Голодна весна - Кирій Іван Іванович - Страница 39

– Це ти? – запитала навіщось.

– Я! – відказав.

Вона звелася, сіла на полу, звісивши ноги додолу, і сумно-сумно подивилася на мене підпухлими очима. Потім тихо мовила:

– Немає Гальки. Не було її в Катрі, не приходила.

– І я не знайшов… Ми з Іваном Крупкою шукали, весь Окіп обійшли, – винувато кажу Парасці немов у своє виправдання і розумію, що говорю дурницю, бо якби знайшов, то прийшли б удвох з Галькою.

Параска витерла заплакане обличчя хусткою.

– Пропала Галька, – зітхнула безнадійно.

І тоді я, як останню надію, розповів Парасці про Вірку Давиденкову, про те, як вона цікавилась у Гальки нею, Параскою, як казала Гальці: «Чого не заходиш? Приходь!»

Параска звела на мене округлі очі.

– Чого ж ти досі про це не сказав?

– Просто забув, – признаюся чесно. – Оце недавно лише прийшло в голову.

– І я теж якось забула про них, – ніби картає себе за докір мені Параска. – Хіба не забудеш при такому горі? Ось зараз умиюсь і сходжу городами до них, запитаю.

– Може, ходімо удвох? – пропоную.

Параска заперечує:

– Я сама. Ти он слабий який, не треба. – І далі немов сама до себе: – Хоч що та Вірка може сказати? Була – пішла. Або навпаки – не було, не бачила.

Побрів я від Параски додому, а на душі гірко-гірко. Гіркіше від хіни, про яку я думав, що гіркішого від неї немає нічого в світі. І образа ятрила серце за свою безпомічність. І ще оволоділо мною якесь дивне передчуття. Немов ще щось мало статися. Грім, дощ, пожежа.

Колись, ще зовсім малим, я отак передчув пожежу. Було це зимою. Мати гарненько натопила в печі, бо надворі стояли люті морози, заткнула у сінях димаря великою ганчіркою й злізла до мене на піч погрітися. Батько кудись пішов, а ми лузали насіння, мати розповідала мені казки. Потім вона прилягла подрімати (вставала-бо рано), а я продовжував лузати насіння й раптом відчув – стало мене щось тривожити. Спершу здалося, що ось-ось на нас із матір'ю має впасти низенька стеля над піччю, яка до того ж була нерівною, з неї випирали старі лати. Потім здалося, що зараз під нами провалиться черінь і ми впадемо в чорну, гарячу пащеку печі. Ще уявлялися мені якість страхи, і я не витримав, почав гукати до матері.

– Мамо, мамо! Мені страшно!

Мати схопилася.

– Що таке? Бог з тобою!

Я притиснувся до неї й знову кажу:

– Мені чогось страшно.

Мати погладила мене по голові, стала заспокоювати, а тим часом у сінях рипнули двері, почулося тупотіння ніг, чоловіча розмова. Ми подумали, то йде додому з кимось батько, та не вгадали. Нарешті відчинилися хатні двері, й хтось гукнув у них:

– Гей, є хто в хаті? Ви горите!

Як потім вияснилося, від сильної тяги в печі в димар, забитий чорною волохатою сажею, вилетіла іскринка, сажа затлілася, а потім від неї затлілася лоза, з якої був виплетений димар.

На наше щастя, вулицею йшли із села до крамниці чоловіки, побачили – валить із димаря чорний дим, і затурбувалися: хати в такий час уже не топлять, та й дим незвичайний. Отже – щось тут негаразд. Кинулись у сіни, під димар. Так і є, в ньому ось-ось мав спалахнути вогонь. Прибіг від сусідів батько, залізли по драбині на хату, загасили.

– На все життя запам'яталося мені те душевне передчуття біди.

Не зважаючи на набожність моєї матері, на її немалий вплив на мене, я не став ні набожним, ні віруючим у чуда, але того травневого дня, тієї тричі проклятої весни тридцять третього року я відчув своєю дитячою душею, всім єством своїм – мало статися щось неймовірне, страшне. Воно назрівало. Уже було близько, поряд. Що саме – я не знав, не міг уявити. Але відчував.

Скільки я пробув у себе в хаті, повернувшись від Параски, не знаю, пам'ятаю лише, як оте щось невідоме, що мало статися, мучило мене, не давало спокою, гнало! виштовхувало надвір: іди, біжи, не сиди каменем!

І я не витримав. Вирішив піти слідом за Параскою на сусідній куток. До тих же Давиденків. Як і Параска – городами. Щоб ближче.

Тільки замкнув двері, тільки перейшов дорогу, щоб юркнути в Паращин же двір – і стежкою, її ж городом, як звідти, куди я мав іти, від Давиденків, долинув до мене людський гамір, а затим Паращин страшний крик.

«Значить, щось є, щось там сталося», – забилася в голові думка, і водночас мені стало жаль Параски. Це ж скільки вона уже сліз своїх вилила. За батьком, за матір'ю. А тепер лила їх за Галькою.

Прискорюю кроки, зриваюсь підбігцем. А мені назустріч Паращин хриплий, уже стомлений плач і голоси чоловічі сердиті.

Нарешті я уже бачу крізь дерева над канавою, в кінці городу, гурт людей навпроти подвір'я Давиденків. Вони чогось розмахують руками й кричать. Та найдужче серед них – Параска. Вона аж захлинається від крику.

Зібравши в собі всю енергію, яка ще жевріла в моєму худющому тілі, перестрибую зарослу кропивою канаву й бачу таку картину: біля подвір'я Давиденків, неподалік від колодязя, стоять із зв'язаними за спиною руками та прив'язані віжками до тину Вірка й Михайло. Мокрі з голови до ніг, в пошматованій одежі. Голови опущені, обоє дивляться чи то в землю, чи на свої босі ноги. А перед ними, з вербовою лозинкою в руках, стоїть запилюжений, чорний від сонця, суворий польовод колгоспу, син нашого сусіда діда Йосипа Стовбуна Грицько. Він нікого не підпускає до Вірки й Михайла. До них же поривається з кулаками й сипле прокльони Параска, хочуть дістати їх рогачами літні жінки-сусідки, погрожує палицею кривий землемір дядько Лука, а кілька старших від мене хлопців жбурляють на них груддя. Обіч, біля запряженого рябою кобилою порожнього воза, стоять двоє дядьків, яких ми бачили з Галькою на кладовищі, і теж вигукують щось обурливе.

Я дивлюся на все це здивовано й не можу збагнути: що трапилось? Чому пов'язані Вірка з Михайлом? За вішо їх хочуть усі бити, а єдиний дядько Грицько не дозволяє, махає поперед себе лозиною і каже до всіх суворо:

– Не підходьте! Самосуду не дозволю! Ану назад! Кому кажу?

Підходжу ближче до розлюченого людського гурту, пробую спитати когось, що це все означає, але ніхто на мене не звертає уваги, ніби не чує.

Тоді я рішуче підступаю до Параски й сіпаю її за рукав кофти.

Параска оглядається, дивиться на мене божевільними очима і, мабуть, упізнавши, хрипло кричить:

– Подивися на них, іродів! Вони вбили Гальку! Щоб з'їсти! Людоїди-и! – І знову в істериці кидається до зв'язаних Вірки й Михайла: – Я подушу їх своїми руками! – И простягає перед собою довгі, спрацьовані руки.

Але дядько Грицько махає перед собою й Параскою лозиною, попереджає її:

– Відступи назад! Кому кажу? Самосуду не дозволю!

Те, що я почув від Параски, не вкладається у мене в голові. Що вона таке сказала? «Убили… Людоїди!…» Яке безглуздя! Навіщо говорити? Розуму позбулася?

Ловлю за руку одного з хлопчаків, Миколу Царика, що не переставали кидати груддя на Давиденків, питаю, що вона таке говорить, ота Параска, на них. Хіба то правда?

Микола, веснянкуватий і захеканий біганиною по груддя, підсмикнув штани, шморгнув носом:

– А ти що, не віриш? Вони справді Гальку зарізали, щоб з'їсти. І Параску хотіли, та дядько Грицько врятував. Пов'язав обох, припнув до тину й стереже тепер, поки голова сільради приїде, наші хлопці побігли шукати.

Тільки сказав це, як інші хлопчаки загукали дружно:

– Їде! їде голова! – й показують руками вздовж вулиці од вигону.

Всі повернули голови у той бік. Глянув і я. Вулицею справді їхала підвода, здіймаючи за собою сіру куряву.

Однак я не вірив у те, що почув від Параски й Миколи, що бачив на власні очі. Не хотів вірити. В таке важко було повірити.

Проте воно було, воно сталося. Не зважаючи на моє несприйняття такої реальності, на те, що в небі яскраво сяяло сонце, що надворі стояв гожий день, що навколо було зелено й гарно.

Голова сільради Задорожний під'їхав конем до самого людського гурту і тільки тоді різко натягнув віжки.

– Тпру-у-у!

Скочив з воза, накрутив їх на ручицю, звелів усім відійти на другий бік дороги до канави.