Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич - Страница 32

НАВЧАННЯ У СЕБЕ ВДОМА

Тим часом у родині Дорохових назрівали зовсім не передбачені події. Якось удень, йдучи додому обідати, Сашко зустрів по дорозі батька. Той зрадів:

— Ото добре! Хочу поговорити з тобою, синку, сам на сам, щоб матір не тривожити.

Вони зайшли в сквер, сіли на лавку. Дорохов-старший закурив.

— Ти газети читаєш? Знаєш, що у світі діється?

— Так, дещо… І не тільки з газет. Недавно в управлінні лекцію про міжнародне становище слухали… Гітлер вирішив під себе Європу підім'яти, і про витівку японців на Далекому Сході. Гадаєш, воювати будемо?

— До того йде, синку. Неспокійно в світі. Очевидно, й наш уряд вирішив Червону Армію у бойову готовність приводити. Почалась велика пертурбація у військах. — Дмитро Дорохов погасив цигарку, кинув недокурок в урну, поплескав по плечу сина. — Призначили мене командиром батальйону в учбовий полк, доведеться переїздити.

— Як переїздити? Куди?

— Ти поки що матері не кажи. Поїду, влаштуюся і заберу її. Турбуюся, як ти тут житимеш? Цю нашу квартиру доведеться здати. На моє місце інший приїде.

Сашко змінився на обличчі, засмутився, але стримався.

— Гаразд, тату, за мене не турбуйся… Якось… Я ж при ділі. Поговорю з начальством, пораджуся з хлопцями, знайдемо щось.

— Може, попросити, щоб перевели тебе? Та разом з нами?

— Що ти, батьку! А коли тебе з учбового полку ще кудись, то й мені їздити за тобою хвостом?

— Ну, дивися, людина ти тепер доросла, колись все одно треба починати жити самостійно. Матір не тривож поки що. Йди додому, а мені тут ще декуди забігти треба.

Незабаром батько поїхав, і Сашкові довелося розповісти Фоміну про те, які труднощі з житлом його чекають. Михайло Миколайович звично пригладив волосся, що він робив щоразу, коли щось обдумував, пообіцяв:

—Є тут один варіант, я з Іваном Івановичем пораджуся.

Наступного дня вранці Фомін покликав Сашка пройтися з ним.

— Розумієш, є одна кімнатка, але не вельми симпатична. Загалом, подивимося, а потім вирішимо.

Вони проминули базар, звернули в провулок без назви й підійшли до низького, довгого будинку. Пройшли через скособочені ворота, що не зачинялися, і з внутрішнього боку будинку побачили кілька ветхих ґанків, що вели до окремих квартир. На одних дверях висів великий заіржавілий замок, а на ньому шматок фанери з червоною сургучевою печаткою. Фомін зламав печатку, відімкнув замок і ввів Сашка. Маленький передпокій, мабуть, правив і за кухню і за прихожу, з нього двері вели до порожньої невеликої кімнати, обклеєної пошарпаними шпалерами. Одно-єдине вікно виходило на вулицю.

Михайло Миколайович відчинив кватирку, розчинив навстіж вхідні двері, витягнув засувку з труби невеликої грубки, і важке вогке повітря швидко витягло протягом.

— Якщо зробити ремонт, то жити можна. Гадаю, дадуть тобі ордер на цю комірчину.

Сашко походив по кімнаті, повернувся у прихожу, а Фомін наче відгадав його думки.

— З ремонтом я тобі допоможу. Тут тесляреві та маляреві на кілька днів роботи.

— Згоден, — зітхнув Сашко, — деякі речі мені мати залишить.

— Що згоден ти, то згоден, але перш ніж ордер просити, я тобі дещо розповім. Жила в цій кімнаті одна бабуся. Ну, не бабуся, а літня жінка. Знайомих у неї було страх скільки — від Красноярська до Хабаровська, і всі везли їй гостинці. А вона ці гостинці на базар носила, добре, що тут поряд. Торік, незадовго до твого приходу, ми її разом з однією групою за дуже великі подарунки запроторили до в'язниці. Суд речі її конфіскував, а трохи перегодом, вже у таборі, вона упокоїлася.

— Як це упокоїлася? — здивувався Сашко.

— Так. Віддала богові душу. Через те, перш ніж вирішити, чи будеш ти тут жити, я повинен тебе попередити, що квартира ця тривалий час була злодійським кублом і крадене сюди плавом пливло.

— Ремонт зробимо, побілимо, пофарбуємо. Стіни ж не винні,— відповів Сашко.

Коли квартирі надали пристойного вигляду, Сашкова мати пошила на вікно фіранку, над ліжком повісила простенький килимок, прослала доріжки і, виїжджаючи до батька, все наказувала:

— Ти вже дорослий, синку, чистоту підтримуй. Що дрібніше — сам випери, що більше — до китайців у пральню віднеси. Безладу й бруду не розводь, він з підлоги в душу в'їдається. Одружуватися без мого дозволу й не думай.

— Не до одруження мені, мамо. Крім спортзалу та управління, ніде й не буваю. Ні на риболовлю, ні на полювання не можу вибратися. Яке вже тут одруження! Виспатися ніколи, а тут ще в комітеті комсомолу вилаяли, що громадською роботою не займаюся, і прикріпили до групи бригадмілу медичного інституту.

— Куди прикріпили? — не зрозуміла мати.

— В інститутському гуртожитку на Четвертій Радянській організували з студентів бригаду сприяння міліції. Ну, мене послали допомогти їм налагодити роботу. Доведеться тепер у перерву до цих студентів бігати. Вони хочуть у своєму районі порядок навести, щоб хуліганства там чи бійок не було.

— Куди ж вони, твої начальники, дивляться? А коли відпочиватимеш?

— Ну, не щодня ж я туди ходитиму. Адже комсомольці, які в бригадміл пішли, також свій вільний час на громадську справу витрачають.

— А що, в тому бригадмілі й дівчата є?

—Є, мамо, медички, майбутні лікарі.

— Ото й оженить тебе котрась.

— Ну, це ми ще побачимо…

Мати поїхала до батька, і Сашко оселився у своїй власній квартирі. Перше відчуття від самостійності було якесь невиразне, дивне. У маленькій квартирі все було його власне. Хоче — поставить стілець в один куток, хоче — в інший. Надумає топити грубу — і затопить. Може лежати на ліжку поверх ковдри, не роздягаючись. Може зовсім не спати і читати хоч до ранку. Самостійність несподівано приносила радість, але іноді трохи щеміло серце: нема поряд батька, не стало буркотливого піклування матері, залишився він, Сашко, сам-один…

Але віддаватися самотності в своїй новій квартирі йому не довелося. Незабаром після того як він сюди перебрався, над ранок його розбудив стукіт у віконце. Він подумав, що викликають на роботу. Підійшов до вікна, спробував роздивитися, хто там, але в сірій імлі було видно тільки розмитий силует людини. Сашко натягнув штани й пішов відчиняти. Тільки-но відсунув засув, як побачив незнайомого чоловіка з двома чемоданами в руках. Не мовлячи й слова, чоловік уніс до передпокою чемодани, оглянув Сашка, звелів ці чемодани прибрати і, буркнувши, що у візника ще дещо зосталося, вийшов. Сашко метнувся до кімнати, вихопив з кишені пальта пістолет, намірився йти зустрічати гостя, але той з'явився сам з великою пакою, загорнутою у рогожаний мішок. Кинувши її, лайнув Сашка, що не прибрав чемоданів, заніс їх до квартири, зачинив на засув вхідні двері й пошепки запитав:

— А де сама?

— А сьогодні не ночувала, — не розгубився Сашко.

Він устиг натягнути чоботи, щоправда, без онуч, і накинув піджак. Увімкнув електрику. Чоловік не був здорованем. Оглядаючи нову обстановку, він, мабуть, зміркував, що в кублі сталися деякі зміни. Сашко також зрозумів, що баритися не можна, наставив зброю — Підніми-но, дорогий гостю, руки та стань обличчям до стіни. — Сам притис пістолет до стегна, щоб цей невідомий випадково не вибив у нього зброю, а лівою обшукав кишені, витяг плаский гаманець, одібрав невеликий складаний ніж.

Зброї у незнайомого не виявилося. Не одягаючись, Дорохов вивів гостя в двір і подумав, як бути з дверима. Поки морочитиметься з замком, цей тип може втекти. Вирішив залишити квартиру незамкнутою.

— Ходімо, тут недалеко. Побіжиш — застрелю.

До управління вони йшли мовчки. Черговий з півслова зрозумів Сашка.

— Ходімо разом, треба подивитися, що він тобі привіз, і акта скласти.

Оглянувши кімнату, Сашко переконався, що сюди ніхто не заходив. За розпорядженням чергового запросив як поняту сусідку. Речей виявилося багато. Всі нові, видно, щойно з крамниці. На більшій частині збереглися етикетки. Понята навіть перехрестилася.