Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич - Страница 81

Дорбатай зловісно посміхнувся. І ті, хто помітив цю нелюдську посмішку, зрозуміли остаточно, що молодому мисливцеві ніщо не допоможе.

— Привести сюди інших ворожбитів, — повелів спокійно Дорбатай. — Виконаємо наші священні звичаї!

Тепер прийшло вже шість ворожбитів-енареїв — вдвоє більше, ніж першого разу. Так вимагав священний звичай, якщо обвинувачений опирався і не визнавав того, що сказали перші ворожбити.

Ці шестеро, повороживши, сказали те саме:

— Він винний! Він цілком винний — так підтвердили боги. І боги вимагають суворо покарати його!

Знову мужній молодий мисливець сміливо відкинув обвинувачення. Тоді на заклик Дорбатая прийшло аж дванадцятеро ворожбитів — знову вдвоє більше, ніж перед тим. І ці дванадцятеро, повороживши, повторили те, що потрібно було їхньому владному господареві, Дорбатаю!

— Він винний! Так кажуть великі й грізні боги! І великі боги вимагають суворої кари винному!

Цього було вже досить за священними звичаями. Все було зроблено так, як вони вимагали. Дорбатай повернувся до Гартака:

— Ти повинен винести вирок, великий і мудрий вождь Гартак! — мовив він, звертаючись до нього.

Не дивлячись на обвинуваченого, який шукав у обличчі Гартака останню надію, той відповів заученими словами:

— Хай збудеться воля богів! Винний має бути покараний!

Дорбатай владно махнув рукою, і віщуни підвезли заздалегідь підготовлений віз, наповнений ущерть сухим хмизом. У віз запряжені були люті бугаї. Молодого мисливця зв’язали, поклали на віз і заткнули рота, Зверху на нього наклали хмизу. Потім запалили хмиз і вдарили бугаїв. Злякані тварини помчали в степ, везучи велике вогнище, де в палаючому хмизі лежала жива безвинна людина, яка не могла ні крикнути, ні ворухнути зв’язаними руками і ногами…

А Дорбатай, простеживши холодним поглядом вогняний шлях палаючого воза, урочисто підняв руки й повелів усім молитися великим богам і дякувати їм за те, що вони справедливо покарали злочинця, який зрадив священні звичаї сколотів…

Двоє інших мисливців, теж друзів Варкана, загинули не так урочисто. Одного з них уночі віщуни просто зарубали сокирами. Потім вони розповіли, що то був злочинець, який потай молився грецьким богам. Саме тому великі й грізні скіфські боги покарали його, кинувши з-за хмар гострі й важкі сокири, які зарубали відступника, а після того злетіли назад на небо. І прості— скіфи простодушно вірили цьому…

Другий молодий мисливець загинув під час полювання від списа, що, як твердили віщуни, упав з неба. Це стверджували й інші перелякані учасники того нещасливого для їх товариша полювання. Вони самі бачили, як з лісової гущавини, звідкись згори, вилетів спис. І хоч він після того, як убив мисливця, не полетів назад на небо, але хто ж інший, крім богів, міг кинути його в лісі, де нікого, крім кількох мисливців, не було?.. І тільки Дорбатай та найближчі його помічники знали, звідки взявся сцис і яку участь у цьому вбивстві брали великі й грізні боги. Бо ж сам Дорбатай віддав наказ одному з своїх віщунів, який заздалегідь забрався на дерево на Шляху мисливців і кинув у приреченого той спис…

Знали про це і Варкан та його товариші. Втім, вони не могли зарадити лихові. Тому зрозуміло, що протягом перших же днів жалобної подорожі лісовий загін зріс. До нього приходили всі, кому безпосередньо загрожувала небезпека. Поодинці Дорбатай і його віщуни могли перебити їх усіх — урочисто чи потай. А тут вони створювали вже значну силу, яка, крім того, спиралася ще й на багатьох мисливців і скотарів, що глухо ремствували й нарікали на жорстокі вчинки кровожерних віщунів.

І тільки пізніше Варкан перестав приймати до загону мисливців, які хотіли приєднатися до нього. Всі молоді воїни були вже тут; були й ті з мисливців, які могли б загинути від руки Дорбатая і його віщунів. Решта ж могли лишатися поки що в лавах племені. Там вони могли бути корисними, бо, по-перше, являли собою надійного спільника на час, коли Варкан почне діяти, а по-друге, — Дорбатай не міг запідозрити, що його чекає напад не тільки ззовні, а й зсередини.

Проте сили загону поповнювалися тепер в інший спосіб. Щоправда, Варкан твердо вирішив уникати будь-яких сутичок з силами Дорбатая і старшин аж до того часу, коли все буде готове для вирішального бою. Ним-бо володіли все ті ж самі міркування: треба берегти сили й приспати пильність старого віщуна. Тому єдине, що дозволив собі Варкан, — це час од часу непомітно забирати з великих табунів Дорбатая коней. Це робилося потай, без сутичок, глухої ночі Воїни Варкана діяли спритно, навіть не дуже озброюючись для таких нічних операцій. Вони знали, що їм ніщо не загрожує. Адже за священними звичаями скіфів, не можна було воювати ні з ким, доки триває жалобна подорож, доки тіло померлого великого вождя буде поховане. Скіфи мали право тільки захищатися в разі якогось нападу. Втім, воїни Варкана не думали нападати, вони лише тихо й непомітно забирали вночі коней…

Артем навіть жартував з приводу цього:

— Все одно виходить, як у тій легенді, що її розповідав на бенкеті Сколота старий Ормад…

— Але ж то була не легенда, дорогий мій Артеме, а уривок справжньої історії, — зауважив Дмитро Борисович.

— Ну, хай з історії. Так от, жалобну подорож племені до Гер можна порівняти з просуванням великої юрми перського царя Дарія. А ми тут — як тодішні скіфи, що уникають бою і обмежуються тільки партизанськими наскоками… Бачите, Дмитре Борисовичу, як допомагає досвід, незалежно від того, чи. іде він од легенди, чи від історії, як ви кажете? Обов’язково треба буде віддячити старому Ормадові! А як наше з вами тренування?

Артем і Дмитро Борисович уже трохи навчилися орудувати скіфською зброєю. Артем особисто зацікавився луком і стрілами. Чомусь йому дуже сподобалася ця зброя. На дозвіллі, коли загін відпочивав, юнак безнастанно тренувався. І тепер досяг певних успіхів, влучаючи стрілою в стовбур дерева на відстані близько п’ятнадцяти метрів. Так, це був успіх, але Артемові було ще далеко до вправності Варкана або інших скіфських воїнів чи мисливців. Вони без промаху влучали в той самий стовбур за тридцять, а то й сорок метрів!

Крім того; Артем стріляв влучно лише тоді, коли ніщо кому не заважало. Досить було юнакові побачити перед собою не стовбур дерева, а живу ціль — зайця чи лисицю, — як стріли його починали наче навмисно падати далеко від цілі…

Дмитрові Борисовичу подобалася сокира. Та сама сокира на довгому держаку, яку він уперше взяв у руки перед несподіваним нападом воїнів Дорбатая на лісовий табір. Тепер Дмитро Борисович рубав нею майже бездоганно. Його худорлява висока постать, його довгі жилаві руки ще подовжували держак сокири. Коли археолог, зловісно виблискуючи окулярами, викликав на учбовий бій Варкана, той змушений був захищатися цілком серйозна. Блискуча сокира в наполегливих руках запального Дмитра Борисовича ставала справжньою і загрозливою зброєю. Чужинці непогано опанували мистецтвом володіти невідомою їм доти скіфською зброєю…

— Тільки одне мені не подобається, Дмитре Борисовичу, — жартував Артем. — Надто ви з цією сокирою схожі на славетного рицаря Дон-Кіхота Ламанчськоію… ну, того самого, що захищав честь прекрасної Дульцінеї…

— Що таке? — наче образився археолог.

— Та ви не сердьтеся, це ж правда. Їй-бо! Ви такий самий довгий, як Дон-Кіхот, такий самий незграбний… ні, ні, пробачте, я не те хотів сказати, просто невдало висловився, слово честі! — враз змінив Артем свій насмішкуватий тон, бо побачив, як довга б жилава рука Дмитра Борисовича потяглася до його вуха. Це було б надто образливо: перед очима всіх товаришів-скіфів — за вухо, та ще кого? Молодого і могутнього чаклуна-чужинця, що вміє викликати вогонь і грім з-під землі!..

Тому Артем змовк і тільки глибше насунув шолом. І він, і Дмитро Борисович носили тепер круглі металеві скіфські шоломи з вирізом для обличчя. На цьому наполіг Варкан; Роніс також підтримав його, кажучи:

— Навіщо ризикувати? Найулюбленіший скіфський бойовий удар — це в голову. Треба носити металевий шолом, тоді буде набагато менше небезпеки… адже невідомо, що може незабаром трапитися…