Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич - Страница 82

День у день велика скіфська жалобна процесія посувалися до Гер — і день у день загін Варкана рухався слідом за нею. Загін то йшов позаду, то відходив убік і посувався паралельно процесії, схований у високій рожевій траві, яка була тут заввишки з коня. Це було потрібно зокрема і для того, щоб не переривати налагоджений зв’язок із спільниками Варкана й Роніса в процесії. Та й Артем радів, що не порушувалося його листування з Лідою та Іваном Семеновичем.

Тепер це листування, як ми знаємо, здійснювалося вже без допомоги Діани. Не треба було посилати страшну для скіфів поскіну, кожного разу нагадуючи про своє існування віщунам і Дорбатаєві. Щоденні обов’язки листонош тепер виконували невільники. Адже Гартак приставив до Ліди двох рабинь-служниць, які повинні були виконувати найменші бажання його високої нареченої. Він і гадки не мав про те, що ці служниці-рабині й справді добре служать дівчині, — тільки зовсім не так, як він хотів би. Адже вони, як і всі невільники племені, значно більше рахувалися з розпорядженнями Роніса та його помічників, ніж з наказами Гартака. Отож рабині брали листи в Ліди, передавали їх чоловікам-рабам, а ті відносили записки вночі в лісовий табір. Зв’язок таким чином був сталий і певний.

Розмова тривала далі. Тільки-но Варкан закінчив переговори з двома мисливцями, які розповідали йому про те, що робиться в таборі Дорбатая, Варкан вислухав їх, порадився з Ронісом, віддав потрібні накази. Мисливці поїхали назад.

Обличчя Варкана було дуже похмуре. Але ще смутнішим був Роніс. Хоч він не гірше від мисливців знав про всі події, які відбувалися в племені, але розповідь не могла не вплинути на нього. Мисливці розказали, що Дорбатай готує нову велику відправу з людськими жертвами. Тепер він влаштовував подібні відправи чи не щодня, і щодня гинули греки-раби, яких віщуни вбивали на славу богів…

Роніс сумно дивився на багаття, де спалахували рухливі вогники. Варкан підійшов до нього, дружньо поклав йому руку на плече:

— Заспокойся, друже, — м’яко мовив він. — Вже недовго лишилося ждати. Ще днів два-три. І тоді настане кінець усьому тому, що пригнічує й мучить тебе. Чи ж ти не віриш мені?

Роніс підвів голову. Великі очі його блиснули в світлі вогнища. І в голосі відчувався великий біль, коли ві відповів:

— Я вірю тобі цілком, Варкане, інакше не був би тут з тобою. І я твердо вірю в те, що ми переможемо! Але іноді я відчуваю, що в мене надто багато ненависті до Дорбатая і його віщунів…

— Хіба ж це погано, Ронісе? — здивовано спитав Варкая.

— Ні, не погано, — зітхнув грек. — Але іноді це заважає мені… і ти недавно сам помітив це, друже. Коли та ненависть охоплює мене, я забуваю про загальну справу і мрію тільки про жорстоку помсту Дорбатаєві… помсту за всіх моїх братів, яких він закатував! І я думаю… коли б Дорбатаєві пощастило врятуватися від моєї помсти… тоді я не буду задоволений!

— Він не врятується, Ронісе!

— Так, не врятується… доки я живий.

Роніс рвучко випростався. Голос його задзвенів металом.

— Ну, а якщо я загину?.. Ні, ні, Варкане я не боюсь нічого! Проте може трапитися так, що мені не пощастить віч-на-віч зустрітися з моїм давнім і найненависнішим ворогом. І так може статися, Варкане, бій є бій, і ніхто не гарантований од випадку. Ти сам воїн — і добре розумієш це, чи не так?

— Так, — тихо погодився молодий скіф.

— Це може статися, — повторив Роніс. — Випадкова стріла… чи сокира ззаду… і мене вбито чи поранено… я не зможу здійснити те, що палить мені груди пекучим вогнем. Такі думки лякають мене, я втрачаю спокій, я не можу повернутися до потрібної справи, мені хочеться негайно ж, власними руками розірвати горлянку старому злочинцеві! Розірвати — а там будь-що!.. Слухай мене, Варкане. Чи друг ти мені, брат і друг назавжди?

— Навіщо ти питаєш про таке, мов не знаєш сам? — з докором відповів Варкан.

— Слухай І Я ніколи досі ні про що не просив тебе. Але тепер я хочу, щоб ти врочисто обіцяв мені виконати моє єдине прохання. І якщо я помру, а ти не виконаєш його, хай покарає тебе доля! Чи згодний ти, Варкане?

— Я слухаю тебе, Ронісе.

— Єдине в мене є прохання до тебе, єдина вимога, як до вірного друга, як до кровного брата! Якщо я впаду в бою поранений чи вбитий, якщо не пощастить мені стати месником за всіх убитих моїх братів… якщо доля не дозволить мені вбити моєю власною рукою кривавого, лютого звіра, наймерзеннішого хижака й ката Дорбатая, — вбий його ти, Варкане! Убий його! Виконай моє найпалкіше бажання, покарай огидного виродка, о Варкане!

Непримиренна ненависть бриніла в голосі Роніса. Він потрясав у повітрі стисненими кулаками, він перейшов на палкий, пристрасний шепіт, і той шепіт уривався судорожними зітханнями, наче грекові бракувало повітря й він задихався.

— Убий його!.. Убий, о Варкане! Поклянись мені!..

Варкан поклав руку на держак акінака. Обличчя його було суворе й рішуче, коли він твердо відповів:

— Клянусь тобі, мій Ронісе, що це буде так! Я ненавиджу Дорбатая не менше, ніж ти. Всі мої товариші ненавидять його, і тільки тоді ми заспокоїмося, коли, нарешті, сконає, як зацькований пацюк, наш спільний ворог Дорбатай! Клянусь тобі, мій Ронісе!

Хвиля запального збудження помалу сходила з Роніса. Здавалося, він сам трохи соромився своєї нестриманості, такої незвичайної для нього. Він витер долонею чоло, знову глибоко, але вже полегшено зітхнув. Потім міцно стиснув руку Варкана, дивлячись йому в очі.

— Я вірю тобі, Варкане! Більше я не думатиму про це. Ти — благородна, чесна людина. І я повторю тобі те, що казав колись, хоч ти й не хотів слухати мене тоді: я щиро хочу, щоб ти став вождем скіфів, о Варкане!

Варкан знизав плечима і не відповів нічого.

До вогнища підійшло кілька молодих воїнів. Вони вирушали в нічний похід — по коней. Варкан вислухав їх, віддав короткі накази, скіфи одразу по тому зникли в темряві. Здалека пролунали звуки тимпанів. Вони долинули звідти, де на ночівлю спинився великий похід пле мені.

— Останні ночі! — тихо мовив Роніс. — Мабуть, післязавтра ми будемо в Герах… так кажуть старі люди, які вже були колись у такому жалобному поході з тілом померлого батька Сколота…

Всі мовчали. Надходив вирішальний час. Незабаром кожному, хто сидів тепер у нічній тиші тут, біля вогнища, доведеться важити своїм життям для здобуття успіху в загальній справі.

Артем не відчував ні страху, ні будь-яких побоювань. Навпаки, почуття певності охопило сьогодні його після пристрасної розмови Роніса й Варкана. Якщо й існуваля досі в юнака якісь сумніви, якісь неясні острахи перед невідомими можливостями і випадками, то вони цілком зникли. Мабуть, уперше за все своє життя він виразно побачив силу великої людської ненависті!

Артем переконався, що Варкан — смілива, відважна, щира й прямодушна людина. Він узнав також, що Роніс має глибокий тверезий і гнучкий розум і холоднокровну, розсудливу вдачу; розумів, що цей стриманий грек по праву став ватажком пригноблених невільників, — так само, як Варкан по праву очолив пригноблених мисливців, скотарів і своїх друзів, молодих воїнів з дружини померлого Сколота.

Але сьогодні вперше вони обидва з такою повнотою розкрили перед враженим юнаком свої найглибші почуття, всю силу своєї лютої ненависті до спільного ворога. Так, вони щиро любили один одного, Роніс і Варкан! Спаяні тривалою дружбою і взаємною пошаною, вони стали тепер перед Артемом на весь свій зріст. І він глибоко поважав їх. Він поважав глибоку, правдиву й непоборну ненависть Роніса до кривавого ката Дорбатая. І в той же час Артем був захоплений прямотою Варкана, який щиро прийняв пристрасну вимогу свого друга Роніса й поклявся здійснити її будь-що.

Це були справжні люди, що вміли глибоко відчувати, гостро ненавидіти й гаряче любити. Чесні палкі серця билися в їхніх грудях. З щирою душею йшли вони пліч-о-пліч назустріч небезпеці, підтримуючи один одного. І з такими людьми Артемові не страшно було нічого. Вони повинні перемогти, вони не могли не перемогти! Бо за ними була правда пригноблених, правда страждаючих невільників і бідняків. За ними була чесність і відважність людей, які викликали загальні, одностайні симпатії і любов усіх, хто довірив їм свою долю.