяць, а я все ще жив, як найжалюгідніша первісна істота. Нога загоювалась дуже повільно, вирушати в далекі прогулянки я не міг. Заготівля харчів для мене дедалі більш ускладнювалась.

Аж ось моє злиденне животіння порушила дивна пригода. Почалось з дуже незначного — зникла бляшанка, яку я лишив увечері біля своєї нори.

З’їсти її ніхто не міг; коли б затоптав який ящір, — лишилися б сліди. Отже, її хтось узяв.

“Злодія треба будь-що спіймати!” — вирішив я і поставив нехитру пастку: прив’язав до мотузка бляшанку, вкинув у неї кілька камінців (при найменшому рухові вони деренчали) і увечері поклав біля входу в нору.

Я марно чекав кілька ночей, але, кінець кінцем, бляшанка заторохкотіла. Я вискочив нагору. При світлі ліхтарика я побачив маленького квартянина. На мій подив, він був безкрилий.

Необачно засунувши лапку до бляшанки, злодюжка ніяк не міг витягнути її звідти, тоненько пищав і мружився на мене зляканими оченятками. Я зв’язав його ліанами, кинув на галявині й хотів повернутись до нори, коли це раптом почув підозріле шарудіння: з кущів виповзло ще одне таке створіння. Я причаївся.

Квартянин попрямував до мого бранця. Навіть не спробувавши звільнити товариша, він сів поруч нього і обняв.

“Мабуть, ви таки сумирні істоти. Звільняйтесь та йдіть собі геть!” — подумав я, прямуючи до своєї нори.

Ви не можете уявити, який я був здивований вранці: обидва квартянини сиділи на даху мого “палацу”.

— Чому ви не втекли? — запитав я голосно, відчуваючи гостру потребу поговорити хоч з ким-небудь, незалежно від того, чи розуміють тебе, чи ні.

Почувши мій голос, квартяни здригнулись, але зостались на місці. Вони поглядали на мене з цікавістю, ніби шукали орган, з якого виходили оті дивні звуки. Я засміявся: